Browsing by Author "Melnyk, V."

Now showing 1 - 2 of 2
  • No Thumbnail Available
    Item
    Державно-правовий розвиток римської імперії за доби домінату: lexfoedus і суб’єктність сходу та заходу
    (Видавничий дім «Гельветика», 2024) Мельник, В. М.; Melnyk, V.
    Пропонована стаття покликана виокремити та проаналізувати ключові риси державно-правового розвитку Римської імперії у період так званого «домінату». Йдеться про часовий відтинок 284-480 рр., коли імператори зосередили в своїх руках потужні адміністративні повноваження. В той момент августи розширюють власну юрисдикцію в сфері безпосереднього адміністрування провінцій. Натомість, повноваження Римського Сенату номіналізуються. Римська імперія де-юре зберігала ознаки республіканської форми державного правління. Отже, згідно законодавства, імператори керували саме республікою. Водночас, за доби домінату з’явилося більше фундаментальних ознак «федеративної» форми державного устрою. Впродовж 284-480 рр. еволюція римської федеративності була міцно пов’язана з юридичною технікою взаємодії імператорів і варварських племен. Імперія активно «надавала» варварським правителям статус «федератів». Після серйозних вторгнень варварів на римську територію (376 і 406 рр.), правовий режим lex foedus почав виконувати функцію захисту ефемерної влади західноримських імператорів на втрачених землях. Одним із «виходів» для себе римські августи визнали можливість «пожалування» варварським «королям» федератського статусу, що легалізував їхні політичні структури в межах імперської політико-правової системи. Класичними слід визнати угоди про «федератський» статус, підписані римськими імператорами з вестготами у Нижній Мезії (382 рік) і тими ж таки вестготами в Аквітанії (418 рік). Впродовж V століття Римська імперія отримала в своєму складі «варварські королівства» вестготів, бургундів, вандалів, свевів, алеманнів, остготів тощо. Всі ці політичні утворення визнавали верховну владу західного чи східного римського імператора. Після вбивства Юлія Непота (480 рік), варварські королі проголосили своїм «єдиним» імператором східноримського правителя Зенона Ісавра (476-491). Відтак, Римська імперія не зазнала «краху», а продовжила історичне існування зі столицею в офіційному «Новому Римі» (Константинополі). Відповідно, значущою історико-юридичною проблемою видається конституювання та функціонування «Сходу» та «Заходу» Римської імперії. The proposed article is designed to highlight and analyze the key features of the state & legal evolution of the Roman Empire during the period of the so-called “dominate”. It means the period of 284-480 AD when the emperors concentrated administrative influence in their hands. At that moment, Augusti expanded their jurisdiction in the field of direct administration of the provinces. Instead, the powers of the Roman Senate were nominalized. Roman Empire de jure preserved the features of the republican form of government. So, according to the legislation, the emperors ruled the “republic”. At the same time, more fundamental signs of the “foederal” form of the state system appeared during the period of dominate. During 284-480 AD, the evolution of Roman federalism was strongly connected with the legal technique of interaction between emperors and barbarian tribes. The empire actively “granted” barbarian rulers the status of “foederati”. After serious barbarian invasions of Roman territory (376 AD and 406 AD), the legal regime of the lex foedus began to fulfill the function of protecting the ephemeral power of the Western Roman emperors in the lost lands. As one of the “exits” for themselves, the Roman Augusti recognized the possibility of “granting” the barbarian “kings” foederal status, which legalized their political structures within the imperial political and legal system. The agreements on “foederal” status signed by the Roman emperors with the Visigoths in Lower Moesia (382 AD) and Aquitaine (418 AD) should be recognized as a classic. During the 5th century AD, the Roman Empire included the “barbarian kingdoms” of the Visigoths, Burgundians, Vandals, Suevians, Alemannians, Ostrogoths, etc. All these political entities recognized the supreme power of the Western or Eastern Roman emperors. After the assassination of Julius Nepos (480 AD), the barbarian kings proclaimed the Eastern Roman ruler Zeno (476-491 AD) as their “only” emperor. Therefore, the Roman Empire did not “collapse”, but continued its historical existence with the capital in the official “Nova Roma” (Constantinople). Accordingly, the constitution and functioning of the “East” and “West” of the Roman Empire appear to be a significant historical & legal problem.
  • No Thumbnail Available
    Item
    «Напередодні та після Нісібіса»: міжнародно-правові особливості римсько-іранської мирної угоди 363 року
    (Видавничий дім «Гельветика», 2024) Мельник, В. М.; Melnyk, V.
    Стаття презентує результати комплексного текстологічного та наративного дослідження Нісібіської мирної угоди 363 року. Договір уклали між собою повноважні представники Римської імперії та Сасанідського Ірану. Він був результатом невдалої військової кампанії римлян, що проводилася впродовж 363 року. Ідеологічною основою для походу римських сил у межі Персії стало прагнення підкорити значну частину іранських земель. Прикладом наслідування в римських аристократичних колах вважався Александр Македонський (336–323 рр. до н. е.). Отже, Імператорський Рим ставив собі на меті повний і безповоротний розгром Династії Сасанідів (на кшталт знищення Династії Ахеменідів Александром у 330 р. до н. е.). Зрештою, імператор Юліан Відступник (361–363) зумів наблизитися до перської столиці (місто Ктесифон), але був убитий. Як наслідок, потужний експедиційний римський корпус відступив і потрапив у пастку основних сил персів. Військова рада швидко обрала нового імператора. Однак, саме Іовіан (363–364) погодив із правителем Ірану Шапуром ІІ (308–380) ключові умови римсько-перських домовленостей. По-перше, Римська імперія відмовлялася від «історичних прав» на володіння в Месопотамії. По-друге, персам передавалися ключові фортифікаційні пункти прикордонної лінії, що суттєво послаблювало оборонну систему імперії. По-третє, угода передбачала депортацію греко-римського населення з Месопотамії до Сирії. Їх мали замінити іранські колоністи. По-четверте, римляни передавали Велику Вірменію в залежність від Ірану терміном на тридцять років. Крім того, римський імператор поклявся не допомагати Вірменії у разі усного чи письмового звернення її базилевса до офіційного Константинополя. Стаття характеризує ключову дискусію між перськими та римськими інтелектуалами з приводу терміну вірменської залежності від Персії. Змальовується ставлення римських коментаторів до факту та обставин укладення угоди. Підкреслюються хитрощі, до яких вдався імператор Іовіан у випадку з тлумаченням юридичного статусу Великої Вірменії. При цьому, Нісібіський мирний договір 363 року виявився ключовим документом для історії міжнародного права IV століття. Наприкінці конкретизуються наслідки прийнятих умов для зовнішньополітичного курсу імператорів-правонаступників. The article presents the results of a comprehensive textual and narrative study of the Nisibis Perso-Roman Peace Treaty of 363 AD. The agreement was concluded between the authorized representatives of the Roman Empire and Sasanian Iran. It was the result of an unsuccessful military campaign of the Romans, which was carried out during 363 AD. The ideological basis for the march of the Roman forces to the borders of Persia was the desire to conquer a large part of the Iranian lands. Alexander the Great (336–323 BC) was considered an example of imitation in Roman aristocratic circles. Therefore, Imperial Rome aimed at the complete and irreversible defeat of the Sasanian Dynasty (like the destruction of the Achaemenid Dynasty by Alexander the Great in 330 BC). In the end, the emperor Julian the Apostate (361–363) managed to approach the Persian capital (Ctesiphon) but was killed. As a result, the powerful Roman expeditionary corps retreated and was trapped by the main forces of the Persians. The military council quickly elected a new emperor. However, it was Jovian (363–364) who agreed with the Iranian ruler Shapur II (308-380) on the key terms of the Roman-Persian agreements. First, the Roman Empire renounced its “historical rights” to possession in Mesopotamia. Secondly, key fortification points of the borderline were handed over to the Persians, which significantly weakened the defense system of the empire. Thirdly, the agreement provided for the deportation of the Greco-Roman population from Mesopotamia to Syria. They were to be replaced by Iranian colonists. Fourthly, the Romans made Greate Armenia dependent on Iran for thirty years. In addition, the Roman emperor swore not to help Armenia in the event of an oral or written appeal by its basileus to official Constantinople. The article characterizes the key debate between Persian and Roman intellectuals regarding the Armenian dependence on Persia. The attitude of Roman commentators to the facts and circumstances of the conclusion of the agreement is depicted. The tricks used by Emperor Jovian in the case of interpretation of the legal status of Greate Armenia are emphasized. At the same time, the Nisibis Peace Treaty of 363 AD turned out to be a key document for the history of international law of the 4th century. In the end, the consequences of the accepted conditions for the foreign policy course of the successor emperors are specified.