Browsing by Author "Huivan, P."
Now showing 1 - 4 of 4
Results Per Page
Sort Options
Item Зміст та часові координати захисту права, яке набуває добросовісний суб’єкт при отриманні речі від неповноважного відчужувача(Видавничий дім «Гельветика», 2022) Гуйван, П. Д.; Huivan, P.Ця стаття присвячена дослідженню актуального питання про правовий статус особи, котра добросовісно набула майно у неповноважного традента і продовжує утримувати його. Яке право при цьому отримує окупант. В наукових працях уже не є актуальним питання, що взагалі ніякого повноваження не набувається, бо той, хто передав річ, не мав на це права. Сьогодні дослідники єдині, що набувач отримує право, але існують принципові розбіжності щодо змісту його: одні наполягають, що набувається власність, інші доводять, що то є право на безтитульне володіння. Автор підтримує концепцію, за якою у разі, коли майно вибуло з володіння власника без дефекту його волі (не було вкрадене чи загублене тощо) добра совість набувача є тим чинником, який зумовлює перехід до нього власності в момент передачі речі. Розвиваючи цю тезу, доводиться, що віндикаційний процес у такому випадку не є належним способом захисту втраченого володіння, бо позивач вже на час розгляду спору не є його суб’єктом. Адже ст. 330 ЦК чітко каже, що добросовісний набувач отримує власність на майно від неповноважного традента вже в момент його передачі. Відтак заперечення проти віндикації мають значення як аргумент про наявність права у відповідача і відсутність його у позивача, а не є фактором, що обумовлює відібрання майна чи залишення його у окупанта. При пред’явленні віндикаційного позову у такому разі набувач, всупереч поширеній у літературі та правозастосовній практиці думці, має посилатися на свою добру совість, застосовуючи правило статті 330 ЦКУ, а не ст. 388 ЦКУ. Таким чином, він протиставлятиме вимозі про витребування майна своє право власності, і позивачеві суд повинен відмовити саме в силу відсутності у нього того повноваження, за захистом якого він звернувся. Також у роботі спростовується доктринальна парадигма стосовно того, що набувач отримує право володіння, що може перетворитися у власність тільки після відмови суду у віндикації. Основним недоліком такої правової побудови є те, що поза регулюванням залишається належність права власності у випадку, якщо віндикаційний позов взагалі не буде пред’явлений. В такому разі, якщо слідувати коментованому правилу, наявність у добросовісного набувача права власності та момент його виникнення буде залежати від існування такого позову. This article is devoted to the study of the topical issue of the legal status of a person who in good faith has acquired property from an unauthorized third party and continues to maintain it. What right does the occupier get? In scientific works, the question that no authority is acquired at all is no longer relevant, because the one who transferred the thing did not have the right to do so. Today, researchers agree that the acquirer receives the right, but there are fundamental disagreements about its content: some insist that ownership is acquired, others prove that it is the right to untitled possession. The author supports the concept that, in the event that the property left the owner’s possession without a defect of his will (it was not stolen or lost, etc.), the good conscience of the acquirer is the factor that determines the transfer of ownership to him at the time of the transfer of the thing. Developing this thesis, it is proved that the vindication process in such a case is not a proper way to protect the lost possession, because the plaintiff is not its subject at the time of the dispute. After all, Art. 330 of the Civil Code clearly states that a bona fide acquirer receives ownership of property from an unauthorized third party at the moment of its transfer. Therefore, objections to vindication are important as an argument that the defendant has a right and the plaintiff does not have it, and is not a factor determining the taking of property or leaving it with the occupier. When presenting a vindication claim in such a case, the acquirer, contrary to the opinion widespread in the literature and law enforcement practice, must refer to his good conscience, applying the rule of Article 330 of the Civil Code, and not Art. 388 of the CCU. Thus, he will oppose the demand for the claim of property with his right of ownership, and the court should refuse the claimant precisely because he does not have the authority for the protection of which he applied. Also, the work refutes the doctrinal paradigm regarding the fact that the acquirer receives the right of possession, which can turn into ownership only after the court refuses to vindicate. The main disadvantage of such a legal construction is that the property right remains outside the regulation in the event that a vindication claim is not filed at all. In such a case, if the commented rule is followed, the availability of the bona fide acquirer of the right of ownership and the moment of its occurrence will depend on the existence of such a claim.Item Момент початку захисту права кредитора у зобов’язанні з невизначеним строком(Видавничий дім «Гельветика», 2023) Гуйван, П. Д.; Huivan, P.Робота присвячена науковому дослідженню актуального питання про визначення початкового моменту перебігу позовної давності для вимог за зобов’язаннями, у яких невизначений строк виконання. Встановлено, що невдале нормативне формулювання правила ч. 5 ст. 261 ЦК України дозволяє по-різному тлумачити початковий термін цього строку. Найбільш спірним моментом є можливість обрахування давнісного строку від часу укладення договору. Адже, якщо розуміти прописане у законі слово «вимога» як регулятивне повноваження вимагати виконання передбаченого сторонами обов’язку, то таке право належить вірителю саме від початку дії договору. Автор публікації наполегливо та переконливо підкреслює, що у ч. 5 ст. 261 ЦКУ мова йде про охоронну вимогу, яка виникає у кредитора тільки після порушення його права. Саме такий зміст «вимоги» узгоджується з головними началами цивілістики, згідно з якими право на захист (право на позов), а відтак і позовна давність може виникнути тільки після правопорушення. Зрештою, такий сенс початковому моменту давнісного перебігу надають і національні правозастосовні органи. Та попри це редакція законодавчого правила залишається незмінною. Звісно, викликають занепокоєння випадки безкінечно довгого не пред’явлення саме регулятивної вимоги про початок виконання таких зобов’язань, що вкрай небажано з точки зору розвитку динаміки ділового обороту. Дійсно, занадто довга тривалість можливості звернення до суду зменшує дисципліну учасників, надає їхнім відносинам характеру невизначеності, мінімізує об’єктивні можливості судового захисту і, отже, суперечить суспільним інтересам. Але обраний нормотворцем спосіб уникнення такого негативу шляхом початку і закінчення позовної давності (погашення домагання) без фіксації факту порушення є вкрай невдалим. Не підходить і обстоювана в доктрині та в окремих легіслатурах позиція, за якої позовна давність починається, коли кредитор не пред’явив регулятивної вимоги в розумний строк, бо, позаяк розумнй строк є різновидом визначеного, взагалі не діє інститут унормування невизначених строків. Тож, автором пропонується внести зміни в закон, встановивши максимальний термін для заявлення регулятивної вимоги вірителя та зазначивши, що у разі не пред’явлення до цієї дати такої вимоги починається перебіг пільгового семиденного чи іншої тривалості строку. The work is devoted to the scientific study of the topical issue of determining the initial moment of the statute of limitations for claims for obligations that have an indefinite performance period. It has been established that the normative wording of the rule of Part 5 of Art. 261 of the Civil Code of Ukraine allows different interpretations of the initial term of this term. The most controversial point is the possibility of calculating the statute of limitations from the time of conclusion of the contract. After all, if we understand the word “requirement” written in the law as a regulatory authority to demand the fulfillment of the obligation stipulated by the parties, then such a right belongs to the creditor precisely from the beginning of the contract. The author of the publication persistently and convincingly emphasizes that in Part 5 of Art. 261 of the Civil Code, we are talking about a protective claim that arises from the creditor only after his right has been violated. This content of the “requirement” is consistent with the main principles of civil law, according to which the right to defense (the right to sue), and hence the statute of limitations, can arise only after an offense has been committed. After all, national law enforcement bodies also give such a meaning to the initial moment of the ancient course. Despite this, the wording of the legislative rule remains unchanged. Of course, cases of an endlessly long non-presentation of the regulatory requirement to start fulfilling such obligations, which is extremely undesirable from the point of view of the development of the dynamics of business turnover, are cause for concern. Indeed, too long duration of the opportunity to appeal to the court reduces the discipline of the participants, gives their relations the character of uncertainty, minimizes the objective possibilities of judicial protection and, therefore, is against the public interest. But the method chosen by the lawmaker to avoid such a negative by starting and ending the statute of limitations (extinguishment of harassment) without fixing the fact of violation is extremely unsuccessful. The position advocated in the doctrine and in individual legislatures, according to which the statute of limitations begins when the creditor has not presented a regulatory claim within a reasonable period, is also not suitable, because, since a reasonable period is a type of definite period, the institution of normalization of indefinite periods does not work at all. Therefore, the author proposes to amend the law by establishing a maximum term for filing a creditor’s regulatory claim and noting that if such a claim is not submitted by this date, the preferential seven-day or other period begins.Item Про співвідношення юридичних понять «переривання» і «припинення давнісного строку»(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Гуйван, П. Д.; Huivan, P.Цю працю присвячено науковому дослідженню актуального питання про теоретичне і фактичне відмежування юридичних понять «переривання позовної давності» та «дострокове припинення давнісного строку». Піддано критиці застарілий і такий, що не відповідає реальній сутності регульованих матеріальних відносин, коментар правила ст. 264 Цивільного кодексу, згідно з яким позовна давність переривається у разі будь-якого пред’явлення позову за тими самими вимогами до того ж відповідача. Крім того, критично оцінено намагання науковців прив’язати тривалість позовного домагання (позовної давності) не до матеріального права на позов, а до особливостей процесу, що є невірним. Насправді реалізація права на судовий захист, яке виникло після порушення, може відбутись, якщо управнена особа протягом встановленого (давнісного) строку звернулася до суду. Водночас позовна давність не стосується строку примусового здійснення судом позовної вимоги, а лише регулює час дії домагання. Право на позов, як і всіляке інше, обмежене присічним строком, може бути реалізованим лише один раз, після цього воно вичерпується і не має подальшої здатності до реалізації. Чинне законодавство не містить таких юридичних конструкцій, які б дозволили вести мову про повторний захист того ж права після закінчення процесу. Рішення суду (по суті спору) вирішує питання про захист і знімає питання про повторний спір. Тому слід визнати відсутність перебігу позовної давності після пред’явлення та під час розгляду позову. Отже, із кожного порушення може виникнути лише одне право на позов, змістом якого є матеріально-правова вимога. Оскільки вона вже реалізована, інша позовна вимога виникнути не може, відтак не буде існувати і новий перебіг давності. Таким чином, належне пред’явлення позову припиняє позовну давність за вимогами певної особи того ж змісту і до того ж боржника, а не перериває її. This paper is devoted to the research of the topical issue of theoretical and factual separation of legal concepts of interruption of the statute of limitations and early termination of the statute of limitations. The commentary on the rule of Art. 264 of the Civil Code, according to which the statute of limitations is interrupted in case of any filing of a claim under the same requirements to the same defendant. Researchers' efforts to link the duration of a claim (statute of limitations) not to the substantive right to sue, but to the specifics of the process, which is incorrect, have also been criticized. In fact, the exercise of the right to judicial protection that arose after the violation may occur if the entitled person has applied to the court within the established (statute of limitations) period. In this case, the statute of limitations does not apply to the period of enforcement of the claim by the court, but only regulates the duration of the claim. The right to sue, as well as everything else, limited by the cut-off period, can be exercised only once, after which it is exhausted and has no further capacity to exercise. The current legislation does not contain such legal constructions that would allow to talk about the re-protection of the same right after the process. The decision of the court on the merits of the dispute resolves the issue of protection and removes the issue of re-dispute. Therefore, it is necessary to recognize the absence of the statute of limitations after filing and in the process of consideration of the claim. Thus, from each violation may arise only one right to sue, the content of which is a substantive claim. Since it has already been implemented, no other claim can arise, so there will be no new statute of limitations. Thus, the proper filing of a lawsuit terminates the statute of limitations at the request of a certain person of the same content and to the same debtor, and does not interrupt it.Item Проблемні питання конкуренції позовів про речово-правовий та зобов’язальний способи захисту права(Видавничий дім «Гельветика», 2023) Гуйван, П. Д.; Huivan, P.Дана стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання про застосовність правових механізмів речово-правового та зобов’язального захисту у разі порушення власності чи іншого речового права. Зокрема, цікавим та таким, що викликає наукові спори і суперечки в царині правозастосування, є охороно-правовий аспект захисту номінального власника речі у разі вибуття її від нього і виявлення у третьої особи. Класично вважалося, що власник вправі віндикувати своє майно, предявивши відповідний позов про його витребування. В той же час, коли відчужувальна угода стосовно цієї речі мала певні вади закону (приміром, відсутність повноважень у традента) чинне законодавство передбачає можливість визнання правочину недійсним, а юридичним наслідком такого рішення стає реституція – повернення майна. Не можна не побачити, що досить часто (приміром, коли у набувача є повний пакет заперечень проти віндикації, передбачений у ст. 388 ЦК України) використання різних способів захисту дає прямо протилежний ефект. Позаяк українські суди застосовували у якості пріоритету то те, то інше правило (переважно, враховуючи поважність особи, право якої захищалося), питання набуло неабиякої актуальності, і його вирішення стало нагальним. Наразі є усталена судова парадигма, підтверджена Верховним Судом, за якою у подібних випадках порушення речового права реституційний спосіб практично не повинен застосовуватися, захист відбувається лише за допомогою віндикаційного механізму. Автор не погоджується з категоричністю даного підходу, позаяк він не грунтується на чинному цивільному праві: воно дозволяє будь-які способи захисту. В роботі детально проаналізований і той, і інший спосіб, доведено, що віндикація є більш доцільною, бо вона опосередковує взаємини між реальним порушником (це той, хто нетитульно володіє чужою річчю) і потерпілим (особою, котра вважає себе власником). Якщо є при розгляді такого позову виявиться, що набувач отримав власність ще на момент передачі йому речі (за правилом ст. 330 ЦК України), у позові буде відмовлено саме у зв’язку з відсутністю у позивача того права, за захистом якого він звернувся. І ось ця обставина має бути визначальною і при розгляді позову про визнання правочину недійсним. Якщо то буду нормативно встановлено, не буде ніякої різниці у застосуванні двох різних способів захисту порушеного права. This article is dedicated to the scientific study of the topical issue of the applicability of legal mechanisms of rem-legal and mandatory protection in case of violation of property or other property rights. In particular, the security and legal aspect of the protection of the nominal owner of a thing in case of its removal from him and its discovery by a third party is interesting and causes scientific disputes and controversies in the field of law enforcement. Classically, it was considered that the owner has the right to reclaim his property by filing an appropriate claim for its claim. At the same time, when the alienation agreement in relation to this thing had certain defects of the law (for example, lack of authority on the part of the transferor), the current legislation provides for the possibility of declaring the deed invalid, and the legal consequence of such a decision is restitution – the return of property. One cannot help but see that quite often (for example, when the acquirer has a complete package of objections against vindication, provided for in Article 388 of the Civil Code of Ukraine), the use of different methods of protection gives the exact opposite effect. Since the Ukrainian courts applied one or the other rule as a priority (mainly, taking into account the respectability of the person whose right was being defended), the issue became very urgent, and its solution became urgent. Currently, there is an established judicial paradigm, confirmed by the Supreme Court, according to which, in such cases of violation of property rights, the restitution method should practically not be applied, protection occurs only with the help of a vindication mechanism. The author does not agree with the categorical nature of this approach, since it is not based on current civil law: it allows any means of protection. Both methods are analyzed in detail in the work, and it is proved that vindication is more expedient, because it mediates the relationship between the real violator (that is, the one who owns someone else’s thing without title) and the victim (a person who considers himself the owner). If, during consideration of such a claim, it turns out that the acquirer received ownership at the time of handing over the thing to him (according to the rule of Article 330 of the Civil Code of Ukraine), the claim will be rejected precisely because the claimant does not have the right for which he applied for protection. And this circumstance should be decisive when considering a lawsuit to declare the deed invalid. If it is legally established, there will be no difference in the application of two different methods of protection of the violated right.