Вітаємо в інституційному репозитарії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана!
З питань розміщення публікацій звертайтесь до Наукової бібліотеки ім. М. В. Довнар-Запольського КНЕУ ім. В. Гетьмана (кімната № 401, тел. +38 044 503 84 46) або на електронну адресу:
- lib.szfir@kneu.edu.ua
Нормативні документи
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Цифрова трансформація та законодавча гармонізація митного оформлення України в контексті євроінтеграції
(Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2026) Ільніцька, Т. А.; Жибер, Тетяна Василівна; Zhyber, Tetiana
Фінансові інструменти розвитку соціальної сфери
(Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 2026-04-16) Кирилюк, Володимир Вікторович; Kyryliuk, Volodymyr
Поняття правозастосування та його особливості у світлі професійно-правової свідомості суддів
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Бичков, І. Г.; Bychkov, I.
В статті досліджуються питання правозастосування норм як матеріального, так і процесуального права з точки зору законодавця, який сподівається на те, що суд буде застосовувати зміст норм права так як він це передбачав, а відповідно і хотів. В той же час, реальність правозастосування у сфері правосуддя вказує на те, що жодна норма права ідеально не може охопити всю сукупність, а іноді і різновекторність тих чи інших суспільних правовідносин, які набули спірного характеру. Ось чому в правосудді широко застосовується формат тлумачення судом норм права з метою розширення меж змістовно-правової їх суті, а при відсутності норм права чи їх змістовної неповноти або неточності суд вдається до судової правотворчості. Разом з тим, правова політика Верховного Суду у сфері правосуддя спрямована у сферу класичного формату, яким є стабільність судових рішень та судової практики на основі єдиного праворозуміння норм права, а відтак і їх правозастосування. Безумовно ввесь правозастосовчий процес є комплексним питанням, оскільки він задіює в собі всю природно-правову суть професійної правосвідомості суддів, яка ґрунтується на професійних знаннях, морально-правовій, суспільно-правовій, економіко-правовій свідомості, відповідно до якої суд, ухвалюючи судові рішення, реально впливає на спірні правовідносини, придаючи їм статусу урегульованих. Отже, рушієм такого урегулювання є професійно-теоретичні знання суддів, які спрямовуються у сфері змісту конкретної норми права, де аналізуються і в подальшому співвідносяться до змісту тих чи інших спірних правовідносин. В той же час, на кожному етапі правозастосовчого процесу висновок судді, незалежно від того, є він позитивним чи негативним для однієї, чи іншої сторони він формується на основі внутрішнього його переконання. Змістом такого внутрішньо-правового переконання є емоційно-правова, психологічно-правова, філософсько-правова, логічно-правова єдність, на основі якої має місце усвідомлене розуміння норм як матеріального, так і процесуального права, що дає право суду на загальний висновок про справедливість чи несправедливість тих чи інших позовних вимог.
The article examines issues related to the application of both substantive and procedural law from the perspective of the legislator, who expects the court to apply the content of legal norms in the manner envisaged and intended by the legislator. At the same time, the reality of law enforcement in the sphere of justice indicates that no legal norm can ideally encompass the entire set – and sometimes the multidirectional nature – of particular social legal relations that have acquired a contentious character. Therefore, in the administration of justice, courts widely apply the interpretation of legal norms in order to expand the boundaries of their substantive legal meaning, and in the absence of legal norms or in cases of their substantive incompleteness or inaccuracy, courts resort to judicial law-making. At the same time, the legal policy of the Supreme Court in the field of justice is oriented toward a classical model, namely the stability of judicial decisions and judicial practice based on a unified understanding of legal norms and, consequently, their application. Undoubtedly, the entire law-application process is a complex issue, as it engages the full natural-law essence of judges’ professional legal consciousness, which is grounded in professional knowledge as well as moral-legal, social-legal, and economic-legal awareness. In accordance with this consciousness, courts, when delivering judicial decisions, genuinely influence disputed legal relations by conferring upon them the status of regulated relations. Thus, the driving force of such regulation is the judges’ professional and theoretical knowledge, which is directed toward the content of a specific legal norm, where it is analyzed and subsequently correlated with the content of particular disputed legal relations. At the same time, at every stage of the lawapplication process, a judge’s conclusion – regardless of whether it is favorable or unfavorable to one party or another – is formed on the basis of the judge’s inner conviction. The substance of such inner legal conviction is an emotional-legal, psychological-legal, philosophical-legal, and logical-legal unity, on the basis of which there arises a conscious understanding of both substantive and procedural law, enabling the court to reach a general conclusion as to the fairness or unfairness of particular claims.
Формування міжнародно-правових стандартів гуманного поводження із пораненими під час війни: генеза та значення женевської конвенції 1864 року
(Видавничий дім «Гельветика», 2025) Шевцова, А. В.; Shevtsova, A.
Стаття присвячена історико-правовому аналізу становлення міжнародних гуманітарних норм на прикладі Женевської конвенції 1864 року – першого міжнародного договору, що започаткував правову кодифікацію принципу гуманності у збройних конфліктах. У роботі розглядаються передумови її ухвалення, зокрема вплив битви при Сольферіно 1859 року та діяльність Анрі Дюнана, який ініціював створення Женевського комітету допомоги пораненим, що пізніше трансформувався у Міжнародний комітет Червоного Хреста. Автор простежує, як Конвенція перетворила моральні ідеї співчуття, милосердя й взаємодопомоги на обов’язкові міжнародно-правові норми. увагу приділено аналізу змісту окремих статей Конвенції, які визначили базові гуманітарні принципи: нейтралітет шпиталів (ст. 1), захист медичного і духовного персоналу (ст. 2), право цивільного населення на надання допомоги пораненим (ст. 5), недискримінаційність медичної допомоги (ст. 6) та запровадження розпізнавального знака – червоного хреста на білому тлі (ст. 7). Зазначено, що ці норми започаткували концепцію «захищених осіб» і створили основу для подальшого розвитку системи міжнародного гуманітарного права, закріпленої у Женевських конвенціях 1906, 1929 та 1949 років і Додаткових протоколах 1977 року. У статті підкреслюється, що принципи Конвенції 1864 року залишаються актуальними в умовах сучасної російсько-української війни. Їх реалізація простежується у нормах національного законодавства України, зокрема у статті 438 Кримінального кодексу, а також у діяльності державних і громадських структур, які забезпечують захист поранених, медичного персоналу та цивільних. Автор робить висновок, що Женевська конвенція 1864 року стала історичним переломним моментом, який утвердив у праві принцип людяності, перетворивши гуманізм із моральної категорії на юридичний обов’язок держав. Її положення становлять морально-правовий орієнтир для сучасного світу та мають особливе значення для України у контексті захисту жертв війни.
The article is devoted to the historical and legal analysis of the formation of international humanitarian norms based on the example of the Geneva Convention of 1864 – the first international treaty that initiated the legal codification of the principle of humanity in armed conflicts. The paper examines the prerequisites for its adoption, in particular the impact of the Battle of Solferino in 1859 and the activities of Henry Dunant, who initiated the creation of the Geneva Committee for the Relief of the Wounded, later transformed into the International Committee of the Red Cross. The author traces how the Convention transformed the moral ideas of compassion, mercy, and mutual assistance into binding international legal norms.Particular attention is paid to the analysis of specific articles of the Convention that defined the basic humanitarian principles: neutrality of hospitals (Art. 1), protection of medical and religious personnel (Art. 2), the right of civilians to assist the wounded (Art. 5), non-discriminatory provision of medical care (Art. 6), and the introduction of the distinctive emblem – the red cross on a white background (Art. 7). It is emphasized that these provisions laid the foundation for the concept of “protected persons” and became the cornerstone for the further development of the system of international humanitarian law, codified in the Geneva Conventions of 1906, 1929, and 1949, as well as in the Additional Protocols of 1977.The article underlines that the principles of the 1864 Convention remain relevant in the context of the ongoing Russian–Ukrainian war. Their implementation can be traced in the norms of Ukrainian national legislation, particularly in Article 438 of the Criminal Code, as well as in the activities of governmental and non-governmental organizations that ensure the protection of the wounded, medical personnel, and civilians.The author concludes that the Geneva Convention of 1864 became a historical turning point that affirmed the principle of humanity in law, transforming humanitarianism from a moral notion into a legal obligation of states.Its provisions serve as a moral and legal guideline for the modern world and have particular importance for Ukraine in the context of protecting war victims.
Перші міжнародно-правові стандарти супутникового зв’язку (1960-ті – 1980-ті роки)
(Видавничий дім «Гельветика», 2025) Поп-Стасів, В. Г.; Pop-Stasiv, V.
Стаття присвячена дослідженню становлення міжнародно-правових стандартів супутникового зв’язку у 1960–1980-х роках – періоду, коли відбувалася інституціоналізація глобального управління космічним сегментом радіочастотного спектра. У роботі проаналізовано ключові міжнародні договори, резолюції та нормативні акти, що заклали правові засади використання штучних супутників Землі для цілей зв’язку. Особливу увагу приділено ролі Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) як центральної міжурядової організації, відповідальної за координацію розподілу орбітально-частотних ресурсів. Розкрито взаємозв’язок положень Договору про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору 1967 р., Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами 1972 р., та Конвенції про реєстрацію космічних об’єктів 1975 р. із регулятивними нормами Радіорегламенту МСЕ. Окремо проаналізовано діяльність міжнародних організацій INTELSAT та INMARSAT, створених під егідою ООН і МСЕ, які запровадили договірно-правові моделі спільного користування супутниковими системами зв’язку. Встановлено, що практика укладення багатосторонніх угод у цій сфері започаткувала концепцію спільної спадщини людства щодо орбітально-частотних ресурсів. У результаті проведеного аналізу зроблено висновок про те, що у 1960–1980-ті роки сформувалися основні принципи сучасного міжнародного режиму супутникового зв’язку – справедливого доступу, ефективного використання радіочастотного спектра, міжнародної координації орбіт, технологічної сумісності та відповідальності держав за діяльність приватних операторів.
The article examines the formation of international legal standards for satellite communications during the 1960s–1980s – a period marked by the institutionalization of global governance over the space segment of the radio-frequency spectrum. The study analyses key international treaties, resolutions and regulatory instruments that established the legal foundations for the use of artificial Earth satellites for communication purposes. Particular attention is devoted to the role of the International Telecommunication Union (ITU) as the central intergovernmental organization responsible for coordinating the allocation of orbital-frequency resources. The article explores the interrelation between the provisions of the 1967 Outer Space Treaty, the 1972 Convention on International Liability for Damage Caused by Space Objects, and the 1975 Convention on Registration of Objects Launched into Outer Space and the regulatory norms of the ITU Radio Regulations. Special consideration is given to the activities of INTELSAT and INMARSAT, international organizations established under the auspices of the United Nations and the ITU, which introduced treaty- based models for the shared use of satellite communication systems. The study concludes that the practice of adopting multilateral agreements in this field laid the groundwork for the concept of the common heritage of humankind with respect to orbital and frequency resources. The analysis demonstrates that during the 1960s–1980s the core principles of the modern international regime governing satellite communications were formed, including equitable access, efficient use of the radio-frequency spectrum, international coordination of orbits, technological interoperability, and state responsibility for the activities of private operators.