Вітаємо в інституційному репозитарії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана!
З питань розміщення публікацій звертайтесь до Наукової бібліотеки ім. М. В. Довнар-Запольського КНЕУ ім. В. Гетьмана (кімната № 401, тел. +38 044 503 84 46) або на електронну адресу:
- lib.szfir@kneu.edu.ua
Нормативні документи
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Права дитини в конституції Української РСР 1978 р.
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Омарова, А. А.; Omarova, A.
Наукова стаття присвячена аналізу норм Конституції Української РСР 1978 р., в яких прямо чи опосередковано визначаються, згадуються чи закріплюються права дитини. Окремо досліджено зміст і спрямування конституційних положень, згідно з якими встановлювався принцип рівності громадян перед законом, регламентувалося право на освіту, декларувалося, що сім’ї, її цінності захищаються державою, закріплювався обов’язок дитини піклуватися про батьків і надавати їм допомогу, а також те, яку роль згадані приписи відіграють при встановленні правового статусу дитини. Обґрунтовано, що соціальні права у правовій системі Радянського Союзу мали функціонально зумовлений характер, були тісно пов’язані зі статусом громадян, як наслідок, відповідні права дитини реалізовувалися опосередковано. Іншими словами, дитина не зазначалася як прямий адресат норми. Констатовано, що однією з головних функцій Конституції УРСР 1978 р. була ідеологічна, оскільки багато норм за своєю суттю були покликані забезпечити виховання громадян у дусі радянського патріотизму й соціалістичного інтернаціоналізму. Попри те, що відповідно до конституційних приписів дитина мала певні права, самостійно реалізувати їх вона не могла, а лише через правовий статус батьків, сім’ї або інших законних представників. Пояснюється така ситуація тим, що дитина сприймалася передусім як об’єкт виховання, а не суб’єкта правовідносин. Як показав аналіз положень, більшість прав дитини визнавалася формально. Спираючись на наведене, зроблено висновки, що, по-перше, конституційне регулювання прав дитини в досліджуваний період носило переважно декларативний характер і було підпорядковане завданням формування ідеологічно лояльного «радянського громадянина», а не переслідувало такої мети, як визнання дитини автономним суб’єктом права; по-друге, радянська конституція обмежувала суб’єктність дитини.
This scientific article is devoted to the analysis of the provisions of the 1978 Constitution of the Ukrainian SSR, which directly or indirectly define, mention or enshrine the rights of the child. Separate research was conducted into the content and direction of the constitutional provisions establishing the principle of equality of citizens before the law, regulating the right to education, declaring that families and its values are protected by the state, the obligation of children to care for and assist their parents is enshrined, and the role that these provisions play in establishing the legal status of children is examined. It is argued that social rights in the legal system of the Soviet Union were functionally determined, closely linked to the status of citizens, and as a result, the corresponding rights of the child were exercised indirectly. In other words, the child was not specified as the direct addressee of the norm. It is stated that one of the main functions of the 1978 Constitution of the Ukrainian SSR was ideological, since many norms were essentially designed to ensure the education of citizens in the spirit of Soviet patriotism and socialist internationalism. Despite the fact that, according to constitutional provisions, children had certain rights, they could not exercise them independently, but only through the legal status of their parents, family or other legal representatives. This situation can be explained by the fact that children were perceived primarily as objects of education rather than subjects of legal relations. As the analysis of the provisions showed, most of the rights of the child were recognised formally. Based on the above, it was concluded that, firstly, constitutional regulation of children’s rights during the period under review was mainly declarative in nature and was subordinated to the task of forming an ideologically loyal ‘Soviet citizen’ rather than pursuing the goal of recognising children as autonomous subjects of law; secondly, the Soviet constitution restricted the subjectivity of children. Particular attention is paid to the role of this historical experience in the evolution of children’s rights in Ukraine.
Витоки та джерела релігійно-правових традицій
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Міма, І. В.; Mima, I.
У статті аналізуються витоки релігійно-правових традицій, що обумовлюється актуальністю дослідження у напрямку ширшого осмислення генезису правових систем та закономірностей їх історичного розвитку. Релігійно-правові уявлення становили один із первинних регуляторів суспільних відносин, формуючи нормативні моделі поведінки задовго до інституціоналізації державної влади та позитивного права. Автором акцентується увага, що саме в межах релігійних доктрин відбувалося закріплення базових категорій справедливості, обов’язку, відповідальності та санкцій, що згодом трансформувалися у світські правові норми. Також, дослідник виокремлює релігійну ідею як початковий, доінституційний виток релігійно-правової традиції, який забезпечує її смислову цілісність, ціннісну спрямованість і здатність до нормативного оформлення. Аналіз релігійних ідей як витоків оновлює зрозуміння механізму становлення релігійно-правових систем і специфіку сакралізованого нормативного мислення. При цьому автор зазначає, що релігійна ідея є витоком релігійно-правової традиції, тоді як релігійний догмат і релігійна норма, релігійна практика виступають формами її нормативної об’єктивації. Методологія дослідження витоків релігійно-правових традицій ґрунтується на поєднанні загальнонаукових, спеціально-юридичних та міждисциплінарних методів пізнання, що зумовлено складною, синкретичною природою релігійно-правових явищ. Метою статті є дослідження витоків релігійно-правових традицій з огляду на їх теоретичну значущість для юридичної науки, практичну цінність для вдосконалення правового регулювання та методологічну роль у розвитку міждисциплінарних правових досліджень. За результатами дослідження автором зазначається, що ототожнення витоків із джерелами є методологічно некоректним, оскільки призводить до змішування рівнів аналізу генезису та нормативної структури релігійно-правових традицій. Їх розмежування дозволяє більш точно дослідити процес становлення релігійно-правових систем і виявити механізми трансформації сакральних уявлень у нормативно-правові приписи. Релігійно-правові традиції виникають як історично первинна форма нормативного регулювання, що поєднує світоглядну, ціннісну та регулятивну функції та передує формуванню світського позитивного права. Ключова відмінність між витоками і джерелами полягає у їх функціональному призначенні: витоки формують ідеологічне та аксіологічне підґрунтя релігійно-правової традиції, тоді як джерела забезпечують її нормативну конкретизацію та практичну реалізацію.
The article analyzes the origins of religious and legal traditions, which is due to the relevance of research in the direction of a broader understanding of the genesis of legal systems and the patterns of their historical development. Religious and legal ideas were one of the primary regulators of social relations, forming normative models of behavior long before the institutionalization of state power and positive law. The author emphasizes that it was within the framework of religious doctrines that the basic categories of justice, duty, responsibility and sanctions were consolidated, which were later transformed into secular legal norms. Also, the researcher identifies the religious idea as the initial, pre-institutional origin of the religious and legal tradition, which ensures its semantic integrity, value orientation and ability to normative design. The analysis of religious ideas as origins updates the understanding of the mechanism of formation of religious and legal systems and the specificity of sacralized normative thinking. At the same time, the author notes that the religious idea is the source of the religious and legal tradition, while the religious dogma and religious norm, religious practice act as forms of its normative objectification. The methodology for studying the origins of religious and legal traditions is based on a combination of general scientific, special legal and interdisciplinary methods of cognition, which is due to the complex, syncretic nature of religious and legal phenomena. The purpose of the article is to study the origins of religious and legal traditions in view of their theoretical significance for legal science, practical value for improving legal regulation and methodological role in the development of interdisciplinary legal research. According to the results of the study, the author notes that the identification of origins with sources is methodologically incorrect, since it leads to a confusion of the levels of analysis of the genesis and normative structure of religious and legal traditions. Their distinction allows us to more accurately investigate the process of formation of religious and legal systems and identify the mechanisms of transformation of sacred ideas into normative and legal prescriptions. Religious and legal traditions arise as a historically primary form of normative regulation, combining worldview, value and regulatory functions and preceding the formation of secular positive law. The key difference between origins and sources lies in their functional purpose: origins form the ideological and axiological basis of the religious and legal tradition, while sources provide its normative concretization and practical implementation.
Історичний досвід реабілітації військовослужбовців в Україні (Х – поч. ХХ ст.)
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Мацелюх, І. А.; Matseliukh, I.; Кокошко, М. В.; Kokoshko, M.
Стаття присвячена комплексному історико-правовому дослідженню еволюції систем реабілітації військовослужбовців в Україні від періоду Руської держави до початку ХХ століття. Актуальність дослідження зумовлена сучасними викликами, пов’язаними з необхідністю надання кваліфікованої медичної допомоги та реабілітації військовослужбовцям в умовах повномасштабної збройної агресії, що робить вивчення історичного досвіду особливо важливим для формування ефективної сучасної системи соціального захисту ветеранів. Автори простежують трансформацію підходів до реабілітації воїнів від благодійної допомоги до юридично закріпленого обов’язку держави. Дослідження охоплює кілька ключових історичних періодів. Перший етап (Х–ХІІІ ст.) характеризується формуванням церковно-монастирської медицини на Русі, коли після прийняття християнства у 988 році медична допомога пораненим дружинникам здійснювалася переважно в монастирських шпиталях, що поєднували функції лікарні, притулку та місця духовного очищення. Наступний період (XIV–XVI ст.) відзначається розвитком професійної медичної освіти завдяки заснуванню Ягелонського університету в Кракові та Острозької академії, що дало змогу інтегрувати українську медицину до загальноєвропейського наукового простору. Особлива увага приділяється козацькій добі (XVI–XVIII ст.), коли сформувалася унікальна система медичного забезпечення Запорозької Січі, заснована на глибоких знаннях народної медицини, санітарно-гігієнічних практиках та карантинних заходах. Завершальний етап аналізу стосується періоду Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918), коли вперше було здійснено спробу створення комплексної державної системи охорони здоров’я з виділенням значних бюджетних коштів та формуванням спеціалізованих інституцій. Дослідження доводить, що український історичний досвід організації медичної допомоги військовослужбовцям демонструє унікальні підходи, які заслуговують на подальше наукове осмислення та можуть бути використані при створенні сучасної системи реабілітації ветеранів.
The article is devoted to a comprehensive historical and legal study of the evolution of military personnel rehabilitation systems in Ukraine from the period of the Rus’ state to the early 20th century. The relevance of the study is determined by contemporary challenges related to the need to provide qualified medical care and rehabilitation to military personnel in the context of full-scale armed aggression, which makes the study of historical experience particularly important for forming an effective modern system of social protection for veterans. The authors trace the transformation of approaches to warrior rehabilitation from charitable assistance to a legally enshrined obligation of the state. The study covers several key historical periods. The first stage (10th–13th centuries) is characterized by the formation of church-monastic medicine in Rus’, when after the adoption of Christianity in 988, medical care for wounded druzhyna warriors was provided mainly in monastic hospitals, which combined the functions of a hospital, shelter, and place of spiritual purification. The next period (14th–16th centuries) is marked by the development of professional medical education through the establishment of Jagiellonian University in Kraków and the Ostroh Academy, which enabled the integration of Ukrainian medicine into the pan-European scientific space. Special attention is paid to the Cossack era (16th–18th centuries), when a unique system of medical support for the Zaporizhian Sich was formed, based on deep knowledge of folk medicine, sanitary and hygienic practices, and quarantine measures. The final stage of analysis concerns the period of the Ukrainian State under Hetman Pavlo Skoropadskyi (1918), when the first attempt was made to create a comprehensive state healthcare system with the allocation of significant budgetary funds and the formation of specialized institutions. The study demonstrates that the Ukrainian historical experience of organizing medical care for military personnel shows unique approaches that deserve further scientific understanding and can be used in creating a modern system of veteran rehabilitation.
Юридична визначеність як критерій меж суддівського розсуду
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Ляшко, Д. В.; Liashko, D.
Ця стаття є дослідженням фундаментальної проблеми сучасного правознавства – визначенню меж судового тлумачення, в контексті забезпечення принципу юридичної визначеності як невід’ємної складової верховенства права. На основі аналізу правової доктрини здійснено спробу розкриття діалектичного протиріччя між вимогою сталості правового регулювання та спроможністю право- застосування адаптуватися до динаміки суспільних відносин. Обґрунтовано тезу, що судове тлумачення є не лише технічною стадією правозастосування, а й умовою реалізації права на правосуддя, особливо в ситуаціях нормативної неточності та наявності правових прогалин. Досліджено еволюційну зміну ролі суду як активного суб’єкта, який не лише застосовує закон, а й певною мірою здатен формувати саме право, м’яко доповнюючи його зміст засобами судового тлумачення. Водночас, зауважено про необхідність розроблення чітких критеріїв, здатних розумно обмежити дискрецію та можливий надмірний активізм суду, запобігаючи перетворенню інтерпретації на нелегітимну законотворчість. Особливу увагу приділено аналізу вимоги єдності результатів судового тлумачення, як імперативу юридичної визначеності. Крізь призму практики Європейського суду з прав людини та рішень Конституційного Суду України розкрито зміст поняття «легітимних очікувань» суб’єктів права. Наукова новизна дослідження полягає у формулюванні концепції, згідно з якою єдність судового тлумачення є не статичною вимогою юридичної визначеності, а динамічним процесом узгодження сталих правових позицій, у якому відступ від попереднього «прецеденту» є допустимим виключно за наявності вагомих аргументів на користь гарантування легітимних очікувань та кращого захисту фундаментальних прав людини. Аргументовано, що хоча правотворчість не є безпосереднім завданням правосуддя, а радше його вимушеним результатом, проте, за умови неможливості миттєвого реагування законодавця на динамічні суспільні виклики, саме суд, застосовуючи механізм інтерпретації здатен забезпечити безперервність захисту прав людини.
This article investigates a fundamental problem of modern jurisprudence: defining the limits of judicial interpretation within the context of ensuring the principle of legal certainty as an integral component of the rule of law. Based on an analysis of legal doctrine, the article attempts to reveal the dialectical contradiction between the requirement for stability in legal regulation and the ability of the application of law to adapt to the dynamics of social relations. It substantiates the thesis that judicial interpretation is not merely a technical stage of applying the law, but a condition for realizing the right to justice, particularly in situations of normative ambiguity and the existence of legal gaps. The study explores the evolutionary shift in the role of the court as an active entity that not only applies the law but also, to a certain extent, is capable of shaping the law itself, subtly supplementing its content through judicial interpretation. At the same time, it notes the necessity of developing clear criteria capable of reasonably limiting discretion and potential excessive judicial activism, preventing interpretation from transforming into illegitimate law-making. Special attention is devoted to analyzing the requirement for consistency in judicial.
Методологічні та теоретичні засади розуміння природи аналогії в праві
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Краглевич, В. В.; Krahlevych, V.
У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз природи аналогії в праві як одного з ключових механізмів подолання прогалин у правовому регулюванні. Обґрунтовано, що в умовах постійної динаміки суспільних відносин жодна правова система не може уникнути ситуацій, коли окремі правовідносини залишаються поза межами прямої законодавчої регламентації, що зумовлює необхідність звернення до аналогії закону та аналогії права. Розкрито логічні засади умовиводу за аналогією, показано його імовірнісний характер та залежність від ступеня подібності істотних ознак порівнюваних правових ситуацій. Проаналізовано співвідношення аналогії з тлумаченням права та доведено, що визначальним критерієм їх розмежування є спрямованість діяльності: тлумачення встановлює зміст уже існуючої норми, тоді як аналогія передбачає застосування норм або принципів до випадків, прямо не передбачених законодавством. Окрему увагу приділено дискусії щодо правової природи аналогії, зокрема її кваліфікації як прояву судової правотворчості. На підставі аналізу нормативності права та ієрархії джерел права обґрунтовано висновок про правозастосовний, а не правотворчий характер аналогії у вітчизняній правовій системі. Доведено, що аналогія виступає інструментом реалізації права, спрямованим на забезпечення цілісності та стабільності правопорядку. Досліджено особливості застосування аналогії в різних правових системах, зокрема в англосаксонській та романо-германській традиціях, а також визначено місце аналогії в сучасній українській правовій системі. Обґрунтовано, що легітимне застосування аналогії в Україні можливе виключно в межах судочинства за наявності прямого законодавчого уповноваження, що випливає з конституційного принципу законності. Зроблено висновок, що аналогія в праві є необхідним, але обмеженим інструментом юридичного мислення, який потребує чітких методологічних орієнтирів та єдиних стандартів судової аргументації. Подальший розвиток доктрини аналогії пов’язується з уточненням меж її застосування, виробленням критеріїв відмежування від тлумачення та забезпеченням відповідності принципам верховенства права і правової визначеності.
The article provides a comprehensive theoretical and methodological analysis of the nature of analogy in law as one of the key mechanisms for overcoming gaps in legal regulation. It is substantiated that in the conditions of constant dynamics of social relations, no legal system can avoid situations when individual legal relations remain outside the scope of direct legislative regulation, which necessitates the use of analogy of law and analogy of law. The logical principles of inference by analogy are revealed, its probabilistic nature and dependence on the degree of similarity of the essential features of the compared legal situations are shown. The relationship between analogy and interpretation of law is analyzed and it is proven that the determining criterion for their distinction is the direction of activity: interpretation establishes the content of an already existing norm, while analogy involves the application of norms or principles to cases not directly provided for by legislation. Special attention is paid to the discussion of the legal nature of analogy, in particular its qualification as a manifestation of judicial law-making. Based on the analysis of the normativity of law and the hierarchy of sources of law, the conclusion about the law-enforcement, not law-making nature of analogy in the domestic legal system is substantiated. It is proved that analogy acts as a tool for implementing law, aimed at ensuring the integrity and stability of the legal order. The peculiarities of the application of analogy in various legal systems, in particular in the Anglo-Saxon and Romano-Germanic traditions, are studied, and the place of analogy in the modern Ukrainian legal system is also determined. It is substantiated that the legitimate application of analogy in Ukraine is possible exclusively within the framework of judicial proceedings in the presence of direct legislative authorization, which follows from the constitutional principle of legality. It is concluded that analogy in law is a necessary but limited tool of legal thinking, which requires clear methodological guidelines and uniform standards of judicial argumentation. Further development of the doctrine of analogy is associated with clarifying the limits of its application, developing criteria for distinguishing it from interpretation, and ensuring compliance with the principles of the rule of law and legal certainty.