Вітаємо в інституційному репозитарії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана!
З питань розміщення публікацій звертайтесь до Наукової бібліотеки ім. М. В. Довнар-Запольського КНЕУ ім. В. Гетьмана (кімната № 401, тел. +38 044 503 84 46) або на електронну адресу:
- lib.szfir@kneu.edu.ua
Нормативні документи
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Корупція як глобальна загроза: міжнародно-правові механізми протидії
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2025) Замрига, Артур Вікторович; Zamryha, Artur
У статті досліджено корупцію як складне багатовимірне соціально-правове явище, що становить одну з найсерйозніших глобальних загроз сучасного міжнародного правопорядку. Наголошено, що корупція не лише підриває засади демократичного врядування, законності та верховенства права, але й деформує економічні механізми, створюючи передумови для нерівності, зловживання владою та політичної нестабільності. З огляду на це, формування ефективної системи міжнародно-правових механізмів протидії корупції є ключовою умовою забезпечення сталого розвитку, безпеки та довіри між державами.
У статті проаналізовано еволюцію міжнародно-правового регулювання антикорупційної діяльності - від поодиноких декларативних актів до створення комплексної системи універсальних і регіональних документів, таких як Конвенція ООН проти корупції 2003 року, Кримінальна та Цивільна конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією, а також антикорупційні ініціативи Європейського Союзу. Автором зосереджено увагу на теоретичному осмисленні принципів міжнародної взаємодії у сфері протидії корупції, включаючи принципи прозорості, підзвітності, правової визначеності та міждержавної солідарності.
Особливу увагу приділено інституційним аспектам реалізації міжнародних норм, зокрема ролі Групи держав проти корупції (GRECO), Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), а також механізмам Європейського Союзу, спрямованим на моніторинг дотримання державами антикорупційних зобов’язань. У статті окреслено основні теоретичні проблеми правової природи міжнародних антикорупційних зобов’язань, співвідношення імперативних і диспозитивних норм у цій сфері, а також меж застосування принципу національного суверенітету у контексті міжнародного контролю за корупційними проявами.
Результати дослідження мають теоретичне та практичне значення для вдосконалення міжнародно-правових механізмів протидії корупції, узгодження національного законодавства України з європейськими та глобальними стандартами доброчесності, а також для поглиблення наукових розвідок у галузі міжнародного публічного права.
The article examines corruption as a complex multidimensional sociolegal phenomenon, which constitutes one of the most serious global threats to the modern international legal order. It is emphasized that corruption not only undermines the principles of democratic governance, legality and the rule of law, but also deforms economic mechanisms, creating the prerequisites for inequality, abuse of power and political instability. In view of this, the formation of an effective system of international legal mechanisms to combat corruption is a key condition for ensuring sustainable development, security and trust between states. The article analyzes the evolution of international legal regulation of anti-corruption activities - from individual declaratory acts to the creation of a comprehensive system of universal and regional documents, such as the 2003 UN Convention against Corruption, the Criminal and Civil Conventions of the Council of Europe on Combating Corruption, as well as anticorruption initiatives of the European Union. The author focuses on the theoretical understanding of the principles of international cooperation in the field of combating corruption, including the principles of transparency, accountability, legal certainty and interstate solidarity. Particular attention is paid to the institutional aspects of the implementation of international norms, in particular the role of the Group of States against Corruption (GRECO), the Organization for Economic Cooperation and Development (OECD), as well as the mechanisms of the European Union aimed at monitoring compliance by states with anti-corruption obligations. The article outlines the main theoretical problems of the legal nature of international anti-corruption obligations, the ratio of imperative and dispositive norms in this area, as well as the limits of the application of the principle of national sovereignty in the context of international control over corruption manifestations.
The results of the study have theoretical and practical significance for improving international legal mechanisms for combating corruption, harmonizing the national legislation of Ukraine with European and global standards of integrity, as well as for deepening scientific research in the field of public international law.
Digitalization вищих закладів освіти економічного спрямування: теоретичні аспекти
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Македон, Геннадій Петрович; Makedon, Hennadii; Головко, Наталія Робертівна; Holovko, Nataliia; Ляпіна, Ірина Юріївна; Liapina, Iryna
У статті показано, як цифровізація покращує здобуття знань і навичок усіх учасників освітнього процесу, необхідних для їхнього майбутнього життя і роботи у високотехнологічному розвиненому суспільстві. Подано визначення поняття «цифровізацію освіти» як використання комп’ютерних послуг, медіа, інформатизації та комунікаційних технологій у процесах, пов’язаних з освітнім процесом. Висвітлено переваги використання освітніми закладами різних цифрових інструментів, таких як кіберфізичні системи, хмарні обчислення, когнітивні обчислення та штучний інтелект, що дозволяє освітнім організаціям підвищити гнучкість і швидкість у наданні знань і краще задовольняти потреби та запити учасників / користувачів освітнього процесу.
Доведено, що найновіші досягнення в технологіях забезпечують налаштування, доступні платформи для створення та поширення мультимедійної освіти, які визначено як цифрову освіту. Простежено появу концепції електронного навчання, що обґрунтовано як результат технологічного розвитку рішень для підтримки онлайн-освіти, навчання й обміну знаннями через інтернет-ресурси.
Аргументовано мету цифровізації освіти як розробку і використання інноваційних освітніх технологій та їхніх цифрових рішень для зниження рівня когнітивного та внутрішнього навантаження усіх учасників освітнього процесу. Досліджено відмінності у застосуванні інноваційних інформаційних технологій та їхніх цифрових рішень серед здобувачів вищих навчальних закладів економічного спрямування. Проаналізовано різні цифрові методи навчання, що застосовуються у вишах економічного спрямування для різних учасників освітнього процесу.
The article shows how digitization improves the acquisition of knowledge and skills by all participants in the educational process, which are necessary for their future life and work in a high-tech developed society. The concept of «digitization of education» is defined as the use of computer services, media, informatization, and communication technologies in processes related to the educational process. It highlights the advantages of educational institutions using various digital tools, such as cyber-physical systems, cloud computing, cognitive computing, and artificial intelligence, which allow educational organizations to increase flexibility and speed in providing knowledge and better meet the needs and demands of participants/users in the educational process. It has been proven that the latest technological advances provide customizable, accessible platforms for creating and disseminating multimedia education, which is defined as digital education. The emergence of the concept of e-learning has been traced, which is justified as a result of technological developments in solutions to support online education, training, and knowledge sharing through Internet resources. The goal of digitizing education is justified as the development and use of innovative educational technologies and their digital solutions to reduce the cognitive and internal load of all participants in the educational process. The differences in the application of innovative information technologies and their digital solutions among applicants to higher education institutions of economic orientation were studied. Various digital teaching methods used in higher education institutions of economic orientation for different participants in the educational process were analyzed.
Розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» в адміністративному праві України
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Воронятніков, Олександр Олександрович; Voroniatnikov, Oleksandr
У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження проблематики інституційного та функціонального розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» в сучасній правовій системі України. Актуальність теми зумовлена процесами реформування сектору цивільної безпеки та необхідністю уніфікації термінологічного апарату національного законодавства, яке наразі характеризується неузгодженістю та наявністю правових колізій.
Автором проаналізовано стан наукової розробки проблеми у працях вітчизняних вчених-адміністративістів та встановлено, що в доктрині домінує підхід, за якого ці категорії часто ототожнюються або розглядаються як взаємозамінні синоніми. Доведено, що така ситуація є наслідком радянської правової традиції, де будь-яка діяльність держави у сфері безпеки розглядалася крізь
призму карально-репресивної функції.
На основі аналізу чинного законодавства, зокрема Конституції України, законів України «Про національну безпеку України», «Про Національну поліцію», та інших нормативно-правових актів, виявлено системну термінологічну проблему. Вона полягає у тому, що Конституція України (ст. 131-1) ввела в обіг поняття «органи правопорядку», проте галузеве законодавство продовжує оперувати застарілим терміном «правоохоронні органи» або не містить чіткого визначення нової конституційної категорії. Це створює правову невизначеність щодо статусу та меж компетенції таких суб’єктів як Національна поліція, Національна гвардія України, Служба судової охорони, муніципальні варти тощо.
У статті обґрунтовано, що «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» є самостійними адміністративно-правовими категоріями, які мають різну правову природу. Визначено, що сутність правоохоронних органів полягає у реалізації репресивної (каральної) функції держави, спрямованої на розслідування вже вчинених правопорушень та притягнення винних до відповідальності в межах кримінального процесу. Натомість органи правопорядку реалізують адміністративну (превентивну) та сервісну функції, метою яких є забезпечення безпеки публічного середовища, запобігання правопорушенням та надання допомоги населенню.
Запропоновано авторську систему критеріїв розмежування зазначених понять за метою діяльності, часовим виміром впливу (ретроспективний або перспективний), методами (кримінально-процесуальний примус або адміністративний нагляд і превенція) та суб’єктним складом. Зроблено висновок про необхідність внесення змін до чинного законодавства в частині уніфікації термінологічного апарату та нормативної фіксації вичерпного переліку органів правопорядку, що сприятиме утвердженню принципів правової визначеності та верховенства права в діяльності органів публічної влади.
The article provides a comprehensive administrative-law study of the institutional and functional delineation between the concepts of «Law Enforcement Agencies» and «Public Order Bodies» within the contemporary legal system of Ukraine. The relevance of the topic is determined by ongoing reforms of the civil security sector and the necessity to unify the terminological framework of national legislation, which is currently characterized by inconsistency and the presence of legal ambiguities.
The author analyses the state of scholarly discourse on this issue in the works of Ukrainian administrative law scholars and establishes that the prevailing doctrinal approach tends to identify these categories or treat them as interchangeable synonyms.
It is argued that this situation results from the Soviet legal tradition, in which any state activity in the field of security was perceived primarily through the prism of a punitive and repressive function.
Based on the analysis of current legislation, including the Constitution of Ukraine, the Laws of Ukraine «On National Security of Ukraine», «On the National Police», and other regulatory legal acts, a systemic terminological problem is identified. It consists in the fact that the Constitution of Ukraine (Article 131-1) introduced the concept of «Public Order Bodies», while sectoral legislation continues to operate with the outdated term «Law Enforcement Agencies» or does not provide a clear definition of the new constitutional category. This creates legal uncertainty regarding the status and scope of competence of such entities as the National Police, the National Guard of Ukraine, the Judicial Protection Service, municipal guards, and others.
The article substantiates that «Law Enforcement Agencies» and «Public Order Bodies» constitute independent administrative-law categories with distinct legal natures. It is determined that the essence of law enforcement agencies lies in the implementation of the repressive (punitive) function of the state, aimed at investigating committed offenses and bringing offenders to legal responsibility within the framework of criminal procedure. In contrast, public order bodies perform administrative (preventive) and service-oriented functions, the purpose of which is to ensure the safety of the public environment, prevent offenses, and provide assistance to the population.
The author proposes an original system of criteria for delineating these concepts based on the purpose of activity, the temporal dimension of legal influence (retrospective or prospective), methods of action (criminal-procedural coercion versus administrative supervision and prevention), and the composition of subjects. The article concludes by emphasizing the necessity of introducing legislative amendments aimed at unifying the terminological framework and normatively defining an exhaustive list of public order bodies, which would contribute to strengthening legal certainty and the rule of law in the activities of public authorities.
Ліцензування та дозвільні процедури у сфері громадського харчування: проблеми правозастосування
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Чорна, Вікторія Григорівна; Chorna, Viktoriia; Кузьменко, Оксана Володимирівна; Kuzmenko, Oksana; Замрига, Артур Вікторович; Zamryha, Artur
Сфера громадського харчування в Україні належить до соціально й економічно значущих видів господарської діяльності, оскільки безпосередньо впливає на рівень зайнятості населення, розвиток малого та середнього бізнесу, наповнення бюджетів, а також на забезпечення санітарно-епідеміологічної та харчової безпеки. Водночас саме ця сфера традиційно характеризується високим рівнем державного регуляторного впливу, що реалізується через систему ліцензування та дозвільних процедур.
Актуальність дослідження зумовлена насамперед дисбалансом між задекларованою дерегуляцією підприємницької діяльності та реальною практикою правозастосування у сфері громадського харчування. Попри запровадження принципів спрощення дозвільних процедур, цифровізації адміністративних послуг і ризик-орієнтованого контролю, на практиці суб’єкти господарювання стикаються з фрагментарністю нормативного регулювання, дублюванням повноважень контролюючих органів, неоднаковим тлумаченням вимог законодавства та вибірковістю їх застосування.
Особливої гостроти зазначені проблеми набули в умовах воєнного стану та поствоєнної трансформації економіки України. З одного боку, держава декларує підтримку бізнесу, спрощення доступу до ринку та зниження адміністративного навантаження; з іншого — сфера громадського харчування залишається об’єктом підвищеної регуляторної уваги з мотивів захисту публічних інтересів (охорона здоров’я, безпечність харчових продуктів, дотримання санітарних норм). Це породжує конфлікт між фіскально-контрольною функцією держави та потребами економічного відновлення, що безпосередньо відображається на практиці застосування дозвільного законодавства.
У цьому контексті постає питання: чи є сучасна система ліцензування та дозвільних процедур інструментом розвитку сфери громадського харчування, чи навпаки — чинником її стагнації. Незважаючи на кількісне зростання закладів харчування, які часто функціонують у спрощених або тимчасових форматах, правове регулювання цієї діяльності залишається несистемним, що негативно впливає на інвестиційну привабливість галузі та рівень правової визначеності для бізнесу.
The public catering sector in Ukraine constitutes a socially and economically significant type of economic activity, as it directly affects employment levels, the development of small and medium-sized enterprises, budget revenues, as well as the assurance of sanitary, epidemiological, and food safety. At the same time, this sector has traditionally been characterized by a high degree of state regulatory influence, implemented through a system of licensing and permit procedures.
The relevance of this study is primarily determined by the imbalance between the declared deregulation of entrepreneurial activity and the actual law enforcement practice in the field of public catering. Despite the introduction of principles aimed at simplifying permit procedures, digitalizing administrative services, and implementing risk-based control mechanisms, in practice business entities face fragmented regulatory frameworks, overlapping competencies of supervisory authorities, inconsistent interpretation of legislative requirements, and selective enforcement.
These issues have become particularly acute under the conditions of martial law and the post-war economic transformation of Ukraine. On the one hand, the state proclaims support for business, facilitation of market access, and reduction of administrative burdens; on the other hand, the public catering sector remains an object of heightened regulatory attention due to the need to protect public interests, including public health, food safety, and compliance with sanitary standards. This situation gives rise to a conflict between the fiscal and supervisory functions of the state and the objectives of economic recovery, which is directly reflected in the practical application of permit and licensing legislation.
In this context, the question arises as to whether the current system of licensing and permit procedures serves as a tool for the development of the public catering sector or, conversely, acts as a factor of its stagnation. Despite the quantitative growth of catering establishments—often operating in simplified or temporary formats — the legal regulation of this activity remains unsystematic, which negatively affects the investment attractiveness of the sector and undermines the level of legal certainty for business entities.
Адміністративно-правові засади безперервного професійного розвитку медичних працівників в Україні
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Титикало, Роман Сергійович; Tytykalo, Roman; Чорна, Вікторія Григорівна; Chorna, Viktoriia
В даній статті визначено, що адміністративно-правові засади безперервного професійного розвитку медичних працівників в Україні мають конституційне підґрунтя, оскільки реалізація гарантій, закріплених у ст. 49 Конституції України, об’єктивно залежить від наявності компетентних і професійно підготовлених кадрів. Безперервний професійний розвиток у цьому зв’язку слід розглядати як інструмент забезпечення публічного інтересу - доступності, ефективності та якості медичної допомоги, а не як суто освітню діяльність.
Відзначено, що нормативна архітектура безперервного професійного розвитку сформована на рівні Основ законодавства України про охорону здоров’я (Розділ X), де встановлено: а) кваліфікаційні передумови доступу до професійної діяльності (ст. 74); б) обов’язок здійснювати безперервний професійний розвиток та делегування Кабінету Міністрів України й МОЗ повноважень щодо деталізації процедур, реєстрації провайдерів і заходів БПР (ст. 75); в) поєднання безперервного професійного розвитку як права та обов’язку медичних працівників із вимогами професійної етики й безперервного оновлення знань, у тому числі цифрових компетентностей (ст.ст. 77–78). Така модель відображає державно-управлінський характер БПР як елементу публічного адміністрування.
Підзаконний рівень регулювання є системоутворюючим для практичної реалізації безперервного професійного розвитку. Положення, затверджене постановою КМУ № 725, конкретизує засади функціонування системи безперервного професійного розвитку, визначає форми заходів, механізми обліку результатів (кредити/бали/реєстри), суб’єктний склад (працівники, роботодавці, провайдери, органи управління) та спрямоване на забезпечення публічного інтересу. Водночас наказ МОЗ № 650 (16.04.2025) інституціоналізує безперервний професійний розвиток як юридично значущий факт у межах атестаційного провадження, трансформуючи професійний розвиток із добровільної практики в обов’язковий елемент адміністративно-правового статусу медичного працівника.
Акцентовано увагу, що цифровий компонент безперервного професійного розвитку набуває визначального значення, оскільки Порядок функціонування електронної системи забезпечення безперервного професійного розвитку працівників сфери охорони здоров’я створює єдиний державний інформаційний ресурс для обліку, накопичення та верифікації результатів професійного розвитку, ведення портфоліо та реєстрації провайдерів/заходів. Електронізація підвищує прозорість і підзвітність системи, однак вимагає сталих гарантій захисту персональних даних і процедурної визначеності доступу та перевірки інформації.
З урахуванням міжнародної практики (UEMS, GMC та ін.) обґрунтовано, що перспективним напрямом удосконалення національної моделі є перехід від формального підходу до компетентнісно-орієнтованого безперервного професійного розвитку, що передбачає: зв’язок заходів безперервного професійного розвитку із професійними стандартами та клінічними компетентностями; індивідуальні плани розвитку залежно від спеціальності й умов роботи; застосування якісних індикаторів (самооцінювання, peer review, клінічний аудит).
Окремої уваги потребує закріплення безперервного професійного розвитку як складової трудових гарантій (навчальний час у межах робочого часу, мінімальні гарантії фінансування, спеціальна підтримка для первинної ланки, сільських територій, екстреної допомоги та працівників у кризових умовах).
This article establishes that the administrative and legal foundations of continuing professional development (CPD) of medical workers in Ukraine have a constitutional basis, since the implementation of the guarantees enshrined in Article 49 of the Constitution of Ukraine objectively depends on the availability of competent and professionally trained personnel. In this regard, continuing professional development should be regarded as an instrument for ensuring the public interest-namely, the accessibility, efficiency, and quality of medical care-rather than merely as an educational activity.
It is noted that the regulatory architecture of continuing professional development is formed at the level of the Fundamentals of Health Care Legislation of Ukraine (Chapter X), which establishes: a) qualification prerequisites for access to professional activity (Article 74); b) the obligation to carry out continuing professional development and the delegation of powers to the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Ministry of Health of Ukraine to detail procedures and register CPD providers and activities (Article 75); c) the combination of continuing professional development as both a right and an obligation of medical workers, together with requirements of professional ethics and continuous updating of knowledge, including digital competencies (Articles 77–78). This model reflects the state-administrative nature of CPD as an element of public administration.
The by-law level of regulation is system-forming for the practical implementtation of continuing professional development. The Regulation approved by Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine No. 725 specifies the principles of functioning of the CPD system, defines the forms of activities, mechanisms for accounting results (credits/points/registers), the range of subjects (workers, employers, providers, administrative bodies), and is aimed at ensuring the public interest. At the same time, Order of the Ministry of Health of Ukraine No. 650 (16 April 2025) institutionalizes continuing professional development as a legally significant fact within the certification procedure, transforming professional development from a voluntary practice into a mandatory element of the administrative and legal status of a medical worker.
Attention is focused on the fact that the digital component of continuing professional development is becoming decisive, as the Procedure for the functioning of the electronic system for ensuring CPD of healthcare workers creates a unified state information resource for accounting, accumulation, and verification of professional development results, maintaining portfolios, and registering providers and activities.
Digitalization increases transparency and accountability of the system but requires sustainable guarantees of personal data protection and procedural certainty regarding access to and verification of information.
Taking into account international practice (UEMS, GMC, etc.), it is substantiated that a promising direction for improving the national model is the transition from a formal approach to a competency-based continuing professional development model, which provides for: linking CPD activities to professional standards and clinical competencies; individual development plans depending on specialty and working conditions; and the use of qualitative indicators (selfassessment, peer review, clinical audit). Special attention should be paid to consolidating continuing professional development as a component of labor guarantees (training time within working hours, minimum funding guarantees, special support for primary care, rural areas, emergency care, and workers in crisis conditions).