2024 рік

Permanent URI for this community

https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/43615

Browse

Now showing 1 - 20 of 140

Нормативно-правове забезпечення реалізації права на посмертне відтворення військовослужбовців та інших осіб: зарубіжний досвід та регламентація в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Лебедєва, Ю. В.; Lebedieva, Yu.
Наукова стаття присвячена аналізу нормативно-правового забезпечення права на біологічне батьківство військовослужбовців та інших осіб, перспективам урегулювання цього права в Україні через крізь поточної демографічної ситуації та повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Автор акцентує увагу на тому, що основним ризиком військової служби є ризик смерті, і, якщо особа скористалася програмами збереження репродуктивних клітин для військовослужбовців або раніше проходила програму лікування та зберегла репродуктивний матеріал в кріобанку, може виникнути проблема з посмертною репродукцією, що наразі не заборонена, але і не регламентована чинним законодавством України. У статті проаналізовано зарубіжний досвід впровадження процедури посмертного відтворення, зокрема, розкрито правові аспекти розпорядження репродуктивним матеріалом у разі смерті особи. Акцентовано увагу на тому, що наразі в законотворчій діяльності спостерігається стійка тенденція до легалізації посмертної репродукції. Для належного правового врегулювання посмертного відтворення в Україні запропоновано регламентувати: надання дозволів чи заборони посмертного відтворення репродуктивного матеріалу, вилученого у померлої особи за життя, та визначення можливості вилучення репродуктивного матеріалу у померлої особи; встановлення чітких вимог щодо застосування посмертного відтворення, порядку надання згоди тощо; встановлення терміну допустимого посмертного зберігання та використання репродуктивного матеріалу та/або кріоконсервованих клітин померлої особи; врегулювання спадкових прав дитини, народженої шляхом посмертного відтворення; встановлення батьківства/материнства померлої особи щодо дитини, народженої внаслідок посмертного відтворення; можливість використання цього методу допоміжної репродуктилогії іноземцями та допустимість вивезення репродуктивного матеріалу з території України за кордон, можливість використання методу посмертного відтворення за громадянами України за кордоном. The scientific article is devoted to the analysis of the normative and legal provision of the right to biological parentage of military personnel and other persons, the prospects for the regulation of this right in Ukraine through the prism of the current demographic situation and the full-scale invasion of the Russian Federation into Ukraine. The author emphasizes the fact that the main risk of military service is the risk of death, and if a person used reproductive cell preservation programs for military personnel or previously underwent a treatment program and stored reproductive material in a cryobank, there may be a problem with posthumous reproduction, which is currently not prohibited. but it is not regulated by the current legislation of Ukraine. The article analyzes the foreign experience of implementing the procedure of posthumous reproduction, in particular, reveals the legal aspects of disposal of reproductive material in the event of a person’s death. Attention is focused on the fact that there is currently a steady trend towards the legalization of posthumous reproduction in legislative activity. For the proper legal regulation of posthumous reproduction in Ukraine, it is proposed to regulate: granting or prohibiting posthumous reproduction of reproductive material removed from a deceased person during his lifetime, and determining the possibility of removing reproductive material from a deceased person; establishing clear requirements for the use of posthumous reproduction, the procedure for granting consent, etc.; establishing the period of permissible postmortem storage and use of reproductive material and/or cryopreserved cells of a deceased person; settlement of inheritance rights of a child born through posthumous reproduction; establishment of paternity/maternity of a deceased person with respect to a child born as a result of posthumous reproduction; the possibility of using this method of assisted reproduction by foreigners on the territory of Ukraine and the admissibility of exporting reproductive material from the territory of Ukraine abroad, the possibility of using the method of posthumous reproduction by citizens of Ukraine abroad.
«Напередодні та після Нісібіса»: міжнародно-правові особливості римсько-іранської мирної угоди 363 року
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Мельник, В. М.; Melnyk, V.
Стаття презентує результати комплексного текстологічного та наративного дослідження Нісібіської мирної угоди 363 року. Договір уклали між собою повноважні представники Римської імперії та Сасанідського Ірану. Він був результатом невдалої військової кампанії римлян, що проводилася впродовж 363 року. Ідеологічною основою для походу римських сил у межі Персії стало прагнення підкорити значну частину іранських земель. Прикладом наслідування в римських аристократичних колах вважався Александр Македонський (336–323 рр. до н. е.). Отже, Імператорський Рим ставив собі на меті повний і безповоротний розгром Династії Сасанідів (на кшталт знищення Династії Ахеменідів Александром у 330 р. до н. е.). Зрештою, імператор Юліан Відступник (361–363) зумів наблизитися до перської столиці (місто Ктесифон), але був убитий. Як наслідок, потужний експедиційний римський корпус відступив і потрапив у пастку основних сил персів. Військова рада швидко обрала нового імператора. Однак, саме Іовіан (363–364) погодив із правителем Ірану Шапуром ІІ (308–380) ключові умови римсько-перських домовленостей. По-перше, Римська імперія відмовлялася від «історичних прав» на володіння в Месопотамії. По-друге, персам передавалися ключові фортифікаційні пункти прикордонної лінії, що суттєво послаблювало оборонну систему імперії. По-третє, угода передбачала депортацію греко-римського населення з Месопотамії до Сирії. Їх мали замінити іранські колоністи. По-четверте, римляни передавали Велику Вірменію в залежність від Ірану терміном на тридцять років. Крім того, римський імператор поклявся не допомагати Вірменії у разі усного чи письмового звернення її базилевса до офіційного Константинополя. Стаття характеризує ключову дискусію між перськими та римськими інтелектуалами з приводу терміну вірменської залежності від Персії. Змальовується ставлення римських коментаторів до факту та обставин укладення угоди. Підкреслюються хитрощі, до яких вдався імператор Іовіан у випадку з тлумаченням юридичного статусу Великої Вірменії. При цьому, Нісібіський мирний договір 363 року виявився ключовим документом для історії міжнародного права IV століття. Наприкінці конкретизуються наслідки прийнятих умов для зовнішньополітичного курсу імператорів-правонаступників. The article presents the results of a comprehensive textual and narrative study of the Nisibis Perso-Roman Peace Treaty of 363 AD. The agreement was concluded between the authorized representatives of the Roman Empire and Sasanian Iran. It was the result of an unsuccessful military campaign of the Romans, which was carried out during 363 AD. The ideological basis for the march of the Roman forces to the borders of Persia was the desire to conquer a large part of the Iranian lands. Alexander the Great (336–323 BC) was considered an example of imitation in Roman aristocratic circles. Therefore, Imperial Rome aimed at the complete and irreversible defeat of the Sasanian Dynasty (like the destruction of the Achaemenid Dynasty by Alexander the Great in 330 BC). In the end, the emperor Julian the Apostate (361–363) managed to approach the Persian capital (Ctesiphon) but was killed. As a result, the powerful Roman expeditionary corps retreated and was trapped by the main forces of the Persians. The military council quickly elected a new emperor. However, it was Jovian (363–364) who agreed with the Iranian ruler Shapur II (308-380) on the key terms of the Roman-Persian agreements. First, the Roman Empire renounced its “historical rights” to possession in Mesopotamia. Secondly, key fortification points of the borderline were handed over to the Persians, which significantly weakened the defense system of the empire. Thirdly, the agreement provided for the deportation of the Greco-Roman population from Mesopotamia to Syria. They were to be replaced by Iranian colonists. Fourthly, the Romans made Greate Armenia dependent on Iran for thirty years. In addition, the Roman emperor swore not to help Armenia in the event of an oral or written appeal by its basileus to official Constantinople. The article characterizes the key debate between Persian and Roman intellectuals regarding the Armenian dependence on Persia. The attitude of Roman commentators to the facts and circumstances of the conclusion of the agreement is depicted. The tricks used by Emperor Jovian in the case of interpretation of the legal status of Greate Armenia are emphasized. At the same time, the Nisibis Peace Treaty of 363 AD turned out to be a key document for the history of international law of the 4th century. In the end, the consequences of the accepted conditions for the foreign policy course of the successor emperors are specified.
Проблематика адміністративних процедур у сфері реалізації прав особи на земельну ділянку: національний та міжнародний досвід
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Бєліков, В. І.; Bielikov, V.
Обгрунтовано, що досліджувана тема є актуальною у сучасних умовах сталого розвитку кризових процесів у світі, на Європейському континенті та в окремо взятих державах, зокрема, – в Україні. Визначено, що проблематика досліджуваного питання полягає в недосконалості адміністративних процедур, спрямованих захищати інтереси і права людини, і ефективно запобігати корупційним ризикам, надмірному навантаженню на адміністративний апарат держави, утворенню зайвих бюрократичних ускладнень, унеможливлюючих, за певних умов, уникнення порушень прав особи. Засвідчено виникнення дискримінаційної складової, у тих випадках, коли юридичне становище однієї конкретної особи не залежить від її волевиявлення, проте не сприяє отриманню бажаного результату в адміністративній процедурі відносно нерухомості, на відміну від іншої особи, котра перебуває в інших умовах і здатна безперешкодно реалізувати свої права та законні інтереси. Визначено наявність різних можливостей мати доступ до правосуддя, що є неприпустимим порушенням основоположних прав і свобод людини і громадянина. Визначено, що шляхами вирішення поставленої проблеми є дослідження іноземного досвіду, імплементація ефективних норм та вдосконалення правового регулювання адміністративних процедур, шляхом їх спрощення та усунення прогалин і колізій законодавства. Встановлено, що міжнародний досвід здійснення адміністративних процедур у сфері нерухомості підлягає вивченню і співставленню із наявним правовим забезпеченням таких процедур на рівні національного законодавства. Визначено необхідність дослідження шляхів вирішення проблем дискримінаційного характеру, з огляду на основоположні права і свободи людини і громадянина, в контексті сучасних реалій і різного правового, фінансового, морального і фізичного стану особи. Досягнуто висновки щодо виокремлення центральної частини нормативного регулювання провадження адміністративних процедур у сфері нерухомості та виявлено слабкі сторони другорядних правових норм, які ускладнюють або унеможливлюють конкретну процедуру на відміну від сприяння більш безпечному, швидкому, законному та ефективному її виконанню і досягненню конкретного законного результату. The studied topic is relevant in the current conditions of sustainable development of crisis processes in the world, on the European continent and in individual states, in particular – in Ukraine. The problem of the studied issue lies in the imperfection of administrative procedures aimed at protecting the interests and human rights, and effectively preventing corruption risks, excessive burden on the administrative apparatus of the state, the formation of unnecessary bureaucratic complications that make it impossible, under certain conditions, to avoid violations of individual rights. The above indicates the emergence of a discriminatory component, in cases where the legal status of one particular person does not depend on his will, but does not contribute to the desired result in the administrative procedure for real estate, unlike another person who is in other conditions and is able to freely exercise his rights and legitimate interests. Often the consequence of such processes are different opportunities to have access to justice, which is an unacceptable violation of the fundamental rights and freedoms of man and citizen. The ways to solve the problem are the study of foreign experience, the implementation of effective norms and the improvement of legal regulation of administrative procedures, by simplifying and eliminating gaps and collisions of legislation. Thus, the international experience in the implementation of administrative procedures in the field of real estate is subject to study and comparison with the existing legal support of such procedures at the level of national legislation. It is important to explore ways of solving problems of a discriminatory nature, taking into account the fundamental rights and freedoms of man and citizen, in the context of modern realities and various legal, financial, moral and physical conditions of a person. As a result of scientific research, conclusions should be reached on the allocation of the central part of the regulatory regulation of administrative procedures in the field of real estate and the weaknesses of secondary legal norms that complicate or make impossible a particular procedure, as opposed to promoting a safer, faster, legitimate and effective implementation and achieving a specific legitimate result.
Поняття та засади адміністративно-правового статусу учасника бойових дій в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Дяченко, М. М.; Diachenko, M.
В статті розкрито поняття та з’ясовані засади адміністративно-правового статусу учасника бойових дій в Україні. Актуалізовано, що основними цінностями, на яких ґрунтується законодавство та правозастосування адміністративних органів, включають національну складову щодо захисту українського народу, освіти, культури, науки, промисловості, гуманітарні аспекти, як турботу за героями, які втратили на війні фізичне і психологічне здоров’я та патріотичні чинники стосовно підняття статусу та ефективне публічне забезпечення учасників бойових дій усім належних для достойного життя. Доведено, що адміністративно-правовий статус учасника бойових дій в Україні означає сукупність юридичних засобів та правових норм, які визначають його високе положення та роль особи, яка безпосередньо приймала участь в бойових діях, у відносинах з державою, громадським суспільством, а також в контексті захисту та забезпечення її адміністративних прав і пільг. Основні елементи адміністративно-правового статусу учасника бойових дій включають, адміністративні суб’єктивні права, які надані учасникам бойових дій для забезпечення їхньої безпеки та реалізації пільг та інших сприятливих обов’язків гарантованих державою. Ці чесноти можуть стосуватися втраченого здоров’я та часу при здійсненні оборони України від російських терористів та інших окупантів. Публічний обов’язок, поважати Європейські цінності, дотримуватися своїх вправ, свобод та законних інтересів без порушення заборонних норм законодавства. Правосуб’єктність особи, як підстава та порядок виникнення в особи правового статусу учасника бойових дій. Адміністративної та дисциплінарної відповідальності чиновників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування може покладатися відповідальність за не належне забезпечення (порушення) реалізації учасникам бойових дій високого і пільгового адміністративно-правового статусу. The article reveals the concept and clarifies the principles of the administrative and legal status of a participant in hostilities in Ukraine. It has been updated that the main values on which the legislation and law enforcement of administrative bodies are based include the national component regarding the protection of the Ukrainian people, education, culture, science, industry, humanitarian aspects, such as caring for heroes who lost their physical and psychological health in the war, and patriotic factors related to raising the status and effective provision of combatants. It has been proven that the administrative-legal status of a participant in hostilities in Ukraine means a set of legal means and legal norms that determine his high position and the role of a person who directly participated in hostilities, in relations with the state, public society, as well as in the context of protection and ensuring its administrative rights and privileges. The main elements of the administrative-legal status of a participant in hostilities include administrative subjective rights that are granted to participants in hostilities to ensure their safety and the realization of benefits and other favorable obligations guaranteed by the state. These rights may relate to lost health and time in defense of Ukraine against Russian terrorists and other occupiers. It is a public duty to respect European values, to observe one’s exercises, freedoms, and legitimate interests without violating the prohibitions of the law. Legal personality of a person, as a basis and procedure for a person to have the legal status of a participant in hostilities. The administrative and disciplinary responsibility of officials of executive authorities and local self-government bodies may be held responsible for improper provision (violation) of the implementation of high and preferential administrative-legal status to participants in hostilities.
Поняття публічного адміністрування декларування осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Руденко, О. О.; Rudenko, O.
В статті сформовано зміст поняття публічного адміністрування декларування осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в Україні. Доведено, що це публічне адміністрування декларування осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в Україні, як адміністративна діяльність спеціальних адміністративних органів та суб’єктів декларування. Вони є зв’язаними сукупністю адміністративних засад, інструментарію та адміністративних процедур, що встановлюються на основі норм адміністративного права, зовнішнім виявом якого є антикорупційне законодавство. Предметом регулювання є питання подання та обробки декларацій та прийняття та цій основі адміністративних актів несприятливого характеру, щодо осіб, які не подали декларації чи вказали в них неправдиві відомості, об’єднаним єдиним задумом ефективного та широкого за суб’єктами запобігання корупційних проявів серед чиновників усіх рівнів. Доведено, що головною рисою публічного адміністрування декларування осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в Україні є розпорядча та виконавча діяльність щодо здійснення превентивної антикорупційної функції виконавчої влади в Україні. Об’єктом аналізованих адміністративних відносин є декларація, з інформацією в ній поданої суб’єктом декларування за певною електронною формою, як об’єкт матеріального світу що характеризується складаною адміністративно-правовою природою, також об’єктом в аналізованій сфері є широка палітра адміністративних дії суб’єктів подання та суб’єктів перевірки декларації. Що характеризує сукупність авторських поглядів на юридичну та публічно-управлінську природу декларування осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування в Україні, сформованих на основі енциклопедичних знань, теорії адміністративного права, діючого законодавства та практики адміністративної діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції. The article describes the content of the concept of public administration of the declaration of persons authorized to perform the functions of the state or local self-government in Ukraine. It has been proven that this is public administration of the declaration of persons authorized to perform the functions of the state or local self-government in Ukraine, as an administrative activity of special administrative bodies and subjects of declaration. They are a connected set of administrative principles, tools and administrative procedures established based on the norms of administrative law, the external manifestation of which is anti-corruption legislation. The subject of regulation is the issue of submission and processing of declarations and the adoption of administrative acts of an unfavorable nature on this basis, in relation to persons who did not submit declarations or indicated false information in them, united by the single idea of effective and wide-ranging prevention of corruption among officials of all levels It is proved that the main feature of the public administration of the declaration of persons authorized to perform the functions of the state or local self-government in Ukraine is administrative and executive activity regarding the implementation of the preventive anti-corruption function of the executive power in Ukraine. The object of the analyzed administrative relations is a declaration, with information in it submitted by the subject of the declaration in a certain electronic form, as an object of the material world characterized by a complex administrative and legal nature, also an object in the analyzed sphere is a wide palette of administrative actions of sub subjects of submission and subjects of verification of the declaration. What characterizes the set of author’s views on the legal and public-administrative nature of the declaration of persons authorized to perform the functions of the state or local self-government in Ukraine, formed because of encyclopedic knowledge, the theory of administrative law, current legislation, and the practice of administrative activities of the National Agency for the Prevention of Corruption.
Поняття цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Нікітенко В. В.В.; Nikitenko, V.
Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва. У статті цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва розглядається як галузевий різновид правового режиму з усіма ознаками останнього. Теоретична структура цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва представлена системою наступних елементів: 1) об’єкт – власне об’єкти самочинного будівництва; 2) суб’єкти – власники та користувачі земельних ділянок, держава в особі органів державної влади, які уповноважені на здійснення правосуддя (суди), управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, інші особи; 3) зміст – система правових засобів, за допомогою якої забезпечується особливий порядок правового регулювання майнових відносин щодо об’єктів самочинного будівництва; 4) мета. Відповідно до цивільно-правового режиму об’єкти самочинного будівництва як об’єкти цивільних прав є обмеженими в цивільному обороті. Визначено поняття цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва як спеціального правового режиму нерухомості обмежувальної спрямованості, що являє собою особливий порядок правового регулювання відносин стосовно таких об’єктів, установлений за допомогою системи правових засобів публічно- та приватно-правового змісту, націлених на захист права власності, забезпечення охоронюваного законом приватного інтересу особи, досягнення його збалансованості із публічним інтересом. Отже, цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва заснований на загальних засадах та міжгалузевих зв’язках цивільного права, відображає комплексність системи правових засобів його змісту. This scientific article is devoted to current problems of civil law regime of unauthorized constructions. The civil and legal regime of objects of unauthorized construction is considered as an industry type of legal regime with all features of the last in this article. The theoretical structure of the civil and legal regime of unauthorized objects is represented by a system of the following elements: 1) object – own objects of unauthorized construction; 2) subjects – owners and users of land plots, the state in the form of state authorities, which authorized to administration of justice (courts), management in the field of urban planning activities, architectural and construction control and supervision, other persons; 3) content – a system of legal means with which help a special procedure for the legal regulation of property is ensured; 4) purpose. In accordance with the civil and law regime, the objects of unauthorized construction as objects of civil rights are limited in civil circulation. It is determined the concept of the civil and legal regime of objects of unauthorized construction as a special legal regime of real estate with a restrictive orientation, which is a special order of legal regulation of relations regarding such objects. It is established with the help of a system of legal means of public and private legal content, aimed at protection property rights, ensuring the private interest of a person protected by law, achieving its balance with the public interest. So, the civil and legal regime of objects of unauthorized construction is based on general principles and inter-sectoral connections of civil law, and it reflects the complexity of the system of legal means of its content.
Становлення та розвиток ситуаційних центрів національної поліції України
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Веклич, Є. Г.; Veklych, Ye.
У статті наголошено, що упродовж практично усієї історії розвитку правоохоронної системи України існували штабні підрозділи як органи управління, які покликані за дорученням начальника або за власною ініціативою в межах наданої компетенції забезпечувати діяльність відповідного органу правопорядку щодо вирішення загальносистемних, міжрегіональних, міжгалузевих або комплексних правоохоронних завдань, координувати діяльність служб і підрозділів, організовувати виконання управлінських рішень. Такі структурні одиниці забезпечували розроблення й реалізацію управлінських рішень, удосконалення форм та методів роботи, координацію діяльності всіх служб. Генеза становлення та розвитку систуаційних центрів Національної поліції України тісно пов’язана з розвитком та історією органів внутрішніх справ, які у вигляді штабних підрозділів почали формуватися ще за «радянщини». Однак, правоохоронна практика за часів незалежності України поступово звільняється від історичних впливів тоталітарних режимів влади, які були властиві царській, а згодом і радянській системам, що базувалися на репресивних методах боротьби зі злочинністю, забезпеченні безпеки та порядку, охороні прав і свобод людей. Прогресивні зміни в правоохоронній парадигмі Національної поліції України, які відбулися за останні кілька років, пов’язані з розширенням суспільно корисної діяльності всіх правоохоронних інститутів, подальшою гуманізацією цієї діяльності та одночасним підвищенням відповідальності керівництва. Суспільство дедалі більше усвідомлює, що правоохоронні органи повинні бути відкритими і соціально доступними для захисту прав і свобод громадян. Це важливий прорив у ментальності людей, які поколіннями сприймали міліцію як виключно карально-репресивний апарат. Встановлено, що з розвитком інформаційних технологій та утворенням у 2015 р. нового правоохоронного органу європейського зразка – Національної поліції України виникла необхідність у забезпеченні координації, аналізі, плануванні, контролі та узгодженості дій територіальних (міжрегіональних) органів, структурних (відокремлених) підрозділів поліції з реалізації державної політики у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, а також надання поліцейських послуг. У зв’язку з цим, й створено Ситуаційний центр Національної поліції України. The article emphasizes that throughout almost the entire history of the development of the law enforcement system of Ukraine, there have been headquarters units as management bodies, which are called upon by order of the chief or on their own initiative within the scope of the granted competence to ensure the activities of the relevant law enforcement agency in solving systemic, interregional, inter-branch or complex law enforcement tasks, coordinate the activities of services and units, and organize the implementation of management decisions. Such structural units ensured the development and implementation of management decisions, improvement of forms and methods of work, and coordination of the activities of all services. The genesis of the formation and development of the situational centers of the National Police of Ukraine is closely connected with the development and history of internal affairs bodies, which began to be formed in the form of headquarters units during the «Soviet era». However, law enforcement practice during the independence of Ukraine is gradually freeing itself from the historical influences of totalitarian regimes of power, which were characteristic of the tsarist and later Soviet systems, which were based on repressive methods of combating crime, ensuring security and order, and protecting the rights and freedoms of people. Progressive changes in the law enforcement paradigm of the National Police of Ukraine, which have occurred over the past few years, are associated with the expansion of the socially useful activities of all law enforcement institutions, the further humanization of this activity and the simultaneous increase in the responsibility of management. Society is increasingly aware that law enforcement agencies must be open and socially accessible to protect the rights and freedoms of citizens. This is an important breakthrough in the mentality of people who for generations perceived the police as an exclusively punitive and repressive apparatus. It has been established that with the development of information technologies and the formation in 2015 of the new law enforcement agency of the European model – the National Police of Ukraine, there was a need to ensure coordination, analysis, planning, control and consistency of actions of territorial (interregional) bodies, structural (separate) police units in the implementation of state policy in the field of ensuring public safety and order, protection and defense of human rights and freedoms, interests of society and the state, combating crime, as well as the provision of police services. In this regard, the Situation Center of the National Police of Ukraine was created.
Реалізація органами місцевого самоврядування державної політики у сфері охорони здоров’я населення
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Баско, А. В.; Basko, A.
В статті з’ясовано поняття та сутність державної політики у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування охорони здоров’я населення; здійснено аналіз правових засад забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я, виокремлено їх вади та запропоновано напрямки удосконалення. В результаті дослідження встановлено, що державна політика у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я це система організаційних, нормативно-правових, наукових, ресурсних, інформаційно-аналітичних та методологічних заходів, спрямованих на забезпечення надання населенню України якісних медичних послуг, шляхом створення ефективної мережі медичних закладів, належного їх фінансування та надання якісних медичних послуг за рахунок коштів та ресурсів місцевих бюджетів належним чином закумульованих та розподілених органами місцевого самоврядування. Встановлено, що до напрямків удосконалення реалізації органами місцевого самоврядування державної політики у сфері охорони здоров’я населення слід віднести: 1) запровадження електронних реєстрів та сервісів у сфері охорони здоров’я (баз даних лікарів; баз даних пацієнтів, запровадження електронної черги до лікаря, ведення електронної лікарняної картки пацієнта та ін), тобто те, що передбачено Концепцією розвитку електронної охорони здоров’я 2020 року; 2) проведення інвентарізації матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я комунальної власності (визначення закладів охорони здоров’я, які потребують скорочення або об’єднання з більш потужними профільними закладами, при цьому потрібно зберегти спеціалізацію даного закладу охорони здоров’я, покращити стан матеріально-технічного забезпечення роботи лікарів, однак оптимізувати шляхом скорочення адміністративний персонал таких закладів; 3) розробка прозорої та відкритої процедури розрахунку та розподілу медичних субвенцій від Міністерства охорони здоров’я до закладів охорони здоров’я й навпаки; 4) оновлення класифікаційних категорій медичного персоналу відповідно по яким буде формуватись сітка оплати праці (адже сьогодні спостерігається значний перекос в оплаті праці сімейних лікарів (загальної спеціалізації) та профільних лікарів і медичного персоналу, які безпосередньо надають медичні послуг, але отримують оплату праці більше ніж вдвічі менше); 5) сприяння розвитку приватних закладів охорони здоров’я та отриманню ними субвенції в частині надання ними медичнимх послуг загального спрямування (терапевтичного обслуговування). The article clarifies the concept and essence of state policy in the sphere of ensuring the proper functioning of public health protection by local self-government bodies; an analysis of the legal basis for ensuring the proper functioning of the health care system by local self-government bodies was carried out, their defects were identified and directions for improvement were proposed. As a result of the study, it was established that the state policy in the field of ensuring the proper functioning of the health care system by local self-government bodies is a system of organizational, regulatory, scientific, resource, information-analytical and methodological measures aimed at ensuring the provision of quality medical services to the population of Ukraine. by creating an effective network of medical institutions, properly financing them and providing quality medical services at the expense of funds and resources of local budgets properly accumulated and distributed by local self-government bodies. Areas of improvement in the implementation of public health policy by local self-government bodies: 1) introduction of electronic registers and services in the field of health care (doctor databases; patient databases, introduction of an electronic waiting list for a doctor, maintenance of a patient’s electronic hospital card and etc.), i.e. what is provided for in the 2020 Concept of Electronic Health Care Development; 2) conducting an inventory of the material and technical base of communally owned health care facilities (identification of health care facilities that need to be reduced or merged with more powerful specialized facilities, while it is necessary to preserve the specialization of this health care facility, improve the condition material and technical support for the work of doctors, but to optimize by reducing the administrative staff of such institutions; 3) development of a transparent and open procedure for calculating and distributing medical subsidies from the Ministry of Health to health care institutions and vice versa; 4) updating the classification categories of medical personnel, according to which the salary grid will be formed (because today there is a significant distortion in the salary of family doctors (general specialization) and specialized doctors and medical personnel who directly provide medical services, but receive more than twice the salary Less); 5) promotion of the development of private health care institutions and their receipt of subventions in terms of their provision of general medical services (therapeutic services).
Предмет господарсько-правового регулювання функціонування товариств з обмеженою відповідальністю та правових засад їх платоспроможності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Поліщук, Р. М.; Polishchuk, R.
Дана наукова стаття присвячена проблематиці визначення предмету господарсько-правового регулювання функціонування товариств з обмеженою відповідальністю та правових засад їх платоспроможності. У праці досліджено визначення понять правового регулювання, предмету правового регулювання, системи права неспроможності, складовою частиною якого є інститут неплатоспроможності боржників – юридичних осіб, зокрема, товариств з обмеженою відповідальністю. Автором проаналізовано норми Кодексу України з процедур банкрутства, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, праці вітчизняних науковців у розрізі досліджуваного предмету. Наголошено на тому, що з прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства, мало місце запровадження принципу концентрації усіх спорів, у тому числі майнових, з боржниками – товариствами з обмеженою відповідальністю у межах єдиного відкритого провадження у справах про банкрутство. Охарактеризовано відносини неспроможності через аналіз досліджень вітчизняних авторів, встановлено, що вони мають комплексну публічно-приватну природу, спрямовані на встановлення умов і порядку відновлення платоспроможності товариств з обмеженою відповідальністю або ж визнання їх банкрутами через застосування ліквідаційної процедури з метою справедливого та пропорційного задоволення вимог кредиторів. У статті резюмовано, що предмет господарсько-правового регулювання функціонування товариств з обмеженою відповідальністю та правових засад їх платоспроможності складається з чотирьох елементів: суб’єктів; їхньої поведінки; об’єктів; фактів, які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин. Акцентовано увагу на тому, що правовідносини, які складаються між боржниками – товариствами з обмеженою відповідальністю із кредиторами у судових процедурах, відносини щодо арбітражного управління, та у самих процедурах банкрутства відповідних підприємств в цілому, припиняються з підстав зазначених у частині першій статті 90 Кодексу України з процедур, тобто з постановленням ухвали господарським судом про закриття провадження у справах про банкрутство. This scientific article is devoted to the problems of determining the subject of economic and legal regulation of the functioning of limited liability companies and the legal foundations of their solvency. The work examines the definition of the concepts of legal regulation, the subject of legal regulation, the system of insolvency law, an integral part of which is the institution of insolvency of debtors – legal entities, in particular, limited liability companies. The author analyzed the norms of the Code of Ukraine on bankruptcy procedures, the Commercial Code of Ukraine, the Civil Code of Ukraine, the work of domestic scientists in the context of the subject under study. It is emphasized that with the adoption of the Code of Ukraine on Bankruptcy Procedures, there was an introduction of the principle of concentration of all disputes, including property, with debtors – limited liability companies within the framework of a single open bankruptcy proceedings. The article characterizes the insolvency relations through the analysis of studies of domestic authors, establishes that they have a complex public-private nature, aimed at establishing the conditions and procedure for restoring the solvency of limited liability companies or declaring them bankrupt through the application of the liquidation procedure in order to fairly and proportionately satisfy the creditors’ claims. The article summarizes that the subject of economic and legal regulation of the functioning of limited liability companies and the legal foundations of their solvency consists of four elements: subjects; their behavior; objects; facts that are the direct grounds for the emergence or termination of relevant legal relations. Attention is focused on the fact that the legal relations that develop between debtors – limited liability companies with creditors in judicial procedures, relations on arbitration management, and in the bankruptcy procedures of the respective enterprises as a whole, are terminated on the grounds specified in part one of Article 90 of the Code of Ukraine on Procedures, that is, with the decision of the economic court to close bankruptcy proceedings.
Генезис безпеки дорожнього руху та експлуатації автомобільного транспорту в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Рудик, М. М.; Rudyk, M.
У статті на основі аналізу історичних документів, нормативно-правових актів та практики діяльності, виділено та проаналізовано періоди розвитку законодавства у сфері безпеки дорожнього руху. Наголошено, що перші законодавчі акти, які регулювали дорожній рух, були прийняті ще на початку XVIII ст. в країнах західної Європи, а активний розвиток автотранспортної промислов’ості на початку ХХ ст. зумовив розвиток кримінального законодавства у напрямі поступового створення норм, що регулюють кримінально-правовий захист діяльності певних видів транспорту від злочинних посягань за наявності складних проблем кодифікації. Із того часу питання забезпечення безпеки на автомобільному транспорті не втрачають своєї актуальності, що є цілком зрозумілим, враховуючи активний розвиток сфери автомобільного транспорту як у світі в цілому, так і в Україні зокрема. Особливо загострилася проблема забезпечення означеної безпеки в усьому світі наприкінці XX століття, коли розвиток автотранспортної промисловості вийшов на новий рівень: автомобілі стали більш доступними для людей; зросла питома вага автомобільних пасажирських та вантажних перевезень; рівень досягнутих технологій дозволив суттєво поліпшити технічні характеристики автомобілів, зокрема в частині їх швидкісних якостей. У статті звернуто увагу на законодавство сучасної України – оцінено правові норми, які спрямовані на запобігання правопорушенням у сфері безпеки дорожнього руху. У рамках проведеного дослідження виділено новий специфічний етап розвитку безпеки дорожнього руху та експлуатації автомобільного транспорту, який пов’язаний із прийняттям Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та фактичним введенням цього стану. Заходи контролю для забезпечення безпеки дорожнього руху у воєнний час реалізуються як на блокпостах, так і за їх межами. Проте розвиток законодавства України в цій сфері на сьогоднішній день не можна вважати достатньо завершеним, оскільки існує ряд прогалин і застарілих положень, які також містяться в прийнятих державних цільових програмах, концепціях і стратегіях боротьби зі злочинністю. The article, based on the analysis of historical documents, regulatory legal acts and practice, highlights and analyzes the periods of development of legislation in the field of road safety. It is emphasized that the first legislative acts regulating road traffic were adopted at the beginning of the 18th century in the countries of Western Europe, and the active development of the motor transport industry at the beginning of the 20th century led to the development of criminal legislation in the direction of the gradual creation of norms regulating the criminal protection of the activities of certain types of transport from criminal encroachments in the presence of complex problems of codification. Since then, the issues of ensuring safety in road transport have not lost their relevance, which is quite understandable, given the active development of the field of road transport both in the world as a whole and in Ukraine in particular. The problem of ensuring the specified safety became especially acute throughout the world at the end of the 20th century, when the development of the motor transport industry reached a new level: cars became more accessible to people; the specific weight of motor passenger and freight transportation increased; the level of achieved technologies allowed to significantly improve the technical characteristics of cars, in particular in terms of their speed qualities. The article draws attention to the legislation of modern Ukraine – it assesses legal norms aimed at preventing offenses in the field of road safety. As part of the conducted research, a new specific stage of development of road safety and operation of road transport was identified, which is associated with the adoption of the Law of Ukraine «On the Legal Regime of Martial Law» and the actual introduction of this state. Control measures to ensure road safety in wartime are implemented both at checkpoints and beyond. However, the development of Ukrainian legislation in this area cannot be considered sufficiently complete today, since there are a number of gaps and outdated provisions, which are also contained in the adopted state target programs, concepts and strategies for combating crime.
Правове регулювання процедури медіації в сфері інтелектуальної власності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Бугаєнко, М. В.; Buhaienko, M.
Стаття присвячена дослідженню правового регулювання процедури медіації у сфері інтелектуальної власності. У зв’язку зі швидким розвитком інтелектуальної власності та поширенням її об’єктів, виникає необхідність у створенні ефективних механізмів захисту прав. Традиційні судові процеси є тривалими та затратними, що ускладнює своєчасний захист цих прав. Медіація, як альтернативний метод вирішення спорів, пропонує швидкий, менш формальний і економічно вигідний шлях досягнення згоди між сторонами. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що медіація є ефективним інструментом, що сприяє зниженню навантаження на судову систему та підвищенню задоволеності учасників процесу. В Україні медіація знаходиться на початковому етапі розвитку, проте її впровадження є перспективним. Для успішного застосування медіації у сфері інтелектуальної власності необхідно створити чітку правову базу, яка включатиме визначення правового статусу медіаторів, встановлення процедурних норм та забезпечення добровільної участі сторін. Важливо враховувати міжнародний досвід і адаптувати його до національних особливостей. Це дозволить забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності, зменшити кількість судових спорів та покращити інвестиційний клімат в Україні. За результатами проведеного дослідження автор доходить висновку, що медіація у сфері інтелектуальної власності може застосовуватися у таких випадках: 1. для врегулювання спорів, що виникають через використання об’єктів інтелектуальної власності без згоди правовласника (автора, творця, винахідника або особи, якій належать права інтелектуальної власності згідно з договором чи законом); 2. при вирішенні спорів, пов’язаних із порушеннями прав інтелектуальної власності; 3. у випадку спорів, що виникають під час ліцензування та передачі прав інтелектуальної власності; 4. для врегулювання спорів, що з’являються при укладанні та виконанні договорів у сфері інтелектуальної власності, зокрема договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; 5. при вирішенні спорів, що виникають у зв’язку з використанням об’єктів інтелектуальної власності, які були передані третім особам. This article is dedicated to the study of legal regulation of the mediation procedure in the field of intellectual property. Due to the rapid development of intellectual property and the proliferation of its objects, there is a need to create effective mechanisms for the protection of rights. Traditional court proceedings are lengthy and costly, complicating the timely protection of these rights. Mediation, as an alternative dispute resolution method, offers a quick, less formal, and economically advantageous way to reach an agreement between parties. Analysis of foreign experience shows that mediation is an effective tool that helps to reduce the burden on the judicial system and increase the satisfaction of the participants in the process. In Ukraine, mediation is at an early stage of development, but its implementation is promising. To successfully apply mediation in the field of intellectual property, it is necessary to create a clear legal framework that includes defining the legal status of mediators, establishing procedural norms, and ensuring the voluntary participation of the parties. It is important to consider international experience and adapt it to national peculiarities. This will ensure effective protection of intellectual property rights, reduce the number of court disputes, and improve the investment climate in Ukraine. Based on the results of the study, the author concludes that mediation in the field of intellectual property can be applied in the following cases: 1. For the resolution of disputes arising from the use of intellectual property objects without the consent of the rights holder (author, creator, inventor, or the person to whom the intellectual property rights belong according to a contract or law); 2. In resolving disputes related to intellectual property rights infringements; 3. In cases of disputes arising during the licensing and transfer of intellectual property rights; 4. For the resolution of disputes that arise when concluding and fulfilling contracts in the field of intellectual property, particularly contracts regarding the disposition of intellectual property rights; 5. In resolving disputes that arise from the use of intellectual property objects that have been transferred to third parties.
Удосконалення механізму фінансової відповідальності у безпековому контексті та в умовах цифровізації фінансової системи України
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Дмитренко, Емілія Станіславівна; Dmytrenko, Emiliia; Дмитренко, Эмилия Станиславовна
У статті проаналізовано особливості правового регулювання інституту фінансової відповідальності в умовах цифровізації фінансової системи України. Увагу зосереджено на адаптації фінансового законодавства норм і стандартів права Європейського Союзу в умовах цифровізації фінансової системи України. Наголошено на значенні прийнятих Законів України «Про платіжні послуги» та «Про фінансові послуги та фінансові компанії», якими було оновлено понятійно-категоріальний апарат в аналізованих сферах з метою приведення його у відповідність до європейських практик. У результаті аналізу норм цього законодавства, які стосуються цифровізації фінансової системи, зокрема обігу електронних грошей, підкреслено їх безпековий зміст. Значну увагу приділено регулюванню сучасного механізму здійснення нагляду і застосуванню заходів впливу у цій сфері. При цьому виокремлено та здійснено порівняння коригувальних заходів і заходів впливу в аспекті їх безпекового спрямування. Аргументовано, що прийняття окремих норм зазначених Законів, які стосуються цифровізації фінансової системи, зумовило потребу внести зміни до Податкового кодексу України. Окремо розглянуто внесені до нього зміни щодо повноважень контролюючих органів, особливостей застосування штрафу і пені за вчинення податкових правопорушень, передбачених у статтях 118, 124, 129. Звернено увагу на окремі проблеми термінологічного характеру, які не сприяють визначеності змісту норм та потребують вирішення. Зроблено висновок, що удосконалення механізму фінансової відповідальності за податкові правопорушення пов’язано як із цифровізацією фінансової системи, так із приведенням фінансового законодавства до вимог права ЄС, а в підсумку – із забезпеченням фінансової безпеки. Однак через наявність окремих проблем ці питання потребують подальшого опрацювання. The article analyzes the peculiarities of the legal regulation of the institution of financial responsibility in the conditions of digitalization of the financial system of Ukraine. Attention is focused on the adaptation of financial legislation to the norms and standards of the law of the European Union in the conditions of digitalization of the financial system of Ukraine. The importance of the adopted Laws of Ukraine «On Payment Services» and «On Financial Services and Financial Companies» was emphasized, which updated the conceptual and categorical apparatus in the analyzed areas with the aim of bringing it into line with European practices. As a result of the analysis of the norms of this legislation, which relate to the digitalization of the financial system, in particular, the circulation of electronic money, their security content is emphasized. Considerable attention is paid to the regulation of the modern mechanism of supervision and the application of influence measures in this area. At the same time, a comparison of corrective measures and impact measures in the aspect of their safety orientation is highlighted and carried out. It is argued that the adoption of certain norms of the mentioned Laws, which relate to the digitalization of the financial system, led to the need to make changes to the Tax Code of Ukraine. The changes made to it regarding the powers of the controlling bodies, the specifics of the application of fines and penalties for the commission of tax offenses provided for in Articles 118, 124, 129 were separately considered. Attention was drawn to certain problems of a terminological nature that do not contribute to the certainty of the content of the norms and need to be resolved. It was concluded that the improvement of the mechanism of financial responsibility for tax offenses is connected both with the digitalization of the financial system and with the bringing of financial legislation to the requirements of EU law, and ultimately with the provision of financial security. However, due to the presence of certain problems, these issues require further processing.
Інституційні та процедурні аспекти застосування адміністративного права у сфері надання правової допомоги особам з обмеженими можливостями
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Андреєв, Д. О.; Andreiev, D.
Стаття присвячена застосуванню адміністративного права у сфері надання допомоги особам з обмеженими можливостями. Звертається увага на те, що в Україні кількість осіб з інвалідністю зростає з кожним роком, і це обумовлено, зокрема, подіями, пов’язаними з війною. В нашій державі існує система захисту прав інвалідів, а також механізм реалізації цих прав. Однак сучасні виклики, пов’язані з війною, вимагають перегляду і зміни існуючої моделі захисту прав інвалідів. Створення нового законодавства, яке належним чином регулюватиме механізм реабілітації та Автор аналізує процес становлення України як демократичної, соціальної та правової держави з акцентом на захист прав людей з інвалідністю. В період незалежності України було впроваджено низку реформ у соціальній сфері, що спрямовані на забезпечення рівних можливостей для осіб з обмеженими фізичними або психічними можливостями. Після ратифікації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю було прийнято законодавчі акти для їх соціального захисту та реабілітації, зокрема Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору. Конституція України визнає права і свободи людини найвищою соціальною цінністю, що охоплює також осіб з інвалідністю. Законодавство України гарантує рівні права для всіх громадян, включаючи право на працевлаштування, освіту, соціальну допомогу та реабілітацію. Окрема увага приділяється інклюзивному навчанню, що сприяє соціальній інтеграції та розвитку толерантності у суспільстві. В статті підкреслюється важливість удосконалення нормативно-правової бази, реабілітаційних заходів та забезпечення належного фінансування для ефективного захисту прав осіб з інвалідністю. Особлива увага надається створенню умов для соціально-трудової адаптації, освіти та перепідготовки, що сприяє активній участі інвалідів у суспільному житті. The article is devoted to the application of administrative law in the field of assistance to persons with disabilities. The author emphasizes that the number of persons with disabilities in Ukraine is growing every year, and this is due, in particular, to the events related to the war. Our country has a system for protecting the rights of disabled people, as well as a mechanism for realizing these rights. However, the current challenges associated with the war require a review and change of the existing model of protection of the rights of disabled people. The creation of new legislation that will properly regulate the mechanism of rehabilitation and The author analyzes the process of Ukraine’s development as a democratic, social and legal state with a focus on the protection of the rights of people with disabilities. Since Ukraine’s independence, a number of reforms have been implemented in the social sphere aimed at ensuring equal opportunities for persons with physical or mental disabilities. Following the ratification of the UN Convention on the Rights of Persons with Disabilities, legislation was adopted for their social protection and rehabilitation, including the National Strategy for Creating Barrier-Free Space. The Constitution of Ukraine recognizes human rights and freedoms as the highest social value, which also includes persons with disabilities. Ukrainian legislation guarantees equal rights for all citizens, including the right to employment, education, social assistance and rehabilitation. Special attention is paid to inclusive education, which promotes social integration and tolerance in society. The article emphasizes the importance of improving the legal framework, rehabilitation measures and ensuring adequate funding for the effective protection of the rights of persons with disabilities. Particular attention is paid to creating conditions for social and labor adaptation, education and retraining, which promotes the active participation of persons with disabilities in public life.
Штраф за цивільним процесуальним кодексом Німеччини
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Петренко, Н. Д.; Petrenko, N.
Статтю присвячено підставам притягнення особи до відповідальності у цивільному судочинстві Німеччини та штрафу як одній із форм відповідальності. Узагальнено підстави для накладення штрафу: 1) якщо сторона не з’явилася на слухання у випадку, коли суд розпорядився, щоб сторони з’явилися особисто; 2) якщо належним чином викликаний свідок не з’явився; 3) якщо свідок відмовляється давати показання або бути приведеними до присяги; 4) неявка експерта до суду або відмова надати звіт; 5) якщо особа не виконує обов’язку вчинити дії (надати інформацію про доходи чи майно тощо); якщо боржник порушує визначений судом обов’язок вчинити або припинити дії, утриматися від вчинення дій. Встановлено, що можливість накладення штрафу завжди залежить від наявності певних умов. У разі неявки сторони доцільність накладення штрафу має залежати від значення неявки учасника для перебігу судового провадження (наприклад, чи має вона наслідком затягування судового спору, перешкоджання мирному врегулюванню спору, ускладнення з’ясування фактичних обставин справи), а також – наскільки це відомо – від ступеня порушення обов’язку (наприклад, ступінь вини; перша чи повторна неявка), обґрунтування неявки неповажними причинами чи ненадання пояснень причин неявки, особисті та економічні обставини учасника справи. Німецьке процесуальне законодавство не завжди розцінює штраф як захід відповідальності, а тому дозволяє накладати його повторно: наприклад, на судового експерта за неявку чи ухилення від надання висновку. Однак якщо свідок відмовляється давати показання або бути приведеними до присяги штраф не може бути накладений повторно. Відзначено, що в деяких випадках накладенню штрафу має передувати попередження: у разі несвоєчасного подання висновку експертом, на нього може бути накладено штраф, однак цьому має передувати попередження експерта про надання певного строку. Для притягнення до відповідальності боржника, що порушує визначений судом обов’язок вчинити або припинити дії, утриматися від вчинення дій, так само необхідно попередження. The article is devoted to the grounds of holding a person liable in German civil proceedings and a fine as one of the forms of liability. The grounds for imposing a fine can be summarized as follows: 1) if a party has not appeared at a hearing in the event that the court ordered the parties to appear in person; 2) if a duly summoned witness has not appeared; 3) if the witness refuses to testify or be sworn in; 4) non-appearance of an expert in court or refusal to provide an expert opinion; 5) if a person does not fulfill the obligation to perform actions (provide information about income or property, etc.); if a debtor violates the obligation determined by the court to perform or cease actions, to refrain from performing actions. It was established that the possibility of imposing a fine always depends on the presence of certain conditions. In case of non-appearance of a party, the expediency of imposing a fine should depend on the significance of the participant’s non-appearance for the course of the court proceedings (for example, whether it has the effect of prolonging the litigation, hindering the peaceful settlement of the dispute, complicating the clarification of the actual circumstances of the case), as well as– as far as is known– on the degree of breach of duty (for example, the degree of guilt; first or repeated non-appearance), justification of the non-appearance with improper reasons or failure to provide explanations for the reasons for the non-appearance, personal and economic circumstances of the participant in the case. German procedural law does not always consider a fine as a measure of holding a person liable, and therefore allows it to be imposed repeatedly: for example, on a forensic expert for failure to appear or evading to provide their expert opinion. However, if a witness refuses to testify or be sworn in, the fine cannot be imposed again. It was noted that in some cases, the imposition of a fine should be preceded by a warning: in the case of late submission of an opinion by an expert, a fine may be imposed on them, but this should be preceded by giving a warning to the expert about giving a certain period. In order to bring to justice a debtor who violates the court-defined obligation to perform or stop actions, to refrain from performing actions, a warning is also necessary.
Захист права публічних службовців на свободу слова: національна судова практика та рішення Європейського суду з прав людини
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Махно, А.; Makhno, A.
Стаття присвячена дослідженню особливостей здійснення захисту права на свободу слова у контексті інституту публічної служби на основі аналізу судової практики українських судів та рішень Європейського суду з прав людини. Розкрито конституційні засади реалізації та судового захисту права на свободу слова, а також охарактеризовано підстави для його обмеження. У статті наведено аналіз нормативно-правових актів, які встановлюють особливості здійснення цього права державними службовцями, посадовими та службовими особами органів місцевого самоврядування, суддями, прокурорами, поліцейськими та народними депутатами України. Наголошено, що порядок здійснення свободи слова іншими публічними службовцями, чиї посади належать до категорії політичних (зокрема, членів Кабінету Міністрів України та Президента України), наразі не врегульовано на рівні профільного законодавства. Узагальнено рішення українських судів та практику Європейського суду з прав людини у справах, за результатами розгляду яких було встановлено порушення права публічного службовця на свободу вираження поглядів. Відзначено, що у межах національної судової практики кейси щодо захисту права на свободу слова стосуються переважно публікацій службовців у соціальних мережах, дописів у корпоративних месенджерах, висловлення критики на адресу керівництва, висловлення критики щодо інших органів публічної влади та розголошення конфіденційної та службової інформації. Зроблено висновок, що на рівні практики ЄСПЛ високим ступенем захисту користуються такі аспекти діяльності публічних службовців, як обговорення питань щодо функціонування системи правосуддя, розкриття інформації, яка становить суспільний інтерес, розголошення або публікація інформації щодо протиправної поведінки інших публічних службовців. На підставі проведеного аналізу нормативно-правового регулювання здійснення публічними службовцями права на свободу слова надано рекомендації щодо вдосконалення положень профільного законодавства в цій частині. The article is devoted to the study of the peculiarities of protection of the right to freedom of speech in the context of the public service based on the analysis of case-law of Ukrainian courts and judgments of the European Court of Human Rights. The author reveals the constitutional principles of implementation and judicial protection of the right to freedom of speech, and also describes the grounds for its restrictions. The article provides an analysis of the legal acts establishing the specifics of the exercise of this right by civil servants, officials and officers of local self-government bodies, judges, prosecutors, police officers and members of the Parliament of Ukraine. The author emphasizes that the procedure for exercising freedom of speech by other public servants whose positions are classified as political (in particular, members of the Cabinet of Ministers of Ukraine and the President of Ukraine) is not currently regulated by the relevant legislation. The author summarizes the decisions of Ukrainian courts and the case-law of the European Court of Human Rights in cases where a violation of a public servant’s right to freedom of expression was established. It is noted that within the framework of national judicial practice, cases concerning the protection of the right to freedom of speech relate mainly to publications of employees in social networks, posts in corporate messengers, expressing criticism of the management, expressing criticism of other public authorities and disclosure of confidential and proprietary information. The author concludes that, at the level of ECtHR practice, such aspects of public servants’ activities as discussion of issues related to the functioning of the justice system, disclosure of information of public interest, disclosure or publication of information on the unlawful conduct of other public servants have a high degree of protection. Based on the analysis of the legal regulation of the exercise of the right to freedom of speech by public servants, the author provides recommendations for improving the provisions of the relevant legislation in this part.
Оподаткування релігійних організацій в Україні: сучасний стан і перспективи розвитку
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Віхляєв, М. Ю.; Vikhliaiev, M.
Одним з елементів адміністративно-правового статусу релігійної організації є її правовий статус як платника податків. За змістом положень Конституції України, наявність релігійних переконань не має жодного впливу на необхідність виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори, встановлені законом. Втім, загальновідомим є те, що релігійні організації в Україні мають певні пільги щодо сплати обов’язкових платежів. Важливо встановити, чи є такі пільги «недопустимим привілеєм за ознакою релігійних переконань» в розумінні ст. 24 Основного Закону України, чи навпаки – існування таких пільг є виправданим і допустимим в Україні як у світській державі. Необхідність надання обґрунтованої відповіді на це питання робить актуальною тему дослідження питань оподаткування релігійних організацій в Україні. З’ясовано, що порядок оподаткування релігійних організацій визначено Податковим кодексом України, а в тій частині, яка йому не суперечить – також Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Встановлено, що релігійні організації є платниками податків та зборів з урахуванням особливостей, визначених законодавством. Особливості оподаткування релігійних організацій існують щодо сплати податку на прибуток підприємств, податку на додану вартість і податку на майно. Причиною цих особливостей є неприбутковий характер діяльності релігійних організацій. Ці особливості є економічно зумовленими, не мають характеру привілеїв за ознакою релігійних переконань, оскільки діють для всіх релігійних організацій, які відповідають критеріям, які не є дискримінаційними. Втім, норми про оподаткування релігійних організацій потребують удосконалення. На думку автора, пільги щодо оподаткування податком на додану вартість і податком на майно повинні мати лише ті реOne of the elements of the administrative and legal status of a religious organization is its legal status as a tax payer. According to the provisions of the Constitution of Ukraine, the presence of religious beliefs has no influence on the need to fulfill the constitutional obligation to pay taxes and fees established by law. However, it is common knowledge that religious organizations in Ukraine have certain privileges regarding the payment of taxes and fees. It is important to establish whether such benefits are «impermissible privilege based on religious beliefs» within the meaning of Art. 24 of the Basic Law of Ukraine, or vice versa – the existence of such benefits is justified and permissible in Ukraine as a secular state. The need to provide a reasoned answer to this question makes the topic of research on the taxation of religious organizations in Ukraine relevant. It was found that the procedure for taxation of religious organizations is defined by the Tax Code of Ukraine, and in the part that does not contradict it, also by the Law of Ukraine «On Freedom of Conscience and Religious Organizations». It is established that religious organizations are payers of taxes and fees, taking into account the specifics defined by legislation. The peculiarities of taxation of religious organizations exist in relation to the payment of corporate income tax, value added tax and property tax. The reason for these features is the non-profit nature of the activities of religious organizations. These features are economically determined, and they are not the privileges based on religious beliefs, as they apply to all religious organizations that meet non-discriminatory criteria. However, the rules on taxation of religious organizations need improvement. In the opinion of the author, only those religious organizations that are included in the Register of Non-Profit Institutions and Organizations should have benefits regarding taxation with value added tax and property tax.лігійні організації, які внесені до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
Незаконна депортація (переміщення) дітей як різновид воєнного злочину та злочину проти людяності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Саух, А. С.; Saukh, A.
Повномасштабне вторгнення рф в Україну в лютому 2022 року є новим етапом міжнародного збройного конфлікту, який триває з лютого 2014 рокуг. Таке вторгнення спричинило низку подій та вчинків, які зосереджують на собі увагу спеціалістів з різних галузей права. Агресивні дії з боку росії супроводжуються безпрецедентними масштабами незаконної депортації та переміщення цивільного населення, зокрема, дітей. Протягом останніх двох років, ці незаконні дії продовжуються по цей день абсолютно безкарно. Влада росії стверджує, що українські діти виїжджають на територію рф добровільно, хоча насправді їх обмежують в праві повернення та піддають психологічному примусу. Влада агресора маніпулює термінами, які застосовує в своїх публічних заявах, які є хибними та оманливими. Застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту прав дітей під час збройних конфліктів має на меті захистити найуразливішу категорію населення від небезпек, травм і зловживань, пов’язаних зі збройними конфліктами. Війна та збройні конфлікти створюють надзвичайно важкі умови для дітей, відчиняють двері до безжального насилля, втрати батьків, розлуки з сім’єю, психологічного травматизму, вимушеної експлуатації та злочинів проти людяності. Діти стають жертвами різних форм насильства, таких як сексуальна експлуатація, вербування до збройних груп, використання в бойових діях, убивства, підживлення, пограбування та інші злочини. Міжнародне гуманітарне право встановлює загальні норми захисту прав дітей як осіб, які не беруть участь у бойових діях, а також спеціальні норми для їх особливого захисту, враховуючи їх вразливість. Російські військові кожного дня порушують усі правові та моральні норми щодо захисту дітей. Міжнародний збройний конфлікт в Україні супроводжується скоєнням на території нашої держави численних воєнних злочинів та злочинів проти людяності, в тому числі, таких як незаконна депортація або насильницьке переміщення дітей, які, відповідно до Римського статуту, не мають строків давності. На сьогодні, існує проблема кваліфікації депортації дітей в її міжнародно-правовому вимірі з урахуванням приписів Римського статуту. Потреба належної кваліфікації депортації дітей як воєнного злочину та злочину проти людяності у вітчизняному законодавстві, є актуальною для притягнення до кримінальної відповідальності виThe full-scale invasion of Ukraine by the Russian Federation in February 2022 is a new stage in the international armed conflict that has been ongoing since February 2014. This invasion has triggered a series of events and actions that have attracted the attention of specialists in various fields of law. Russia’s aggressive actions have been accompanied by an unprecedented scale of illegal deportation and displacement of civilians, including children. Over the past two years, these illegal actions have continued to this day with complete impunity. The Russian authorities claim that Ukrainian children leave for the territory of the Russian Federation voluntarily, although in reality they are restricted in their right to return and subjected to psychological coercion. The aggressor authorities manipulate the terms used in their public statements, which are false and misleading. The application of international humanitarian law on the protection of children’s rights in armed conflict aims to protect the most vulnerable population from the dangers, trauma and abuse associated with armed conflict. War and armed conflict create extremely difficult conditions for children, opening the door to ruthless violence, loss of parents, family separation, psychological trauma, forced exploitation and crimes against humanity. Children are victims of various forms of violence, such as sexual exploitation, recruitment into armed groups, use in hostilities, murder, starvation, robbery and other crimes. International humanitarian law establishes general rules for the protection of children’s rights as noncombatants, as well as special rules for their special protection, given their vulnerability. Every day, the Russian military violates all legal and moral norms on the protection of children. The international armed conflict in Ukraine is accompanied by the commission of numerous war crimes and crimes against humanity on the territory of our country, including illegal deportation or forced displacement of children, which, according to the Rome Statute, have no statute of limitations. Today, there is a problem of qualifying the deportation of children in its international legal dimension, taking into account the provisions of the Rome Statute. The need for proper qualification of the deportation of children as a war crime and a crime against humanity in domestic legislation is relevant for bringing perpetrators to criminal responsibility. This article analyses the features of these crimes in recent publications and brings the perpetrators to justice.нних осіб. Дана стаття присвячена аналізу ознак цих злочинів в останніх публікаціях та притягненню винних до відповідальності.
Регламентація наукових досліджень у практиці Європейського суду з прав людини
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Тицька, Я. О.; Tytska, Ya.
В форматі наукової статті проаналізоване аспекти змісту та розвитку практики Європейського суду праві людини, ЄСПЛ, щодо наукової діяльності; при цьому проведене порівняння наявних рішень ЄСПЛ стосовно релевантних прав людини та наданої ЄСПЛ оцінки конвенційним джерелам у такому вимірі; окреслене співвідношення Європейській конвенції з прав людини та інших договірних актів Ради Європи у відповідному дискурсі. В форматі відповідної аналітики підкреслене роль Рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2021 року щодо Запиту Керівного комітету біоетики, у якому ЄСПЛ відмовився надавати роз’яснення щодо лікування психічного розладу без згоди відповідної особи та з метою захисту інших від серйозної шкоди та констатував, що до його компетенції у вимірі Ов’єдської конвенції 1997 р., віднесене виключно правові питання, що стосуються тлумачення цієї Конвенції, а не питання політики та питання, які виходять за межі простого тлумачення тексту та мають тенденцію доповнювати, покращувати чи виправляти його зміст. Відзначене роль окремої Доповіді дослідницького відділу ЄСПЛ з питань біоетики та прецедентного права 2012 р., де наголошувалося на компетенції ЄСПЛ охоплювати захист людини, її прав людини та, зокрема, людської гідності, у контексті розвитку біомедичних наук та де, серед іншого, підіймалися потенційні проблеми, пов’язані з науковим прогресом у зберіганні людських ембріонів. У статті проведене комплексний аналіз відповідних рішень ЄСПЛ, таких як «Іванс проти Великобританії», «Клочек проти Польщі», «Коста та Паван проти Італії», «Манділ проти Франції», «Рух раелітів Швейцарії проти Швейцарії»,«Сафаров проти Азербайджану», «N. проти Великобританії», «S.H. проти Австрії» тощо. Ці рішення ЄСПЛ формують відповідні стандарти співвіднесення свободи наукових досліджень, національних інтересів держав та прав людини, критеріїв прийнятності наукових досліджень, механізми їх етичної оцінки, шляхи поводження із інформацією про дослідження. У статті доведене, що хоча ЄСПЛ фактично відмовився від ролі органу тлумачення Ов’єдської конвенції 1997 р., водночас ЄСПЛ активно застосовує Ов’єдську конвенцію, як джерело права у справах, які стосуються права на приватне життя та права на свободу слова; це стосується ставлення осіб до біологічних та генетичних технологій, генетичної експертизи та екстракорпоральної вагітності. Крім того, у статті підкреслене, що ЄСПЛ досліджує наукові підґрунтя доступності медичної допомоги у конкретних країнах у вимірі права на життя. Окремим блоком справ є захист ЄСПЛ результатів наукових досліджень від недобросовісного відтворення та поширення; у цьому контексті такі результати захищаються ЄСПЛ як об’єкти права власності. Автор констатує, що аналіз системи рішень ЄСПЛ у цьому контексті, свідчить, що у подальшому вони можуть трансформуватися у вимірі додаткових гарантій науковій діяльності; це має стати предметом додаткових наукових досліджень. In the format of a scientific article, aspects of the content and development of the practice of the European Court of Human Rights, ECHR, regarding scientific activity were analyzed; at the same time, a comparison of the existing decisions of the ECtHR regarding relevant human rights and the evaluation given by the ECtHR to the convention sources in this dimension was carried out; the relationship of the European Convention on Human Rights and of the others Council of Europe’s treaty acts was outlined in the relevant discourse. In the format of the relevant analytics, the role of the ECtHR Decision of September 15, 2021 regarding the Request of the Bioethics Steering Committee is emphasized, in which the ECtHR refused to provide clarification on the treatment of a mental disorder without the consent of the person concerned and for the purpose of protecting others from serious harm and stated that it is within its competence in terms of the Oviedo Convention of 1997, referred exclusively to legal issues related to the interpretation of this Convention, and not to policy issues and issues that go beyond the simple interpretation of the text and tend to supplement, improve or correct its content. The role of a separate Report of the Research Division of the ECtHR on Bioethics and the case-law of the ECtHR, 2012 was noted, which emphasized the competence of the ECtHR to cover the protection of a person, his human rights and, in particular, human dignity, in the context of the development of biomedical sciences and where, among other things, potential problems were raised, related to scientific progress in the storage of human embryos. The article provides a comprehensive analysis of relevant decisions of the ECtHR, such as “Costa and Pavan v. Italy”, “Evans v. the United-Kingdom”, “Francois Mandil v. France”, “Klocek v. Poland”, “Korotyuk v. Ukraine”, “N. v. the United Kingdom”, “Safarov v. Azerbaijan”, “S.H. and Others v. Austria”, etc. These decisions of the ECtHR form appropriate standards for the correlation of freedom of scientific research, national interests of states and human rights, criteria for the acceptability of scientific research, mechanisms for their ethical assessment, ways of handling research information. The article proves, that although the ECtHR actually abandoned the role of the body of interpretation of the Oviedo Convention of 1997, at the same time the ECHR actively applies the Oviedo Convention as a source of law in cases, concerning the right to privacy and the right to freedom of speech; it concerns the attitude of individuals towards biological and genetic technologies, genetic expertise and in vitro pregnancy. In addition, the article emphasizes that the ECtHR examines the scientific basis of the availability of medical care in specific countries in terms of the right to life. A separate block of cases is the ECHR’s protection of the results of scientific research against unfair reproduction and dissemination; in this context, such results are protected by the ECtHR as objects of property rights. The author states that the analysis of the ECtHR decision system in this context shows that in the future they can be transformed in terms of additional guarantees for scientific activity; this should become the subject of additional scientific research.
Особливості розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Криштак, І. В.; Kryshtak, I.
Запропонована стаття присвячена комплексному дослідженню процедури розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Автором робиться висновок, що розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування нерозривно повʼязано із їх емісією. Емісію та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування слід розглядати як комплексну та цілісну процедуру набуття цим видом цінних паперів статусу обʼєкту цивільних прав і обовʼязків. У статті зауважується, що процедура емісії та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування різниться залежно від їх виду: акції корпоративного інвестиційного фонду чи інвестиційні сертифікати пайового інвестиційного фонду. Специфіка емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду обумовлена тим, що корпоративний інвестиційний фонд, на відміну від пайового інвестиційного фонду, є юридичною особою, створеною в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. У звʼязку із чим, перше розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду здійснюється з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Тому розрізняється емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду, а також емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою спільного інвестування. На підставі комплексного дослідження чинного законодавства у сфері спільного інвестування, у тому числі численних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового рину (далі – НКЦПФР), автором структурована процедура емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Зокрема, пропонується виділяти наступні етапи цього процесу: підготовчий етап, реєстраційний етап, етап інтеграції акцій корпоративного інвестиційного фонду до системи депозитарного обліку, етап розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду серед засновників корпоративного інвестиційного фонду, етап затвердження результатів розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, етап державної реєстрації корпоративного інвестиційного фонду як юридичної особи, заключний етап емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. This article is devoted to a comprehensive study of the procedure for placing shares of a corporate investment fund to form the initial authorized capital. The author concludes that the placement of securities of collective investment schemes is inextricably linked to their issue and should be considered as a comprehensive and holistic procedure for acquiring the status of an object of civil rights and obligations by this type of securities. The article notes that the procedure for issuing and placing securities of collective investment schemes differs depending on their type: shares of a corporate investment fund or investment certificates of a mutual investment fund. The specificity of issue and placement of shares of a corporate investment fund is due to the fact that a corporate investment fund, unlike a mutual investment fund, is a legal entity established in the organizational and legal form of a joint-stock company. In this regard, the first placement of shares of a corporate investment fund is carried out with the aim of forming the initial authorized capital of a corporate investment fund. In this regard, a distinction is made between the issue and placement of shares of a corporate investment fund carried out with the aim of forming the initial authorized capital of a corporate investment fund, as well as the issue and placement of shares of a corporate investment fund carried out for the purpose of joint investment. Based on a comprehensive study of the current legislation in the field of collective investment, including numerous acts of the National Securities and Stock Market Commission, the author structures the procedure for issuing and placing shares of a corporate investment fund to form the initial authorized capital. In particular, it is proposed to distinguish the following stages of this process: preparatory stage, registration stage, stage of integration of shares of a corporate investment fund into the depository accounting system, stage of placement of shares of a corporate investment fund among the founders of a corporate investment fund, stage of approval of the results of placement of shares of a corporate investment fund, stage of state registration of a corporate investment fund as a legal entity, final stage of issue and placement of shares of a corporate investment fund.
Поняття та види принципів цивільного захисту населення
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Мартинюк, А. І.; Martyniuk, A.
Визначено, що принципи цивільного захисту населення визначають основні засади, на яких побудована система запобігання, реагування та відновлення в ситуаціях надзвичайних подій. Ці принципи забезпечують ефективність дій органів управління та служб цивільного захисту, включають у себе комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я, майна громадян і забезпечення функціонування економіки в умовах чи внаслідок надзвичайних ситуацій. Законодавчо закріплені принципи цивільного захисту населення, на нашу думку, повинні бути доповнені наступними: принцип всебічної охорони – забезпечення захисту всім категоріям населення, включно з соціально вразливими групами, в усіх регіонах і за будь-яких умов. Даний принцип визначає основу для забезпечення комплексного захисту всіх категорій населення в умовах надзвичайних ситуацій. Цей принцип передбачає рівний та ефективний доступ до захисних заходів, ресурсів і послуг для всіх членів суспільства, незалежно від їх місця проживання, соціального статусу, віку чи інших характеристик. Принцип пропорційності означає, що вжиті заходи безпеки та відповіді на надзвичайні ситуації мають бути адекватними ступеню загрози або ризику. Принцип своєчасності означає, що заходи реагування на надзвичайні ситуації мають бути реалізовані оперативно та вчасно, аби максимально знизити ризики для здоров’я та життя людей, а також зменшити матеріальні втрати. Принцип координації визначає необхідність системного та ефективного управління ресурсами, організаціями та діями відповідних служб у відповідь на надзвичайні ситуації. Цей принцип забезпечує злагоджену взаємодію між різними органами влади, некомерційними організаціями, приватним сектором та громадськістю, що включені в процеси планування, реагування, відновлення та мінімізації ризиків у сфері цивільного захисту. Принцип підготовленості цивільного захисту населення визначається як систематичне планування та проведення навчальних заходів, тренувань і вправ, спрямованих на підвищення готовності урядових і некомерційних організацій, а також громадськості до ефективної відповіді на надзвичайні ситуації. Принцип інтеграції ресурсів цивільного захисту населення полягає в злагодженому використанні ресурсів і послуг різних органів, установ та організацій для забезпечення ефективного реагування на надзвичайні ситуації. It is determined that the principles of civil protection of the population determine the basic principles on which the system of prevention, response and recovery in emergency situations is built. These principles ensure the effectiveness of the actions of management bodies and civil defense services, include a set of legal, organizational and practical measures aimed at protecting the life, health, property of citizens and ensuring the functioning of the economy in conditions or as a result of emergency situations. In our opinion, the legally established principles of civil protection of the population should be supplemented by the following: the principle of comprehensive protection – providing protection to all categories of the population, including socially vulnerable groups, in all regions and under any conditions. This principle determines the basis for ensuring comprehensive protection of all categories of the population in emergency situations. This principle provides equal and effective access to protective measures, resources and services for all members of society, regardless of their place of residence, social status, age or other characteristics. The principle of proportionality means that security measures taken and responses to emergency situations must be adequate to the degree of threat or risk. The principle of timeliness means that measures to respond to emergency situations must be implemented promptly and on time in order to maximally reduce the risks to people’s health and life, as well as to reduce material losses. The principle of coordination determines the need for systematic and effective management of resources, organizations and actions of relevant services in response to emergency situations. This principle ensures a coordinated interaction between various authorities, non-profit organizations, the private sector and the public involved in the processes of planning, response, recovery and minimization of civil protection risks. The principle of preparedness of civil protection of the population is defined as the systematic planning and conducting of educational events, trainings and exercises aimed at increasing the readiness of governmental and non-commercial organizations, as well as the public, to effectively respond to emergency situations. The principle of integration of civil protection resources consists in the coordinated use of resources and services of various bodies, institutions and organizations to ensure effective response to emergency situations.

Browse

Browsing 2024 рік by Issue Date

Results Per Page

Sort Options