Вітаємо в інституційному репозитарії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана!
З питань розміщення публікацій звертайтесь до Наукової бібліотеки ім. М. В. Довнар-Запольського КНЕУ ім. В. Гетьмана (кімната № 401, тел. +38 044 503 84 46) або на електронну адресу:
- lib.szfir@kneu.edu.ua
Нормативні документи
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» в адміністративному праві України
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Воронятніков, Олександр Олександрович; Voroniatnikov, Oleksandr
У статті здійснено комплексне адміністративно-правове дослідження проблематики інституційного та функціонального розмежування понять «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» в сучасній правовій системі України. Актуальність теми зумовлена процесами реформування сектору цивільної безпеки та необхідністю уніфікації термінологічного апарату національного законодавства, яке наразі характеризується неузгодженістю та наявністю правових колізій.
Автором проаналізовано стан наукової розробки проблеми у працях вітчизняних вчених-адміністративістів та встановлено, що в доктрині домінує підхід, за якого ці категорії часто ототожнюються або розглядаються як взаємозамінні синоніми. Доведено, що така ситуація є наслідком радянської правової традиції, де будь-яка діяльність держави у сфері безпеки розглядалася крізь
призму карально-репресивної функції.
На основі аналізу чинного законодавства, зокрема Конституції України, законів України «Про національну безпеку України», «Про Національну поліцію», та інших нормативно-правових актів, виявлено системну термінологічну проблему. Вона полягає у тому, що Конституція України (ст. 131-1) ввела в обіг поняття «органи правопорядку», проте галузеве законодавство продовжує оперувати застарілим терміном «правоохоронні органи» або не містить чіткого визначення нової конституційної категорії. Це створює правову невизначеність щодо статусу та меж компетенції таких суб’єктів як Національна поліція, Національна гвардія України, Служба судової охорони, муніципальні варти тощо.
У статті обґрунтовано, що «правоохоронні органи» та «органи правопорядку» є самостійними адміністративно-правовими категоріями, які мають різну правову природу. Визначено, що сутність правоохоронних органів полягає у реалізації репресивної (каральної) функції держави, спрямованої на розслідування вже вчинених правопорушень та притягнення винних до відповідальності в межах кримінального процесу. Натомість органи правопорядку реалізують адміністративну (превентивну) та сервісну функції, метою яких є забезпечення безпеки публічного середовища, запобігання правопорушенням та надання допомоги населенню.
Запропоновано авторську систему критеріїв розмежування зазначених понять за метою діяльності, часовим виміром впливу (ретроспективний або перспективний), методами (кримінально-процесуальний примус або адміністративний нагляд і превенція) та суб’єктним складом. Зроблено висновок про необхідність внесення змін до чинного законодавства в частині уніфікації термінологічного апарату та нормативної фіксації вичерпного переліку органів правопорядку, що сприятиме утвердженню принципів правової визначеності та верховенства права в діяльності органів публічної влади.
The article provides a comprehensive administrative-law study of the institutional and functional delineation between the concepts of «Law Enforcement Agencies» and «Public Order Bodies» within the contemporary legal system of Ukraine. The relevance of the topic is determined by ongoing reforms of the civil security sector and the necessity to unify the terminological framework of national legislation, which is currently characterized by inconsistency and the presence of legal ambiguities.
The author analyses the state of scholarly discourse on this issue in the works of Ukrainian administrative law scholars and establishes that the prevailing doctrinal approach tends to identify these categories or treat them as interchangeable synonyms.
It is argued that this situation results from the Soviet legal tradition, in which any state activity in the field of security was perceived primarily through the prism of a punitive and repressive function.
Based on the analysis of current legislation, including the Constitution of Ukraine, the Laws of Ukraine «On National Security of Ukraine», «On the National Police», and other regulatory legal acts, a systemic terminological problem is identified. It consists in the fact that the Constitution of Ukraine (Article 131-1) introduced the concept of «Public Order Bodies», while sectoral legislation continues to operate with the outdated term «Law Enforcement Agencies» or does not provide a clear definition of the new constitutional category. This creates legal uncertainty regarding the status and scope of competence of such entities as the National Police, the National Guard of Ukraine, the Judicial Protection Service, municipal guards, and others.
The article substantiates that «Law Enforcement Agencies» and «Public Order Bodies» constitute independent administrative-law categories with distinct legal natures. It is determined that the essence of law enforcement agencies lies in the implementation of the repressive (punitive) function of the state, aimed at investigating committed offenses and bringing offenders to legal responsibility within the framework of criminal procedure. In contrast, public order bodies perform administrative (preventive) and service-oriented functions, the purpose of which is to ensure the safety of the public environment, prevent offenses, and provide assistance to the population.
The author proposes an original system of criteria for delineating these concepts based on the purpose of activity, the temporal dimension of legal influence (retrospective or prospective), methods of action (criminal-procedural coercion versus administrative supervision and prevention), and the composition of subjects. The article concludes by emphasizing the necessity of introducing legislative amendments aimed at unifying the terminological framework and normatively defining an exhaustive list of public order bodies, which would contribute to strengthening legal certainty and the rule of law in the activities of public authorities.
Ліцензування та дозвільні процедури у сфері громадського харчування: проблеми правозастосування
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Чорна, Вікторія Григорівна; Chorna, Viktoriia; Кузьменко, Оксана Володимирівна; Kuzmenko, Oksana; Замрига, Артур Вікторович; Zamryha, Artur
Сфера громадського харчування в Україні належить до соціально й економічно значущих видів господарської діяльності, оскільки безпосередньо впливає на рівень зайнятості населення, розвиток малого та середнього бізнесу, наповнення бюджетів, а також на забезпечення санітарно-епідеміологічної та харчової безпеки. Водночас саме ця сфера традиційно характеризується високим рівнем державного регуляторного впливу, що реалізується через систему ліцензування та дозвільних процедур.
Актуальність дослідження зумовлена насамперед дисбалансом між задекларованою дерегуляцією підприємницької діяльності та реальною практикою правозастосування у сфері громадського харчування. Попри запровадження принципів спрощення дозвільних процедур, цифровізації адміністративних послуг і ризик-орієнтованого контролю, на практиці суб’єкти господарювання стикаються з фрагментарністю нормативного регулювання, дублюванням повноважень контролюючих органів, неоднаковим тлумаченням вимог законодавства та вибірковістю їх застосування.
Особливої гостроти зазначені проблеми набули в умовах воєнного стану та поствоєнної трансформації економіки України. З одного боку, держава декларує підтримку бізнесу, спрощення доступу до ринку та зниження адміністративного навантаження; з іншого — сфера громадського харчування залишається об’єктом підвищеної регуляторної уваги з мотивів захисту публічних інтересів (охорона здоров’я, безпечність харчових продуктів, дотримання санітарних норм). Це породжує конфлікт між фіскально-контрольною функцією держави та потребами економічного відновлення, що безпосередньо відображається на практиці застосування дозвільного законодавства.
У цьому контексті постає питання: чи є сучасна система ліцензування та дозвільних процедур інструментом розвитку сфери громадського харчування, чи навпаки — чинником її стагнації. Незважаючи на кількісне зростання закладів харчування, які часто функціонують у спрощених або тимчасових форматах, правове регулювання цієї діяльності залишається несистемним, що негативно впливає на інвестиційну привабливість галузі та рівень правової визначеності для бізнесу.
The public catering sector in Ukraine constitutes a socially and economically significant type of economic activity, as it directly affects employment levels, the development of small and medium-sized enterprises, budget revenues, as well as the assurance of sanitary, epidemiological, and food safety. At the same time, this sector has traditionally been characterized by a high degree of state regulatory influence, implemented through a system of licensing and permit procedures.
The relevance of this study is primarily determined by the imbalance between the declared deregulation of entrepreneurial activity and the actual law enforcement practice in the field of public catering. Despite the introduction of principles aimed at simplifying permit procedures, digitalizing administrative services, and implementing risk-based control mechanisms, in practice business entities face fragmented regulatory frameworks, overlapping competencies of supervisory authorities, inconsistent interpretation of legislative requirements, and selective enforcement.
These issues have become particularly acute under the conditions of martial law and the post-war economic transformation of Ukraine. On the one hand, the state proclaims support for business, facilitation of market access, and reduction of administrative burdens; on the other hand, the public catering sector remains an object of heightened regulatory attention due to the need to protect public interests, including public health, food safety, and compliance with sanitary standards. This situation gives rise to a conflict between the fiscal and supervisory functions of the state and the objectives of economic recovery, which is directly reflected in the practical application of permit and licensing legislation.
In this context, the question arises as to whether the current system of licensing and permit procedures serves as a tool for the development of the public catering sector or, conversely, acts as a factor of its stagnation. Despite the quantitative growth of catering establishments—often operating in simplified or temporary formats — the legal regulation of this activity remains unsystematic, which negatively affects the investment attractiveness of the sector and undermines the level of legal certainty for business entities.
Адміністративно-правові засади безперервного професійного розвитку медичних працівників в Україні
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Титикало, Роман Сергійович; Tytykalo, Roman; Чорна, Вікторія Григорівна; Chorna, Viktoriia
В даній статті визначено, що адміністративно-правові засади безперервного професійного розвитку медичних працівників в Україні мають конституційне підґрунтя, оскільки реалізація гарантій, закріплених у ст. 49 Конституції України, об’єктивно залежить від наявності компетентних і професійно підготовлених кадрів. Безперервний професійний розвиток у цьому зв’язку слід розглядати як інструмент забезпечення публічного інтересу - доступності, ефективності та якості медичної допомоги, а не як суто освітню діяльність.
Відзначено, що нормативна архітектура безперервного професійного розвитку сформована на рівні Основ законодавства України про охорону здоров’я (Розділ X), де встановлено: а) кваліфікаційні передумови доступу до професійної діяльності (ст. 74); б) обов’язок здійснювати безперервний професійний розвиток та делегування Кабінету Міністрів України й МОЗ повноважень щодо деталізації процедур, реєстрації провайдерів і заходів БПР (ст. 75); в) поєднання безперервного професійного розвитку як права та обов’язку медичних працівників із вимогами професійної етики й безперервного оновлення знань, у тому числі цифрових компетентностей (ст.ст. 77–78). Така модель відображає державно-управлінський характер БПР як елементу публічного адміністрування.
Підзаконний рівень регулювання є системоутворюючим для практичної реалізації безперервного професійного розвитку. Положення, затверджене постановою КМУ № 725, конкретизує засади функціонування системи безперервного професійного розвитку, визначає форми заходів, механізми обліку результатів (кредити/бали/реєстри), суб’єктний склад (працівники, роботодавці, провайдери, органи управління) та спрямоване на забезпечення публічного інтересу. Водночас наказ МОЗ № 650 (16.04.2025) інституціоналізує безперервний професійний розвиток як юридично значущий факт у межах атестаційного провадження, трансформуючи професійний розвиток із добровільної практики в обов’язковий елемент адміністративно-правового статусу медичного працівника.
Акцентовано увагу, що цифровий компонент безперервного професійного розвитку набуває визначального значення, оскільки Порядок функціонування електронної системи забезпечення безперервного професійного розвитку працівників сфери охорони здоров’я створює єдиний державний інформаційний ресурс для обліку, накопичення та верифікації результатів професійного розвитку, ведення портфоліо та реєстрації провайдерів/заходів. Електронізація підвищує прозорість і підзвітність системи, однак вимагає сталих гарантій захисту персональних даних і процедурної визначеності доступу та перевірки інформації.
З урахуванням міжнародної практики (UEMS, GMC та ін.) обґрунтовано, що перспективним напрямом удосконалення національної моделі є перехід від формального підходу до компетентнісно-орієнтованого безперервного професійного розвитку, що передбачає: зв’язок заходів безперервного професійного розвитку із професійними стандартами та клінічними компетентностями; індивідуальні плани розвитку залежно від спеціальності й умов роботи; застосування якісних індикаторів (самооцінювання, peer review, клінічний аудит).
Окремої уваги потребує закріплення безперервного професійного розвитку як складової трудових гарантій (навчальний час у межах робочого часу, мінімальні гарантії фінансування, спеціальна підтримка для первинної ланки, сільських територій, екстреної допомоги та працівників у кризових умовах).
This article establishes that the administrative and legal foundations of continuing professional development (CPD) of medical workers in Ukraine have a constitutional basis, since the implementation of the guarantees enshrined in Article 49 of the Constitution of Ukraine objectively depends on the availability of competent and professionally trained personnel. In this regard, continuing professional development should be regarded as an instrument for ensuring the public interest-namely, the accessibility, efficiency, and quality of medical care-rather than merely as an educational activity.
It is noted that the regulatory architecture of continuing professional development is formed at the level of the Fundamentals of Health Care Legislation of Ukraine (Chapter X), which establishes: a) qualification prerequisites for access to professional activity (Article 74); b) the obligation to carry out continuing professional development and the delegation of powers to the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Ministry of Health of Ukraine to detail procedures and register CPD providers and activities (Article 75); c) the combination of continuing professional development as both a right and an obligation of medical workers, together with requirements of professional ethics and continuous updating of knowledge, including digital competencies (Articles 77–78). This model reflects the state-administrative nature of CPD as an element of public administration.
The by-law level of regulation is system-forming for the practical implementtation of continuing professional development. The Regulation approved by Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine No. 725 specifies the principles of functioning of the CPD system, defines the forms of activities, mechanisms for accounting results (credits/points/registers), the range of subjects (workers, employers, providers, administrative bodies), and is aimed at ensuring the public interest. At the same time, Order of the Ministry of Health of Ukraine No. 650 (16 April 2025) institutionalizes continuing professional development as a legally significant fact within the certification procedure, transforming professional development from a voluntary practice into a mandatory element of the administrative and legal status of a medical worker.
Attention is focused on the fact that the digital component of continuing professional development is becoming decisive, as the Procedure for the functioning of the electronic system for ensuring CPD of healthcare workers creates a unified state information resource for accounting, accumulation, and verification of professional development results, maintaining portfolios, and registering providers and activities.
Digitalization increases transparency and accountability of the system but requires sustainable guarantees of personal data protection and procedural certainty regarding access to and verification of information.
Taking into account international practice (UEMS, GMC, etc.), it is substantiated that a promising direction for improving the national model is the transition from a formal approach to a competency-based continuing professional development model, which provides for: linking CPD activities to professional standards and clinical competencies; individual development plans depending on specialty and working conditions; and the use of qualitative indicators (selfassessment, peer review, clinical audit). Special attention should be paid to consolidating continuing professional development as a component of labor guarantees (training time within working hours, minimum funding guarantees, special support for primary care, rural areas, emergency care, and workers in crisis conditions).
Трансформація адміністративно-правового статусу ІТ-підрозділів органів публічної влади в процесі цифрового відновлення України
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Воронятніков, Олександр Олександрович; Voroniatnikov, Oleksandr; Васечко, Володимир Олександрович; Vasechko, Volodymyr
Статтю присвячено комплексному адміністративно-правовому аналізу трансформації правового статусу структурних підрозділів з питань інформаційних технологій (цифровізації) в органах публічної влади України в умовах повоєнного відновлення держави. Обґрунтовано, що сучасні процеси відбудови, які здійснюються з активним використанням цифрових інструментів та інформаційно-аналітичних систем, зумовлюють докорінну зміну ролі ІТ-підрозділів, що виходить за межі традиційного сприйняття їх як допоміжних або сервісних структур.
У статті доведено, що чинна нормативна база, зокрема типові положення про структурні підрозділи, не повною мірою відповідає сучасним викликам реалізації масштабних цифрових проєктів відновлення, таких як екосистема DREAM (Digital Restoration Ecosystem for Accountable Management). Акцентовано увагу на необхідності переосмислення адміністративно-правового статусу ІТ-підрозділів шляхом переходу від моделі «технічного забезпечення» до моделі «стратегічного цифрового управління», що охоплює управління даними, контроль їх цілісності, забезпечення кібербезпеки та координацію міжвідомчої цифрової взаємодії.
На основі аналізу доктринальних підходів до визначення елементів адміністративно-правового статусу (цільового, компетенційного та організаційно-структурного блоків) обґрунтовано необхідність їх перегляду з урахуванням специфіки цифрового відновлення України. Особливу увагу приділено ролі інституту заступників керівників органів влади з питань цифрового розвитку (CDTO) як ключових агентів інституційної трансформації та координаторів цифрових змін. Окремо досліджено вплив воєнного стану на зміст повноважень ІТ-підрозділів, зокрема у сфері захисту державних реєстрів, управління доступом до інформаційних ресурсів та адміністрування процедур, що мають юридично значущі наслідки у процесі відбудови. Доведено, що в умовах євроінтеграції адміністративно-правовий статус ІТ-підрозділів має бути гармонізований з вимогами права Європейського Союзу (GDPR, eIDAS, Interoperable Europe Act), що зумовлює запровадження функцій внутрішнього цифрового аудиту та комплаєнсу.
Наукова новизна дослідження полягає у визначенні цифрового відновлення України як особливого адміністративно-правового режиму здійснення публічної влади, в межах якого ІТ-підрозділи виступають ключовими центрами управління змінами та гарантіями прозорості й підзвітності відбудовчих процесів.
The article is devoted to a comprehensive administrative and legal analysis of the transformation of the legal status of structural units responsible for information technologies (digitalisation) within public authorities of Ukraine in the context of the country’s post-war recovery. It is substantiated that contemporary reconstruction processes, which are increasingly implemented through digital tools and integrated information and analytical systems, necessitate a fundamental rethinking of the role of IT units, extending far beyond their traditional perception as auxiliary or technical support structures.
The study demonstrates that the existing regulatory framework, including standard regulations governing the activities of structural units, does not fully correspond to the current challenges associated with the implementation of large-scale digital recovery projects, such as the DREAM ecosystem (Digital Restoration Ecosystem for Accountable Management). Emphasis is placed on the need to transform the administrative and legal status of IT units by shifting from a “technical support” model to a model of “strategic digital governance”, encompassing data management, control over data integrity, cybersecurity, and coordination of interagency digital interaction.
Based on an analysis of doctrinal approaches to the elements of administrative and legal status, namely the functional, competency-based, and organisationalstructural components, the necessity of their revision in light of Ukraine’s digital recovery is substantiated. Particular attention is paid to the role of deputy heads of public authorities for digital development (Chief Digital Transformation Officers, CDTOs) as key agents of institutional transformation and coordinators of digital change.
The article also examines the impact of martial law on the scope of powers exercised by IT units, especially in the areas of protecting state registers, managing access to information resources, and administering procedures that produce legally significant consequences in the recovery process. It is argued that, within the framework of European integration, the administrative and legal status of IT units must be harmonised with EU legal standards (GDPR, eIDAS, Interoperable Europe Act), which objectively necessitates the introduction of internal digital audit and compliance functions.
The scientific novelty of the study lies in conceptualising Ukraine’s digital recovery as a specific administrative and legal regime of exercising public authority, within which IT units act as key centres of change management and as guarantors of transparency and accountability in reconstruction processes.
Ідентифікація та систематизація стратегічних бар’єрів розвитку екологічних інновацій агробізнесу
(Громадська наукова організація «Всеукраїнська Асамблея докторів наук із державного управління», 2026) Андрющенко, Катерина Анатолівна; Andriushchenko, Kateryna; Петльована, Людмила Анатоліївна; Petlovana, Liudmyla
У статті здійснено комплексне дослідження стратегічних бар’єрів розвитку екологічних інновацій агробізнесу в умовах трансформації економічного середовища та посилення вимог до екологізації аграрного виробництва. Обґрунтовано, що екологічні інновації виступають ключовим чинником підвищення конкурентоспроможності, ресурсоефективності та довгострокової стійкості аграрних підприємств, однак їх практичне впровадження стримується системними обмеженнями стратегічного характеру. Встановлено, що такі бар’єри мають багаторівневу природу та проявляються у фінансовій, інституційній, організаційно-управлінській, кадровій та інформаційній площинах, формуючи комплекс перешкод для інтеграції екологічних інновацій у систему стратегічного управління агробізнесом.
У роботі уточнено зміст поняття «стратегічні бар’єри розвитку екологічних інновацій агробізнесу» як сукупності довгострокових обмежень зовнішнього й внутрішнього середовища, що знижують спроможність суб’єктів господарювання формувати та реалізовувати інноваційно орієнтовані стратегії розвитку. Запропоновано систематизацію стратегічних бар’єрів за рівнем їх впливу на стратегічне планування, інвестиційні рішення та організаційні трансформації аграрних підприємств. Визначено ключові чинники, що зумовлюють інституційну нестабільність, обмежений доступ до фінансових ресурсів, недостатню інтеграцію екологічних інновацій у корпоративні стратегії, дефіцит компетенцій та слабкий розвиток інноваційної інфраструктури.
Обґрунтовано доцільність застосування інтегрованого підходу до оцінювання сили впливу стратегічних бар’єрів із використанням узагальнюючого індексу, що дозволяє визначати їх пріоритетність та формувати ефективні напрями подолання. Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання при розробленні стратегій розвитку аграрних підприємств, удосконаленні механізмів державної підтримки екологічних інновацій та підвищенні результативності стратегічного управління в агробізнесі в умовах економічної нестабільності.
The article presents a comprehensive study of strategic barriers to the development of environmental innovations in agribusiness under conditions of economic transformation and increasing requirements for the ecological modernization of agricultural production. It is substantiated that environmental innovations serve as a key factor in enhancing competitiveness, efficiency, and long-term sustainability of agricultural enterprises; however, their practical implementation is constrained by systemic limitations of a strategic nature. It is proved that such barriers are multi-level in nature and manifest themselves in financial, institutional, organizational-managerial, personnel, and informational dimensions, forming a complex of obstacles to the integration of environmental innovations into the system of strategic management of agribusiness.
The paper clarifies the content of the concept of “strategic barriers to the development of environmental innovations in agribusiness” as a set of long-term constraints of the external and internal environment that reduce the capacity of business entities to formulate and implement innovation-oriented development strategies. A systematization of strategic barriers is proposed according to the level of their influence on strategic planning, investment decisions, and organizational transformations of agricultural enterprises. The key factors determining institutional instability, limited access to financial resources, insufficient integration of environmental innovations into corporate strategies, lack of competencies, and weak development of innovation infrastructure are identified.
The expediency of applying an integrated approach to assessing the strength of the impact of strategic barriers using a generalized index is substantiated, which makes it possible to determine their priority and to form effective directions for overcoming them. The practical significance of the research results lies in the possibility of their use in developing strategies for agricultural enterprises, improving mechanisms of state support for environmental innovations, and enhancing the effectiveness of strategic management in agribusiness under conditions of economic instability.