Browse
Recent Submissions
Item Автономістська концепція національно-державного будівництва Никифора Григорієва (1917 — початок 1928 р.)(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Сухобокова, О. О.; Sukhobokova, O. О.Розглядаються концепції політичного самовизначення української нації та національно-державного будівництва періоду Української Центральної Ради Никифора Григорієва — одного з провідних політиків та теоретиків Української революції 1917-1921 рр., чільного діяча української міжвоєнної еміграції в Європі та Північній Америці. Аналізується теоретичне обґрунтування права української нації на широку національно-політичну автономію та особливості розуміння політиком її змісту. Простежено кореляцію тактичної складової концепції Н. Григорієва зі зміною суспільно-політичної ситуації в ході революції. Незалежно від тактичних маневрів, обумовлених політичними обставинами, Н. Григоріїв завжди відстоював право українського народу на політичне самовизначення — «самостійність по суті, а не по формі». Саме свобода як основна суспільна цінність і мета українського визвольного руху (коли самостійність України та імператив демократичних змін ставляться на перше місце) були для нього суттю суспільно-політичного процесу, а автономія — формою їх досягнення у конкретний історичний період. Таким чином, на певному етапі автономістські погляди політика мали революційний і одночасно реалістичний характер та відповідали об’єктивним історичним обставинам.Item Політичний розшук та церква Гетьманату середини ХVІІІ ст.(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Омельчук, В. В.; Omelchuk, V. V.Досліджено роль Церкви у забезпеченні політичного розшуку Гетьманату середини ХVІІІ ст. після обрання у 1750 р. козацьким зверхником К. Розумовського. Розглядається система державної безпеки Гетьманату, спрямована на виявлення старшинської опозиції та відстеження підривної діяльності щодо козацької державності в середовищі духовенства. Церква (в особі духовенства) перетворюється на один зі стрижневих чинників системи державної безпеки і правопорядку Російської імперії, забезпечення російського панування та лояльності існуючій в імперії політико-правової моделі. Православне духовенство на українських землях Речі Посполитої, зі свого боку, можна розглядати як підставу для втручання у внутрішні справи для офіційного Санкт-Петербургу. Йдеться про використання Російською імперією Церкви як дипломатичного механізму політичного тиску у Європі. Стверджується, що діяльність К. Розумовського спричинила посилення конфлікту з Церквою, яка починає виступати на боці центральної імперської влади. Особливої ваги в цьому відношенні набуває роль спеціальної діяльності, спрямованої на знешкодження спроб підриву підвалин козацької державності. Йдеться про виявлення та розслідування злочинів проти гетьманської честі з боку духовенства, насамперед лаврського чернецтва.Item Особливості діяльності лідерів Кубані під час революційних зрушень 1921-1920-х рр. (на прикладі Василя Іваниса та Андрія Шкуро)(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Задунайський, В. В.; Zadunaiskyi, V. V.Досліджуються політичні портрети двох представників козацької спільноти Кубані, що стали лідерами краю під час революційних подій 1917-1920-х рр. Визнається, що саме козацтво перетворюється на провідну силу в революції на Кубані і посідає керівні позиції в новостворених державних установах регіону. Серед найбільш яскравих представників цієї соціальної верстви були й нащадки чорноморських козаків Василь Іванис та Андрій Шкуро. Особисті здібності, козацьке походження, прихильність до козацького виховання і традицій, участь у військових діях проти Червоної армії стали передумовою їх кар’єрного росту. В. Іванис зосередився на політичних процесах, а А. Шкуро успішно діяв як керівник у військовій галузі. Відмінності між двома лідерами виявились у збереженні Андрієм Шкуро лояльності до білогвардійського проводу генерала А. І. Денікіна за умови захисту козацької самобутності й самоврядування в регіоні, натомість В. Іванис відстоював пріоритети кубанського самостійницького руху, що захищав державність краю. Це було наслідком попередньої обмеженості традицій військового будівництва державного рівня на Кубані, яке призвело до залежності від білогвардійського проводу Півдня Росії й обумовило суттєві відмінності між політичними і військовими діячами.Item Зовнішньополітичні пріоритети В. Чорновола(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Деревінський, В. Ф.; Derevinskyi, V. F.В статті розглянуто ідейні засади зовнішньополітичної діяльності України з погляду одного з провідних українських політичних діячів 1990-х років В’ячеслава Чорновола. Серед пріоритетних напрямів для В. Чорновола стало забезпечення добросусідських відносин з країнами-сусідами України та утвердження послідовної участі Української держави в загальноєвропейському інтеграційному процесі. Зовнішньополітичні пріоритети мали унеможливити повернення України до тоталітаризму й відновлення Російської імперії з її одвічним військовим протистоянням із Заходом; сприяти побудові безпечної, заможної Європи через послідовну участь в загальноєвропейському процесі України. Йдеться також про вивчення В. Чорноволом державотворчого досвіду інших країн з метою напрацювання концепції формування державного устрою України. Підтримуючи ідею децентралізації влади в Україні та розширення самоврядних повноважень місцевих органів влади В.Чорновіл пропонував використати у вітчизняній практиці елементи державного устрою таких країн як Німеччина та США. В цих країнах, на думку В. Чорновола, перерозподіл повноважень між центром і регіонами проведений таким чином, що можуть співіснувати впливові центральні та місцеві органи влади, які спираються на самодостатні громади як носії інтересів громадян та основоположні чинники демократичних тенденцій суспільної організації.Item Греко-католики в Україні (середина 1940-х — середина 1960-х років)(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Бондарчук, П. М.; Bondarchuk, P. M.На основі широкого кола джерел аналізується релігійне життя греко-католиків УРСР в середині 1940-х — першій половині 1960-х рр. Стверджується, що існування потужного релігійного об’єднання в Західній Україні, що підпорядковувався закордонному центрові, перешкоджало радянізації цього регіону. Тому радянська влада здійснила низку кроків, спрямованих на ліквідацію діяльності греко- католицької церкви і приєднання її структур до РПЦ. Хоча рішення Львівського собору 1946 року та дії влади й завдали важких ударів по греко-католицизму в Україні, однак не змогли його знищити повністю. Частина пересічних греко-католиків і духовенства залишалася вірна своїм релігійним традиціям і відтак греко-католицькі структури продовжували своє існування. Основним об’єктом уваги є пересічні віруючі, їхня релігійність та повсякденне релігійне життя. Проблема розглядається на широкому суспільно-політичному тлі. Висвітлюється релігійна політика радянської влади, її вплив на релігійне життя греко-католиків, мережа греко-католицьких організацій, кількісний склад вірян і духовенства. Значне місце займає аналіз релігійної поведінки віруючих: відвідування віруючими богослужінь, виконання ними обрядів життєвого циклу, зокрема хрещень.Item Печерський патерик Касіянівської 2-ої редакції 1462 року як джерело з історії книжкової справи в Києво-Печерському монастирі(ДВНЗ «Київський національний університет імені Вадима Гетьмана», 2016) Бабич, О. І.; Babych, O. I.Проаналізовано Печерський патерик Касіянівської 2-ої редакції 1462 р. як джерело з історії книжкової справи в Києво-Печерському монастирі на початку 60-х рр. ХІ ст. — в першій третині ХІІІ ст. Ця редакція Патерика була створена в стінах Києво-Печерського монастиря 1462 року уставщиком печерським Касіяном. Печерський патерик — збірка оповідей про початок Києво-Печерського монастиря та його перших насельників і висвітлює монастирську історію ХІ-ХІІІ століть. Він був створений у Києво-Печерському монастирі в першій третині ХІІІ ст. В статті висвітлено історичні умови зародження та розвитку в Києво-Печерському монастирі книжкової справи, встановлено, що рукописні книги почали виготовляти в монастирі в 1062-1066 роках у келії ігумена Феодосія Печерського. Досліджуються витоки книгозбирання (бібліотечної справи) та місце знаходження монастирської бібліотеки після зведення та освячення Успенського собору на території Верхньої лаври. Розглянуто місце книги в повсякденному житті монастирської общини та використання ченцями власних келійних книжкових зібрань у їх власному житті.