Випуск № 2

Permanent URI for this collection

https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/43616

Browse

Now showing 1 - 20 of 41

Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Гелич, А. О.; Helych, A.; Гелич, Ю. О.; Helych, Yu.
Наукова стаття присвячена проблемам участі держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування (публічних утворень) в господарській діяльності. ГК України встановлює, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання (частина перша статті 8). Розв’язання проблеми співвідношення суб’єктів господарювання та юридичних осіб можливе у належному правозастосуванні та юридичній узгодженості нормативно-правового регулювання, зокрема узгодження податкового та бюджетного законодавства відповідно до потреб економічної (комерційної та некомерційної) діяльності публічних утворень. Серед усієї сукупності функцій слід виокремити ті, реалізація яких можлива шляхом безпосередньої участі в господарських відносинах: клієнтська (замовлення і придбання продукції для армії, закладів освіти, охорони здоров’я, культури, органів державної влади), власницька (виконання ролі власника), інноваційно-інвестиційна, структурна (сприяння формуванню та реалізації національної науково-дослідної, інноваційно-технічної та інвестиційної політики). Здійснено висновок, що потребує розмежування участь публічних утворень у господарських відносинах (акцентуючи унормування відносин на публічному регулюванні) та господарській діяльності (участь у господарських та цивільних відносинах як рівний учасник). З метою забезпечення юридичної визначеності, слід відійти від категорії «негосподарюючий суб’єкт». В умовах приватизації державних підприємств слід послуговуватися Керівними принципами ОЕСР щодо корпоративного врядування на підприємствах державної форми власності, а також актами ЄС щодо енбандінгу власності. Перспективним є зменшення суб’єктного складу публічних утворень як безпосередніх учасників господарських відносин та формування єдиної нормативної моделі їх господарської компетенції. The scientific article is devoted to the problems of participation of the state, state authorities, local self-government bodies (public entities) in economic activity. The Economic Code of Ukraine establishes that the state, state authorities and local self-government bodies are not economic entities (part one of Article 8). The solution to the problem of the ratio of economic entities and legal entities is possible in the proper enforcement and legal coherence of normative and legal regulation, in particular, the harmonization of tax and budget legislation in accordance with the needs of the economic (commercial and non-commercial) activity of public entities. Among the entire set of functions, those whose implementation is possible through direct participation in economic relations should be singled out: client (ordering and purchasing products for the army, educational institutions, health care, culture, state authorities), proprietary (fulfilling the role of the owner), innovative-investment, structural (promoting the formation and implementation of the national research, innovation, technical and investment policy). It was concluded that the participation of public entities in economic relations (emphasizing the normalization of relations on public regulation) and economic activity (participation in economic and civil relations as an equal participant) needs to be distinguished. In order to ensure legal certainty, the category “non-economic entity” should be removed. In the conditions of privatization of state-owned enterprises, the OECD Guidelines on corporate governance at state-owned enterprises, as well as EU acts on unbundling of ownership, should be used. It is promising to reduce the subject composition of public entities as direct participants in economic relations and the formation of a single normative model of their economic competence.
Особливості розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Криштак, І. В.; Kryshtak, I.
Запропонована стаття присвячена комплексному дослідженню процедури розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Автором робиться висновок, що розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування нерозривно повʼязано із їх емісією. Емісію та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування слід розглядати як комплексну та цілісну процедуру набуття цим видом цінних паперів статусу обʼєкту цивільних прав і обовʼязків. У статті зауважується, що процедура емісії та розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування різниться залежно від їх виду: акції корпоративного інвестиційного фонду чи інвестиційні сертифікати пайового інвестиційного фонду. Специфіка емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду обумовлена тим, що корпоративний інвестиційний фонд, на відміну від пайового інвестиційного фонду, є юридичною особою, створеною в організаційно-правовій формі акціонерного товариства. У звʼязку із чим, перше розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду здійснюється з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Тому розрізняється емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою формування початкового статутного капіталу корпоративного інвестиційного фонду, а також емісія та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, що проводяться з метою спільного інвестування. На підставі комплексного дослідження чинного законодавства у сфері спільного інвестування, у тому числі численних актів Національної комісії з цінних паперів та фондового рину (далі – НКЦПФР), автором структурована процедура емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. Зокрема, пропонується виділяти наступні етапи цього процесу: підготовчий етап, реєстраційний етап, етап інтеграції акцій корпоративного інвестиційного фонду до системи депозитарного обліку, етап розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду серед засновників корпоративного інвестиційного фонду, етап затвердження результатів розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду, етап державної реєстрації корпоративного інвестиційного фонду як юридичної особи, заключний етап емісії та розміщення акцій корпоративного інвестиційного фонду для формування початкового статутного капіталу. This article is devoted to a comprehensive study of the procedure for placing shares of a corporate investment fund to form the initial authorized capital. The author concludes that the placement of securities of collective investment schemes is inextricably linked to their issue and should be considered as a comprehensive and holistic procedure for acquiring the status of an object of civil rights and obligations by this type of securities. The article notes that the procedure for issuing and placing securities of collective investment schemes differs depending on their type: shares of a corporate investment fund or investment certificates of a mutual investment fund. The specificity of issue and placement of shares of a corporate investment fund is due to the fact that a corporate investment fund, unlike a mutual investment fund, is a legal entity established in the organizational and legal form of a joint-stock company. In this regard, the first placement of shares of a corporate investment fund is carried out with the aim of forming the initial authorized capital of a corporate investment fund. In this regard, a distinction is made between the issue and placement of shares of a corporate investment fund carried out with the aim of forming the initial authorized capital of a corporate investment fund, as well as the issue and placement of shares of a corporate investment fund carried out for the purpose of joint investment. Based on a comprehensive study of the current legislation in the field of collective investment, including numerous acts of the National Securities and Stock Market Commission, the author structures the procedure for issuing and placing shares of a corporate investment fund to form the initial authorized capital. In particular, it is proposed to distinguish the following stages of this process: preparatory stage, registration stage, stage of integration of shares of a corporate investment fund into the depository accounting system, stage of placement of shares of a corporate investment fund among the founders of a corporate investment fund, stage of approval of the results of placement of shares of a corporate investment fund, stage of state registration of a corporate investment fund as a legal entity, final stage of issue and placement of shares of a corporate investment fund.
Поняття та види принципів цивільного захисту населення
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Мартинюк, А. І.; Martyniuk, A.
Визначено, що принципи цивільного захисту населення визначають основні засади, на яких побудована система запобігання, реагування та відновлення в ситуаціях надзвичайних подій. Ці принципи забезпечують ефективність дій органів управління та служб цивільного захисту, включають у себе комплекс правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я, майна громадян і забезпечення функціонування економіки в умовах чи внаслідок надзвичайних ситуацій. Законодавчо закріплені принципи цивільного захисту населення, на нашу думку, повинні бути доповнені наступними: принцип всебічної охорони – забезпечення захисту всім категоріям населення, включно з соціально вразливими групами, в усіх регіонах і за будь-яких умов. Даний принцип визначає основу для забезпечення комплексного захисту всіх категорій населення в умовах надзвичайних ситуацій. Цей принцип передбачає рівний та ефективний доступ до захисних заходів, ресурсів і послуг для всіх членів суспільства, незалежно від їх місця проживання, соціального статусу, віку чи інших характеристик. Принцип пропорційності означає, що вжиті заходи безпеки та відповіді на надзвичайні ситуації мають бути адекватними ступеню загрози або ризику. Принцип своєчасності означає, що заходи реагування на надзвичайні ситуації мають бути реалізовані оперативно та вчасно, аби максимально знизити ризики для здоров’я та життя людей, а також зменшити матеріальні втрати. Принцип координації визначає необхідність системного та ефективного управління ресурсами, організаціями та діями відповідних служб у відповідь на надзвичайні ситуації. Цей принцип забезпечує злагоджену взаємодію між різними органами влади, некомерційними організаціями, приватним сектором та громадськістю, що включені в процеси планування, реагування, відновлення та мінімізації ризиків у сфері цивільного захисту. Принцип підготовленості цивільного захисту населення визначається як систематичне планування та проведення навчальних заходів, тренувань і вправ, спрямованих на підвищення готовності урядових і некомерційних організацій, а також громадськості до ефективної відповіді на надзвичайні ситуації. Принцип інтеграції ресурсів цивільного захисту населення полягає в злагодженому використанні ресурсів і послуг різних органів, установ та організацій для забезпечення ефективного реагування на надзвичайні ситуації. It is determined that the principles of civil protection of the population determine the basic principles on which the system of prevention, response and recovery in emergency situations is built. These principles ensure the effectiveness of the actions of management bodies and civil defense services, include a set of legal, organizational and practical measures aimed at protecting the life, health, property of citizens and ensuring the functioning of the economy in conditions or as a result of emergency situations. In our opinion, the legally established principles of civil protection of the population should be supplemented by the following: the principle of comprehensive protection – providing protection to all categories of the population, including socially vulnerable groups, in all regions and under any conditions. This principle determines the basis for ensuring comprehensive protection of all categories of the population in emergency situations. This principle provides equal and effective access to protective measures, resources and services for all members of society, regardless of their place of residence, social status, age or other characteristics. The principle of proportionality means that security measures taken and responses to emergency situations must be adequate to the degree of threat or risk. The principle of timeliness means that measures to respond to emergency situations must be implemented promptly and on time in order to maximally reduce the risks to people’s health and life, as well as to reduce material losses. The principle of coordination determines the need for systematic and effective management of resources, organizations and actions of relevant services in response to emergency situations. This principle ensures a coordinated interaction between various authorities, non-profit organizations, the private sector and the public involved in the processes of planning, response, recovery and minimization of civil protection risks. The principle of preparedness of civil protection of the population is defined as the systematic planning and conducting of educational events, trainings and exercises aimed at increasing the readiness of governmental and non-commercial organizations, as well as the public, to effectively respond to emergency situations. The principle of integration of civil protection resources consists in the coordinated use of resources and services of various bodies, institutions and organizations to ensure effective response to emergency situations.
Види інформації та ознаки як об’єкта правовідносин у медичній сфері
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Ярославський, С. Ю.; Yaroslavskyi, S.
Дана стаття є комплексним дослідженням видів інформації та їх ознак як об’єкта правовідносин у медичній сфері. Розібрано базові засади інформаційного права у медичній сфері та методи їх реалізації. У статті обґрунтовано вибір теми дослідження, розкрито зв’язок із різними науковими підходами та темами, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження, охарактеризовано методи наукового пізнання, використані в дослідженні. Напрямки дослідження охоплюють: розгляд понятійно-категоріального апарату видів інформації як складової сфери медичного обслуговування; аналіз основних принципів та засад функціонування інформаційного права. Проведено всебічний аналіз наукових підходів до поняття видів інформації, досліджено різні підходи до методології побудови категорій та типологій видів інформації, а також досліджено інформацію як об’єкт цивільних правовідносин та його правової природи. Досліджено зміст інформації та її видів у суспільстві в цілому, що напряму пов’язано із функціонуванням медичної сфери. Повнота розгляду теми неможлива без відпрацювання питання об’єкту інформаційних правовідносин, що було здійснено в даній статті. Оцінено важливість ролі інформації у сфері медичного обслуговування, так як вона охоплює усі сфери медичних відносини: від інформованої добровільної згоди на медичне втручання, інформування про право на лікування на підставі нових клінічних протоколів до можливості участі в клінічних дослідженнях. Проведено аналіз реалізації інформаційних прав в вибраних напрямках надання медичної допомоги. Розглянуто провідні наукові концепції підходів до поняття інформаційного права та висвітлено найбільш вдалі приклади на думку автора. Здійснено історичний екскурс на шляху формування правової категорії інформаційного права у медичній сфері. This article is a comprehensive study of types of information and their features as an object of legal relations in the medical field. The basic principles of information law in the medical field and methods of their implementation are analyzed. The article substantiates the choice of the research topic, reveals the connection with various scientific approaches and topics, defines the goal, task, subject and object of the research, characterizes the methods of scientific knowledge used in the research. Research directions include: consideration of the conceptual and categorical apparatus of types of information as a component of the field of medical care; analysis of the main principles and principles of information law functioning. A comprehensive analysis of scientific approaches to the concept of types of information was conducted, various approaches to the methodology of building categories and typologies of types of information were investigated, and information as an object of civil legal relations and its legal nature was also investigated. The content of information and its types in society as a whole, which is directly related to the functioning of the medical field, was studied. Complete consideration of the topic is impossible without working out the issue of the object of informational legal relations, which was carried out in this article. The importance of the role of information in the field of medical care was assessed, as it covers all areas of medical relations: from informed voluntary consent to medical intervention, informing about the right to treatment based on new clinical protocols to the possibility of participation in clinical research. An analysis of the implementation of informational rights in selected areas of medical assistance was carried out. The leading scientific concepts of approaches to the concept of information law are considered and the most successful examples, in the opinion of the author, are highlighted. A historical excursion was made on the path to the formation of the legal category of information law in the medical field.
Проведення слідчих (розшукових) дій: баланс між примусом та конституційними правами
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Тарасюк, С. М.; Tarasiuk, S.
Досліджено питання щодо сутності слідчих (розшукових) дій, які провадяться в кримінальному провадженні, допустимості застосування під час їх проведення примусових заходів до осіб, які вчинили протиправні дії, а також дотримання та захисту конституційних прав осіб, які залучаються до участі у проведенні відповідних процесуальних дій. Зосереджено увагу на процесуальній регламентації слідчих (розшукових) дій, підставах для їх проведення, процесуальному порядку проведення. Зроблено висновок, що фактично кожна слідча (розшукова) дія забезпечується заходами державного примусу, а тому чим більші обмеження конституційних прав учасників кримінального провадження, тим вище має бути рівень їх обґрунтованості. Виокремлено специфіку й особливості такої слідчої (розшукової) дій як обшук, а також його відмінність від інших подібних процесуальних заходів. Проаналізовано питання щодо проведення особистого обшуку особи та специфіки застосування примусу до неї. Акцентовано увагу на питанні обшуку в невідкладних випадках без попереднього дозволу слідчого судді. Розглянуто певні аспекти, що пов’язані з регламентацією таких слідчих (розшукових) дій, як огляд, допит, слідчий експеримент, пред’явлення для впізнання в житлі чи іншому володінні особи, наголошено на проблемах пов’язаних із відсутністю чітких норм у КПК України щодо проведення цих дій в житлі, що призводить до певних труднощів їх реалізації на практиці. Акцентується увага на недопустимості як ускладнення процедури проведення слідчих (розшукових) дій, так й послаблення гарантій прав і законних інтересів учасників слідчої дії. Виокремлено негативну практику при проведенні слідчих (розшукових) дій, яка може становити потенційну загрозу конституційним правам осіб, які стають учасниками таких дій. З метою побудови логічних та чітких дій слідчого, прокурора в разі необхідності проведення слідчих (розшукових) дій надано відповідні пропозиції до кримінального процесуального законодавства України. The article examines the issues of the essence of investigative (search) actions carried out in criminal proceedings, the admissibility of coercive measures against persons who have committed illegal acts, as well as the observance and protection of the constitutional rights of persons involved in the relevant procedural actions. The author focuses on the procedural regulation of investigative (search) actions, the grounds for their conduct, and the procedural order of conduct. It is concluded that virtually every investigative (search) action is ensured by measures of state coercion, and therefore the greater the restrictions on the constitutional rights of participants to criminal proceedings, the higher should be the level of their validity. The author highlights the specifics and peculiarities of such investigative (search) action as a search, as well as its difference from other similar procedural measures. The author analyses the issues of personal search of a person and the specifics of coercion. The author focuses on the issue of search in urgent cases without prior permission of the investigating judge. The author considers certain aspects related to the regulation of such investigative (search) actions as inspection, interrogation, investigative experiment, identification in a person’s house or other property, and emphasises the problems associated with the lack of clear rules in the CPC of Ukraine on conducting these actions in a house, which leads to certain difficulties in their implementation in practice. The author emphasises the inadmissibility of both complicating the procedure for conducting investigative (search) actions and weakening the guarantees of the rights and legitimate interests of participants to the investigative action. The author highlights negative practices in conducting investigative (search) actions which may pose a potential threat to the constitutional rights of persons who become participants in such actions. With a purpose of building logical and clear actions of the investigator and prosecutor in case of necessity to conduct investigative (detective) actions, the author provides relevant proposals to the criminal procedure legislation of Ukraine.
Розвиток альтернативного вирішення спорів за часів незалежності України
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Нурищенко, Р. С.; Nuryshchenko, R.
Дана наукова робота присвячена процесу розвитку альтернативного вирішення спорів від початку незалежності й по сьогодні. Проаналізовано основні кроки становлення медіації, третейського суду, переговорів та інших способів. З’ясовано, яким саме був вплив колишнього СРСР на становлення альтернативного вирішення спорів в Україні та фактори, які гальмують розвиток примирних процедур. Це світоглядні переконання громадян та відсутність довіри до посередників, які займаються примиренням, вороже сприйняття таких осіб. А також слідування стереотипу, що суд – це єдиний шлях вирішення спору. В Україні вже було створено ряд організацій, які займаються примиренням, прийнято перші нормативно-правові акти, присвячені альтернативному вирішенню спорів (наприклад, Закон України «Про медіацію» та Закон України «Про третейські суди»). Право громадян щодо вільного вибору способів захисту своїх прав є однією з ключових тенденцій в Україні. Однак у нашому законодавстві бракує деталізації процедур, та необхідна ще тривала робота для адаптації законодавства України про альтернативне вирішення спорів під реалії правового режиму воєнного стану. Новим етапом розвитку є, на думку автора, створення можливостей для вирішення спорів дистанційно, розробка онлайн-платформ та адаптація законодавства України під стандарти ЄС. Ці кроки дозволили б вирішувати спори в ситуаціях коли, наприклад, одна зі сторін спору постійно проживає закордоном у зв’язку з бойовими діями на території України. Також розвиток альтернативного вирішення спорів в подальшому допоможе побороти проблеми перевантаженості судів, тривалого розгляду справ, а також дозволить учасникам спору заощадити час та кошти. Ще одним важливим кроком є тривала правопросвітницька робота та поширення знань про медіацію, третейські суди, консиліацію, переговори та інші способи, а також про користь та ефективність цих методів. This research paper focuses on the development of alternative dispute resolution from the beginning of independence to the present day. The author analyzes the main steps in the formation of mediation, arbitration, negotiation, and other methods. The author also examines the influence of the former USSR on the development of alternative dispute resolution in Ukraine and the factors that hinder the development of conciliation procedures. These are the worldview beliefs of citizens as well as a lack of trust in mediators involved in reconciliation and a hostile perception of such persons. It is also the stereotype that the court is the only way to resolve a dispute. Ukraine has already established a number of organizations engaged in reconciliation and adopted the first regulatory acts on alternative dispute resolution (e.g., the Law of Ukraine «On Mediation» and the Law of Ukraine «On Arbitration Courts»). The right of citizens to freely choose how to protect their rights is one of the key trends in Ukraine. However, our legislation lacks detailed procedures, and much work is still needed to adapt Ukrainian legislation on alternative dispute resolution to the realities of the martial law regime. In the author’s opinion, a new stage of development is the creation of opportunities for remote dispute resolution, the development of online platforms and the adaptation of Ukrainian legislation to EU standards. These steps would make it possible to resolve disputes in situations where, for example, one of the parties to a dispute permanently resides abroad due to hostilities on the territory of Ukraine. The development of alternative dispute resolution will also help to overcome the problems of court overload, and lengthy proceedings, and will allow the parties to the dispute to save time and money. Another important step is to continue legal education and dissemination of knowledge about mediation, arbitration, conciliation, negotiation, and other methods, as well as the benefits and effectiveness of these methods.
Тактичні і процесуальні особливості проведення обшуку під час розслідування незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Агаркова, О. І.; Aharkova, O.
У положеннях наукової статті автором проаналізовано особливості методики розслідування незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу. На підставі аналізу кримінального процесуального законодавства України та досліджень науковців надано обґрунтоване поняття обшуку та розкрито основні елементи слідчої (розшукової) дії. Визначені тактичні і процесуальні особливості проведення обшуку, тимчасового доступу до речей і документів під час розслідування досліджуваного виду кримінального правопорушення. Розглянуто практику про надання дозволів на проведення обшуку. Виокремлено алгоритм і тактику дій слідчого на підготовчому і заключному етапах проведення обшуку під час розслідування розкрадання лісодеревини. З урахуванням практики ЄСПЛ, визначено особливості накладення арешту на тимчасово вилучене майно підозрюваного та зберігання предметів і знарядь кримінального правопорушення, передбаченого ст. 246 КК України. Методологія дослідження передбачає використання наступних методів: системно-структурний (для встановлення особливостей тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій); структурно-функціональний (для визначення організаційно-тактичних засад проведення огляду); статистичний (для аналізу матеріалів кримінальних проваджень, рішень суду, результатів анкетування). Тобто, в результаті проведеного аналізу, у науковій статті розроблені практичні рекомендації, на базі положень загальної теорії криміналістики та результатів узагальнення судово-слідчої практики, спрямовані на удосконалення проведення обшуку, а саме обшук спрямований на виявлення та вилучення знарядь злочину, зброї, речей та цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також предметів, документів та речових доказів, що мають значення у кримінальному провадженні щодо розслідування незаконної порубки або незаконного перевезення, зберігання, збуту лісу. In the provisions of the scientific article, the author analyzed the peculiarities of the investigation methodology of illegal felling or illegal transportation, storage, and sale of forest. On the basis of the analysis of the criminal procedural legislation of Ukraine and the research of scientists, a well-founded concept of search was provided and the main elements of the investigative (search) action were revealed. The tactical and procedural features of the search, temporary access to things and documents during the investigation of the investigated type of criminal offense are determined. The practice of granting search permits was considered. The algorithm and tactics of the investigator’s actions at the preparatory and final stages of the search during the investigation of timber theft are highlighted. The specifics of imposing a seizure on temporarily seized property of the suspect and storage of objects and tools of a criminal offense have been determined, in accordance with the practice of the European Court of Human Rights. The research methodology involves the use of the following methods: systemic and structural (to establish the specifics of the tactics of individual investigative (search) actions); structural and functional (to determine the organizational and tactical basis of the inspection); statistical (for analysis of materials of criminal proceedings, court decisions, survey results). As a result of the analysis, practical recommendations were developed in the scientific article, based on the provisions of the general theory of criminology and the results of the generalization of judicial and investigative practice, aimed at improving the search. The search is aimed at identifying and seizing the instruments of crime, weapons, things and valuables obtained by crime, as well as objects, documents and physical evidence, which are important in criminal proceedings regarding the investigation of illegal felling or illegal transportation, storage, sale of forest.
Перспективи розвитку правового регулювання цифрових активів в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Москвін, Б. Ю.; Moskvin, B.
Розвиток цифрових активів в Україні набуває популярності, тоді як в міжнародному полі цифрові активи глобалізуються та посідають провідне місце в списку валют. Проблематика правового регулювання цифрових активів характеризується наступними напрямками: відсутність уніфікованих стандартів цифрової валюти; ризики для інвесторів та користувачів; технічні ризики; виклики для регуляторів; технологічні розбіжності; проблеми оподаткування; вплив на економічну стабільність. Розроблено пропозиції щодо впровадження віртуальних активів в Україні: створення міжнародних стандартів та рекомендацій щодо регулювання цифрових активів на рівні таких організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ) або Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР); впровадження уніфікованих національних законодавств, заснованих на міжнародних стандартах, для гармонізації регуляторних підходів між країнами; активна участь у міжнародних ініціативах та форумах, спрямованих на обговорення та вирішення питань правового регулювання цифрових активів; введення чітких вимог до прозорості та безпеки операцій з цифровими активами, а також створення механізмів для захисту прав інвесторів; запровадження освітніх програм для інвесторів та користувачів, щоб підвищити їхню обізнаність щодо ризиків та безпеки цифрових активів; впровадження страхових схем для захисту інвесторів від можливих втрат через шахрайство або технічні збої; посилення міжнародної співпраці та обміну інформацією між регуляторами для ефективного контролю та моніторингу транзакцій з цифровими активами; впровадження передових технологій для моніторингу та аналізу ринків цифрових активів, таких як штучний інтелект та блокчейн; створення технічних стандартів, що забезпечують сумісність між різними блокчейн-платформами та системами цифрових валют; сприяння впровадженню відкритих стандартів для забезпечення інтероперабельності між різними технологіями та платформами; розробка уніфікованих податкових правил для цифрових активів на міжнародному рівні, що дозволить уникнути подвійного оподаткування та податкових ухилень; надання чітких інструкцій та рекомендацій для платників податків щодо оподаткування операцій з цифровими активами. The development of digital assets in Ukraine is gaining popularity, while in the international field, digital assets are becoming globalized and occupy a leading place in the list of currencies. The problems of legal regulation of digital assets are characterized by the following areas: lack of unified digital currency standards; risks for investors and users; technical risks; challenges for regulators; technological differences; taxation problems; impact on economic stability. Proposals for the introduction of virtual assets in Ukraine have been developed: the creation of international standards and recommendations for the regulation of digital assets at the level of such organizations as the International Monetary Fund (IMF) or the Organization for Economic Cooperation and Development (OECD); implementation of unified national legislation based on international standards to harmonize regulatory approaches between countries; active participation in international initiatives and forums aimed at discussing and solving issues of legal regulation of digital assets; introduction of clear requirements for transparency and security of transactions with digital assets, as well as creation of mechanisms to protect the rights of investors; introducing educational programs for investors and users to increase their awareness of the risks and security of digital assets; introduction of insurance schemes to protect investors against possible losses due to fraud or technical failures; strengthening international cooperation and exchange of information between regulators for effective control and monitoring of transactions with digital assets; implementation of advanced technologies for monitoring and analysis of digital asset markets, such as artificial intelligence and blockchain; creation of technical standards ensuring compatibility between various blockchain platforms and digital currency systems; promoting the implementation of open standards to ensure interoperability between different technologies and platforms; development of unified tax rules for digital assets at the international level, which will avoid double taxation and tax evasion; providing clear instructions and recommendations for taxpayers regarding the taxation of transactions with digital assets.
Регламентація наукових досліджень у практиці Європейського суду з прав людини
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Тицька, Я. О.; Tytska, Ya.
В форматі наукової статті проаналізоване аспекти змісту та розвитку практики Європейського суду праві людини, ЄСПЛ, щодо наукової діяльності; при цьому проведене порівняння наявних рішень ЄСПЛ стосовно релевантних прав людини та наданої ЄСПЛ оцінки конвенційним джерелам у такому вимірі; окреслене співвідношення Європейській конвенції з прав людини та інших договірних актів Ради Європи у відповідному дискурсі. В форматі відповідної аналітики підкреслене роль Рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2021 року щодо Запиту Керівного комітету біоетики, у якому ЄСПЛ відмовився надавати роз’яснення щодо лікування психічного розладу без згоди відповідної особи та з метою захисту інших від серйозної шкоди та констатував, що до його компетенції у вимірі Ов’єдської конвенції 1997 р., віднесене виключно правові питання, що стосуються тлумачення цієї Конвенції, а не питання політики та питання, які виходять за межі простого тлумачення тексту та мають тенденцію доповнювати, покращувати чи виправляти його зміст. Відзначене роль окремої Доповіді дослідницького відділу ЄСПЛ з питань біоетики та прецедентного права 2012 р., де наголошувалося на компетенції ЄСПЛ охоплювати захист людини, її прав людини та, зокрема, людської гідності, у контексті розвитку біомедичних наук та де, серед іншого, підіймалися потенційні проблеми, пов’язані з науковим прогресом у зберіганні людських ембріонів. У статті проведене комплексний аналіз відповідних рішень ЄСПЛ, таких як «Іванс проти Великобританії», «Клочек проти Польщі», «Коста та Паван проти Італії», «Манділ проти Франції», «Рух раелітів Швейцарії проти Швейцарії»,«Сафаров проти Азербайджану», «N. проти Великобританії», «S.H. проти Австрії» тощо. Ці рішення ЄСПЛ формують відповідні стандарти співвіднесення свободи наукових досліджень, національних інтересів держав та прав людини, критеріїв прийнятності наукових досліджень, механізми їх етичної оцінки, шляхи поводження із інформацією про дослідження. У статті доведене, що хоча ЄСПЛ фактично відмовився від ролі органу тлумачення Ов’єдської конвенції 1997 р., водночас ЄСПЛ активно застосовує Ов’єдську конвенцію, як джерело права у справах, які стосуються права на приватне життя та права на свободу слова; це стосується ставлення осіб до біологічних та генетичних технологій, генетичної експертизи та екстракорпоральної вагітності. Крім того, у статті підкреслене, що ЄСПЛ досліджує наукові підґрунтя доступності медичної допомоги у конкретних країнах у вимірі права на життя. Окремим блоком справ є захист ЄСПЛ результатів наукових досліджень від недобросовісного відтворення та поширення; у цьому контексті такі результати захищаються ЄСПЛ як об’єкти права власності. Автор констатує, що аналіз системи рішень ЄСПЛ у цьому контексті, свідчить, що у подальшому вони можуть трансформуватися у вимірі додаткових гарантій науковій діяльності; це має стати предметом додаткових наукових досліджень. In the format of a scientific article, aspects of the content and development of the practice of the European Court of Human Rights, ECHR, regarding scientific activity were analyzed; at the same time, a comparison of the existing decisions of the ECtHR regarding relevant human rights and the evaluation given by the ECtHR to the convention sources in this dimension was carried out; the relationship of the European Convention on Human Rights and of the others Council of Europe’s treaty acts was outlined in the relevant discourse. In the format of the relevant analytics, the role of the ECtHR Decision of September 15, 2021 regarding the Request of the Bioethics Steering Committee is emphasized, in which the ECtHR refused to provide clarification on the treatment of a mental disorder without the consent of the person concerned and for the purpose of protecting others from serious harm and stated that it is within its competence in terms of the Oviedo Convention of 1997, referred exclusively to legal issues related to the interpretation of this Convention, and not to policy issues and issues that go beyond the simple interpretation of the text and tend to supplement, improve or correct its content. The role of a separate Report of the Research Division of the ECtHR on Bioethics and the case-law of the ECtHR, 2012 was noted, which emphasized the competence of the ECtHR to cover the protection of a person, his human rights and, in particular, human dignity, in the context of the development of biomedical sciences and where, among other things, potential problems were raised, related to scientific progress in the storage of human embryos. The article provides a comprehensive analysis of relevant decisions of the ECtHR, such as “Costa and Pavan v. Italy”, “Evans v. the United-Kingdom”, “Francois Mandil v. France”, “Klocek v. Poland”, “Korotyuk v. Ukraine”, “N. v. the United Kingdom”, “Safarov v. Azerbaijan”, “S.H. and Others v. Austria”, etc. These decisions of the ECtHR form appropriate standards for the correlation of freedom of scientific research, national interests of states and human rights, criteria for the acceptability of scientific research, mechanisms for their ethical assessment, ways of handling research information. The article proves, that although the ECtHR actually abandoned the role of the body of interpretation of the Oviedo Convention of 1997, at the same time the ECHR actively applies the Oviedo Convention as a source of law in cases, concerning the right to privacy and the right to freedom of speech; it concerns the attitude of individuals towards biological and genetic technologies, genetic expertise and in vitro pregnancy. In addition, the article emphasizes that the ECtHR examines the scientific basis of the availability of medical care in specific countries in terms of the right to life. A separate block of cases is the ECHR’s protection of the results of scientific research against unfair reproduction and dissemination; in this context, such results are protected by the ECtHR as objects of property rights. The author states that the analysis of the ECtHR decision system in this context shows that in the future they can be transformed in terms of additional guarantees for scientific activity; this should become the subject of additional scientific research.
Незаконна депортація (переміщення) дітей як різновид воєнного злочину та злочину проти людяності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Саух, А. С.; Saukh, A.
Повномасштабне вторгнення рф в Україну в лютому 2022 року є новим етапом міжнародного збройного конфлікту, який триває з лютого 2014 рокуг. Таке вторгнення спричинило низку подій та вчинків, які зосереджують на собі увагу спеціалістів з різних галузей права. Агресивні дії з боку росії супроводжуються безпрецедентними масштабами незаконної депортації та переміщення цивільного населення, зокрема, дітей. Протягом останніх двох років, ці незаконні дії продовжуються по цей день абсолютно безкарно. Влада росії стверджує, що українські діти виїжджають на територію рф добровільно, хоча насправді їх обмежують в праві повернення та піддають психологічному примусу. Влада агресора маніпулює термінами, які застосовує в своїх публічних заявах, які є хибними та оманливими. Застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту прав дітей під час збройних конфліктів має на меті захистити найуразливішу категорію населення від небезпек, травм і зловживань, пов’язаних зі збройними конфліктами. Війна та збройні конфлікти створюють надзвичайно важкі умови для дітей, відчиняють двері до безжального насилля, втрати батьків, розлуки з сім’єю, психологічного травматизму, вимушеної експлуатації та злочинів проти людяності. Діти стають жертвами різних форм насильства, таких як сексуальна експлуатація, вербування до збройних груп, використання в бойових діях, убивства, підживлення, пограбування та інші злочини. Міжнародне гуманітарне право встановлює загальні норми захисту прав дітей як осіб, які не беруть участь у бойових діях, а також спеціальні норми для їх особливого захисту, враховуючи їх вразливість. Російські військові кожного дня порушують усі правові та моральні норми щодо захисту дітей. Міжнародний збройний конфлікт в Україні супроводжується скоєнням на території нашої держави численних воєнних злочинів та злочинів проти людяності, в тому числі, таких як незаконна депортація або насильницьке переміщення дітей, які, відповідно до Римського статуту, не мають строків давності. На сьогодні, існує проблема кваліфікації депортації дітей в її міжнародно-правовому вимірі з урахуванням приписів Римського статуту. Потреба належної кваліфікації депортації дітей як воєнного злочину та злочину проти людяності у вітчизняному законодавстві, є актуальною для притягнення до кримінальної відповідальності виThe full-scale invasion of Ukraine by the Russian Federation in February 2022 is a new stage in the international armed conflict that has been ongoing since February 2014. This invasion has triggered a series of events and actions that have attracted the attention of specialists in various fields of law. Russia’s aggressive actions have been accompanied by an unprecedented scale of illegal deportation and displacement of civilians, including children. Over the past two years, these illegal actions have continued to this day with complete impunity. The Russian authorities claim that Ukrainian children leave for the territory of the Russian Federation voluntarily, although in reality they are restricted in their right to return and subjected to psychological coercion. The aggressor authorities manipulate the terms used in their public statements, which are false and misleading. The application of international humanitarian law on the protection of children’s rights in armed conflict aims to protect the most vulnerable population from the dangers, trauma and abuse associated with armed conflict. War and armed conflict create extremely difficult conditions for children, opening the door to ruthless violence, loss of parents, family separation, psychological trauma, forced exploitation and crimes against humanity. Children are victims of various forms of violence, such as sexual exploitation, recruitment into armed groups, use in hostilities, murder, starvation, robbery and other crimes. International humanitarian law establishes general rules for the protection of children’s rights as noncombatants, as well as special rules for their special protection, given their vulnerability. Every day, the Russian military violates all legal and moral norms on the protection of children. The international armed conflict in Ukraine is accompanied by the commission of numerous war crimes and crimes against humanity on the territory of our country, including illegal deportation or forced displacement of children, which, according to the Rome Statute, have no statute of limitations. Today, there is a problem of qualifying the deportation of children in its international legal dimension, taking into account the provisions of the Rome Statute. The need for proper qualification of the deportation of children as a war crime and a crime against humanity in domestic legislation is relevant for bringing perpetrators to criminal responsibility. This article analyses the features of these crimes in recent publications and brings the perpetrators to justice.нних осіб. Дана стаття присвячена аналізу ознак цих злочинів в останніх публікаціях та притягненню винних до відповідальності.
Особливості предмета доказування у кримінальних провадженнях щодо статевих кримінальних правопорушень
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Волобуєва, О. О.; Volobuieva, O.
У статті розглядаються особливості обставин, що підлягають доказуванню у кримінальних провадженнях щодо статевих кримінальних правопорушень. Звертається увага, що після внесення змін у редакцію відповідних статей Кримінального кодексу України суттєвої трансформації зазнав і зміст предмета доказування. Підкреслюється, що при визначенні особливостей обставин, що входять у предмет доказування потрібно враховувати наступні положення. По-перше, при здійсненні кримінального провадження має бути усвідомлення того, що дослідженню підлягає сексуальна діяльність людей, яка в загальному вигляді розглядається як соціальна інтимна практика, спрямована на задоволення фізіологічної потреби людського організму – сексуального потягу. Це досить специфічна соціальна сфера, яка є суто приватною (конфіденційною) і не підлягає розголосові. Кримінальне ж провадження є публічним і ця обставина може створювати певні перешкоди у встановленні істини у кожному конкретному випадку. По-друге, потрібно враховувати характер насильства, а також об’єктивну (матеріальну) і суб’єктивну (психологічну) обстановку. Під матеріальною обстановкою розуміється конкретне місце і час вчинення статевого кримінального правопорушення, а під психологічною обстановкою – характер стосунків між насильником і потерпілою особою. З урахуванням наведених положень у статті виділяються дві класифікаційні групи статевих кримінальних правопорушень, стосовно яких визначаються і характеризуються обставини, що підлягають доказуванню. Відзначається, що особливості вказаних обставин залежать від наявності чи відсутності позитивного соціального зв’язку знайомства (шлюбного, дружнього, службового тощо) між підозрюваним і потерпілою особою. У зв’язку з цим звертається увага, що саме тому законодавець вказав на наявність такого соціального зв’язку, як кваліфікуючу обставину статевих кримінальних правопорушень. На цьому підґрунті у статті охарактеризовані такі кваліфікуючі обставини і визначені особливості у їх доказуванні (характер стосунків, відсутність добровільної згоди на дії сексуального характеру тощо). The article examines the specifics of the circumstances that must be proven in criminal proceedings regarding sexual criminal offenses. Attention is drawn to the fact that after making changes to the wording of the relevant articles of the Criminal Code of Ukraine, the content of the subject of proof underwent a significant transformation. It is emphasized that the following provisions must be taken into account when determining the specifics of the circumstances included in the subject of proof. First of all, when carrying out criminal proceedings, there should be an awareness that the sexual activity of people is subject to investigation, which is generally considered as a social intimate practice aimed at satisfying the physiological needs of the human body – sexual desire. This is a rather specific social sphere, which is purely private (confidential) and is not subject to publicity. Criminal proceedings are public and this circumstance may create certain obstacles in establishing the truth in each specific case. Secondly, it is necessary to take into account the nature of the violence, as well as the objective (material) and subjective (psychological) situation. The material situation refers to the specific place and time of committing a sexual criminal offense, and the psychological situation refers to the nature of the relationship between the rapist and the victim. Taking into account the above provisions, the article distinguishes two classification groups of sexual criminal offenses, in relation to which the circumstances to be proven are determined and characterized. It is noted that the specifics of the specified circumstances depend on the presence or absence of a positive social relationship of acquaintance (marital, friendly, official, etc.) between the suspect and the victim. In this regard, attention is drawn to the fact that this is why the legislator indicated the existence of such a social connection as a qualifying circumstance of sexual criminal offenses. On this basis, the article characterizes such qualifying circumstances and identifies specific features in their proof (character of the relationship, lack of voluntary consent to sexual acts, etc.).
Захист права публічних службовців на свободу слова: національна судова практика та рішення Європейського суду з прав людини
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Махно, А.; Makhno, A.
Стаття присвячена дослідженню особливостей здійснення захисту права на свободу слова у контексті інституту публічної служби на основі аналізу судової практики українських судів та рішень Європейського суду з прав людини. Розкрито конституційні засади реалізації та судового захисту права на свободу слова, а також охарактеризовано підстави для його обмеження. У статті наведено аналіз нормативно-правових актів, які встановлюють особливості здійснення цього права державними службовцями, посадовими та службовими особами органів місцевого самоврядування, суддями, прокурорами, поліцейськими та народними депутатами України. Наголошено, що порядок здійснення свободи слова іншими публічними службовцями, чиї посади належать до категорії політичних (зокрема, членів Кабінету Міністрів України та Президента України), наразі не врегульовано на рівні профільного законодавства. Узагальнено рішення українських судів та практику Європейського суду з прав людини у справах, за результатами розгляду яких було встановлено порушення права публічного службовця на свободу вираження поглядів. Відзначено, що у межах національної судової практики кейси щодо захисту права на свободу слова стосуються переважно публікацій службовців у соціальних мережах, дописів у корпоративних месенджерах, висловлення критики на адресу керівництва, висловлення критики щодо інших органів публічної влади та розголошення конфіденційної та службової інформації. Зроблено висновок, що на рівні практики ЄСПЛ високим ступенем захисту користуються такі аспекти діяльності публічних службовців, як обговорення питань щодо функціонування системи правосуддя, розкриття інформації, яка становить суспільний інтерес, розголошення або публікація інформації щодо протиправної поведінки інших публічних службовців. На підставі проведеного аналізу нормативно-правового регулювання здійснення публічними службовцями права на свободу слова надано рекомендації щодо вдосконалення положень профільного законодавства в цій частині. The article is devoted to the study of the peculiarities of protection of the right to freedom of speech in the context of the public service based on the analysis of case-law of Ukrainian courts and judgments of the European Court of Human Rights. The author reveals the constitutional principles of implementation and judicial protection of the right to freedom of speech, and also describes the grounds for its restrictions. The article provides an analysis of the legal acts establishing the specifics of the exercise of this right by civil servants, officials and officers of local self-government bodies, judges, prosecutors, police officers and members of the Parliament of Ukraine. The author emphasizes that the procedure for exercising freedom of speech by other public servants whose positions are classified as political (in particular, members of the Cabinet of Ministers of Ukraine and the President of Ukraine) is not currently regulated by the relevant legislation. The author summarizes the decisions of Ukrainian courts and the case-law of the European Court of Human Rights in cases where a violation of a public servant’s right to freedom of expression was established. It is noted that within the framework of national judicial practice, cases concerning the protection of the right to freedom of speech relate mainly to publications of employees in social networks, posts in corporate messengers, expressing criticism of the management, expressing criticism of other public authorities and disclosure of confidential and proprietary information. The author concludes that, at the level of ECtHR practice, such aspects of public servants’ activities as discussion of issues related to the functioning of the justice system, disclosure of information of public interest, disclosure or publication of information on the unlawful conduct of other public servants have a high degree of protection. Based on the analysis of the legal regulation of the exercise of the right to freedom of speech by public servants, the author provides recommendations for improving the provisions of the relevant legislation in this part.
Дисциплінарна віповідальність працівників у сфері вищої освіти
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Ільницький, Р. Є.; Ilnytskyi, R.
У статті розглядаються основні аспекти дисциплінарної відповідальності працівників закладів вищої освіти, що є невід’ємною складовою забезпечення якості освітнього процесу та підтримання академічної доброчесності. Дослідження охоплює поняття дисциплінарного проступку, види дисциплінарних стягнень та процедури їх застосування. Аналізуються нормативно-правові акти, що регулюють питання дисциплінарної відповідальності працівників у сфері вищої освіти, які конкретизують відповідні положення. Висвітлюються основні етапи процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності, зокрема подання скарги, розгляд справи, прийняття рішення та застосування відповідних заходів впливу. Особлива увага приділяється правам та обов’язкам працівників під час розгляду дисциплінарних справ. Описуються права працівників на захист своїх інтересів, надання пояснень та заперечень, а також їхні обов’язки щодо дотримання норм і правил внутрішнього розпорядку навчального закладу. Автор підкреслює значення належного дотримання процедурних вимог при розгляді дисциплінарних справ, що є запорукою справедливості та ефективності управління вищими навчальними закладами. Наведено приклади практичного застосування дисциплінарних заходів та їх вплив на якість освітнього процесу. Аналізується досвід зарубіжних країн, зокрема, Румунії щодо розмежування між дисциплінарною відповідальністю та відповідальністю за порушення правил етики та професійної деонтології. У висновках акцентується увага, що дисциплінарна відповідальність сприяє підтриманню порядку, забезпеченню належного виконання посадових обов’язків та створенню сприятливих умов для розвитку освітнього середовища. Пропонується посилити взаємодію між різними рівнями управління навчальними закладами та підвищити обізнаність працівників щодо їхніх прав та обов’язків у контексті дисциплінарної відповідальності. The article discusses the main aspects of disciplinary liability of employees of higher education institutions, which is an integral part of ensuring the quality of the educational process and maintaining academic integrity. The study covers the concept of disciplinary offense, types of disciplinary sanctions and procedures for their application. The author analyzes the legal acts regulating the issues of disciplinary liability of employees in the field of higher education, which specify the relevant provisions. The main stages of the procedure for bringing to disciplinary liability are highlighted, including filing a complaint, consideration of the case, decision-making and application of appropriate measures of influence. Particular attention is paid to the rights and obligations of employees during the consideration of disciplinary cases. The author describes the rights of employees to protect their interests, provide explanations and objections, as well as their obligations to comply with the norms and rules of the internal regulations of the educational institution. The author emphasizes the importance of proper compliance with procedural requirements in disciplinary cases, which is a guarantee of fairness and efficiency of management of higher education institutions. The author provides examples of practical application of disciplinary measures and their impact on the quality of the educational process. The author analyzes the experience of foreign countries, in particular, Romania, in distinguishing between disciplinary liability and liability for violation of the rules of ethics and professional deontology. The conclusions emphasize that disciplinary liability contributes to maintaining order, ensuring proper performance of official duties and creating favorable conditions for the development of the educational environment. It is proposed to strengthen the interaction between different levels of management of educational institutions and to raise awareness of employees about their rights and obligations in the context of disciplinary responsibility.
Оподаткування релігійних організацій в Україні: сучасний стан і перспективи розвитку
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Віхляєв, М. Ю.; Vikhliaiev, M.
Одним з елементів адміністративно-правового статусу релігійної організації є її правовий статус як платника податків. За змістом положень Конституції України, наявність релігійних переконань не має жодного впливу на необхідність виконання конституційного обов’язку сплачувати податки і збори, встановлені законом. Втім, загальновідомим є те, що релігійні організації в Україні мають певні пільги щодо сплати обов’язкових платежів. Важливо встановити, чи є такі пільги «недопустимим привілеєм за ознакою релігійних переконань» в розумінні ст. 24 Основного Закону України, чи навпаки – існування таких пільг є виправданим і допустимим в Україні як у світській державі. Необхідність надання обґрунтованої відповіді на це питання робить актуальною тему дослідження питань оподаткування релігійних організацій в Україні. З’ясовано, що порядок оподаткування релігійних організацій визначено Податковим кодексом України, а в тій частині, яка йому не суперечить – також Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Встановлено, що релігійні організації є платниками податків та зборів з урахуванням особливостей, визначених законодавством. Особливості оподаткування релігійних організацій існують щодо сплати податку на прибуток підприємств, податку на додану вартість і податку на майно. Причиною цих особливостей є неприбутковий характер діяльності релігійних організацій. Ці особливості є економічно зумовленими, не мають характеру привілеїв за ознакою релігійних переконань, оскільки діють для всіх релігійних організацій, які відповідають критеріям, які не є дискримінаційними. Втім, норми про оподаткування релігійних організацій потребують удосконалення. На думку автора, пільги щодо оподаткування податком на додану вартість і податком на майно повинні мати лише ті реOne of the elements of the administrative and legal status of a religious organization is its legal status as a tax payer. According to the provisions of the Constitution of Ukraine, the presence of religious beliefs has no influence on the need to fulfill the constitutional obligation to pay taxes and fees established by law. However, it is common knowledge that religious organizations in Ukraine have certain privileges regarding the payment of taxes and fees. It is important to establish whether such benefits are «impermissible privilege based on religious beliefs» within the meaning of Art. 24 of the Basic Law of Ukraine, or vice versa – the existence of such benefits is justified and permissible in Ukraine as a secular state. The need to provide a reasoned answer to this question makes the topic of research on the taxation of religious organizations in Ukraine relevant. It was found that the procedure for taxation of religious organizations is defined by the Tax Code of Ukraine, and in the part that does not contradict it, also by the Law of Ukraine «On Freedom of Conscience and Religious Organizations». It is established that religious organizations are payers of taxes and fees, taking into account the specifics defined by legislation. The peculiarities of taxation of religious organizations exist in relation to the payment of corporate income tax, value added tax and property tax. The reason for these features is the non-profit nature of the activities of religious organizations. These features are economically determined, and they are not the privileges based on religious beliefs, as they apply to all religious organizations that meet non-discriminatory criteria. However, the rules on taxation of religious organizations need improvement. In the opinion of the author, only those religious organizations that are included in the Register of Non-Profit Institutions and Organizations should have benefits regarding taxation with value added tax and property tax.лігійні організації, які внесені до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
Поняття цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Нікітенко В. В.В.; Nikitenko, V.
Дана наукова стаття присвячена актуальним проблемам цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва. У статті цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва розглядається як галузевий різновид правового режиму з усіма ознаками останнього. Теоретична структура цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва представлена системою наступних елементів: 1) об’єкт – власне об’єкти самочинного будівництва; 2) суб’єкти – власники та користувачі земельних ділянок, держава в особі органів державної влади, які уповноважені на здійснення правосуддя (суди), управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, інші особи; 3) зміст – система правових засобів, за допомогою якої забезпечується особливий порядок правового регулювання майнових відносин щодо об’єктів самочинного будівництва; 4) мета. Відповідно до цивільно-правового режиму об’єкти самочинного будівництва як об’єкти цивільних прав є обмеженими в цивільному обороті. Визначено поняття цивільно-правового режиму об’єктів самочинного будівництва як спеціального правового режиму нерухомості обмежувальної спрямованості, що являє собою особливий порядок правового регулювання відносин стосовно таких об’єктів, установлений за допомогою системи правових засобів публічно- та приватно-правового змісту, націлених на захист права власності, забезпечення охоронюваного законом приватного інтересу особи, досягнення його збалансованості із публічним інтересом. Отже, цивільно-правовий режим об’єктів самочинного будівництва заснований на загальних засадах та міжгалузевих зв’язках цивільного права, відображає комплексність системи правових засобів його змісту. This scientific article is devoted to current problems of civil law regime of unauthorized constructions. The civil and legal regime of objects of unauthorized construction is considered as an industry type of legal regime with all features of the last in this article. The theoretical structure of the civil and legal regime of unauthorized objects is represented by a system of the following elements: 1) object – own objects of unauthorized construction; 2) subjects – owners and users of land plots, the state in the form of state authorities, which authorized to administration of justice (courts), management in the field of urban planning activities, architectural and construction control and supervision, other persons; 3) content – a system of legal means with which help a special procedure for the legal regulation of property is ensured; 4) purpose. In accordance with the civil and law regime, the objects of unauthorized construction as objects of civil rights are limited in civil circulation. It is determined the concept of the civil and legal regime of objects of unauthorized construction as a special legal regime of real estate with a restrictive orientation, which is a special order of legal regulation of relations regarding such objects. It is established with the help of a system of legal means of public and private legal content, aimed at protection property rights, ensuring the private interest of a person protected by law, achieving its balance with the public interest. So, the civil and legal regime of objects of unauthorized construction is based on general principles and inter-sectoral connections of civil law, and it reflects the complexity of the system of legal means of its content.
Реалізація органами місцевого самоврядування державної політики у сфері охорони здоров’я населення
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Баско, А. В.; Basko, A.
В статті з’ясовано поняття та сутність державної політики у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування охорони здоров’я населення; здійснено аналіз правових засад забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я, виокремлено їх вади та запропоновано напрямки удосконалення. В результаті дослідження встановлено, що державна політика у сфері забезпечення органами місцевого самоврядування належного функціонування системи охорони здоров’я це система організаційних, нормативно-правових, наукових, ресурсних, інформаційно-аналітичних та методологічних заходів, спрямованих на забезпечення надання населенню України якісних медичних послуг, шляхом створення ефективної мережі медичних закладів, належного їх фінансування та надання якісних медичних послуг за рахунок коштів та ресурсів місцевих бюджетів належним чином закумульованих та розподілених органами місцевого самоврядування. Встановлено, що до напрямків удосконалення реалізації органами місцевого самоврядування державної політики у сфері охорони здоров’я населення слід віднести: 1) запровадження електронних реєстрів та сервісів у сфері охорони здоров’я (баз даних лікарів; баз даних пацієнтів, запровадження електронної черги до лікаря, ведення електронної лікарняної картки пацієнта та ін), тобто те, що передбачено Концепцією розвитку електронної охорони здоров’я 2020 року; 2) проведення інвентарізації матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я комунальної власності (визначення закладів охорони здоров’я, які потребують скорочення або об’єднання з більш потужними профільними закладами, при цьому потрібно зберегти спеціалізацію даного закладу охорони здоров’я, покращити стан матеріально-технічного забезпечення роботи лікарів, однак оптимізувати шляхом скорочення адміністративний персонал таких закладів; 3) розробка прозорої та відкритої процедури розрахунку та розподілу медичних субвенцій від Міністерства охорони здоров’я до закладів охорони здоров’я й навпаки; 4) оновлення класифікаційних категорій медичного персоналу відповідно по яким буде формуватись сітка оплати праці (адже сьогодні спостерігається значний перекос в оплаті праці сімейних лікарів (загальної спеціалізації) та профільних лікарів і медичного персоналу, які безпосередньо надають медичні послуг, але отримують оплату праці більше ніж вдвічі менше); 5) сприяння розвитку приватних закладів охорони здоров’я та отриманню ними субвенції в частині надання ними медичнимх послуг загального спрямування (терапевтичного обслуговування). The article clarifies the concept and essence of state policy in the sphere of ensuring the proper functioning of public health protection by local self-government bodies; an analysis of the legal basis for ensuring the proper functioning of the health care system by local self-government bodies was carried out, their defects were identified and directions for improvement were proposed. As a result of the study, it was established that the state policy in the field of ensuring the proper functioning of the health care system by local self-government bodies is a system of organizational, regulatory, scientific, resource, information-analytical and methodological measures aimed at ensuring the provision of quality medical services to the population of Ukraine. by creating an effective network of medical institutions, properly financing them and providing quality medical services at the expense of funds and resources of local budgets properly accumulated and distributed by local self-government bodies. Areas of improvement in the implementation of public health policy by local self-government bodies: 1) introduction of electronic registers and services in the field of health care (doctor databases; patient databases, introduction of an electronic waiting list for a doctor, maintenance of a patient’s electronic hospital card and etc.), i.e. what is provided for in the 2020 Concept of Electronic Health Care Development; 2) conducting an inventory of the material and technical base of communally owned health care facilities (identification of health care facilities that need to be reduced or merged with more powerful specialized facilities, while it is necessary to preserve the specialization of this health care facility, improve the condition material and technical support for the work of doctors, but to optimize by reducing the administrative staff of such institutions; 3) development of a transparent and open procedure for calculating and distributing medical subsidies from the Ministry of Health to health care institutions and vice versa; 4) updating the classification categories of medical personnel, according to which the salary grid will be formed (because today there is a significant distortion in the salary of family doctors (general specialization) and specialized doctors and medical personnel who directly provide medical services, but receive more than twice the salary Less); 5) promotion of the development of private health care institutions and their receipt of subventions in terms of their provision of general medical services (therapeutic services).
Правове регулювання процедури медіації в сфері інтелектуальної власності
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Бугаєнко, М. В.; Buhaienko, M.
Стаття присвячена дослідженню правового регулювання процедури медіації у сфері інтелектуальної власності. У зв’язку зі швидким розвитком інтелектуальної власності та поширенням її об’єктів, виникає необхідність у створенні ефективних механізмів захисту прав. Традиційні судові процеси є тривалими та затратними, що ускладнює своєчасний захист цих прав. Медіація, як альтернативний метод вирішення спорів, пропонує швидкий, менш формальний і економічно вигідний шлях досягнення згоди між сторонами. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що медіація є ефективним інструментом, що сприяє зниженню навантаження на судову систему та підвищенню задоволеності учасників процесу. В Україні медіація знаходиться на початковому етапі розвитку, проте її впровадження є перспективним. Для успішного застосування медіації у сфері інтелектуальної власності необхідно створити чітку правову базу, яка включатиме визначення правового статусу медіаторів, встановлення процедурних норм та забезпечення добровільної участі сторін. Важливо враховувати міжнародний досвід і адаптувати його до національних особливостей. Це дозволить забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності, зменшити кількість судових спорів та покращити інвестиційний клімат в Україні. За результатами проведеного дослідження автор доходить висновку, що медіація у сфері інтелектуальної власності може застосовуватися у таких випадках: 1. для врегулювання спорів, що виникають через використання об’єктів інтелектуальної власності без згоди правовласника (автора, творця, винахідника або особи, якій належать права інтелектуальної власності згідно з договором чи законом); 2. при вирішенні спорів, пов’язаних із порушеннями прав інтелектуальної власності; 3. у випадку спорів, що виникають під час ліцензування та передачі прав інтелектуальної власності; 4. для врегулювання спорів, що з’являються при укладанні та виконанні договорів у сфері інтелектуальної власності, зокрема договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; 5. при вирішенні спорів, що виникають у зв’язку з використанням об’єктів інтелектуальної власності, які були передані третім особам. This article is dedicated to the study of legal regulation of the mediation procedure in the field of intellectual property. Due to the rapid development of intellectual property and the proliferation of its objects, there is a need to create effective mechanisms for the protection of rights. Traditional court proceedings are lengthy and costly, complicating the timely protection of these rights. Mediation, as an alternative dispute resolution method, offers a quick, less formal, and economically advantageous way to reach an agreement between parties. Analysis of foreign experience shows that mediation is an effective tool that helps to reduce the burden on the judicial system and increase the satisfaction of the participants in the process. In Ukraine, mediation is at an early stage of development, but its implementation is promising. To successfully apply mediation in the field of intellectual property, it is necessary to create a clear legal framework that includes defining the legal status of mediators, establishing procedural norms, and ensuring the voluntary participation of the parties. It is important to consider international experience and adapt it to national peculiarities. This will ensure effective protection of intellectual property rights, reduce the number of court disputes, and improve the investment climate in Ukraine. Based on the results of the study, the author concludes that mediation in the field of intellectual property can be applied in the following cases: 1. For the resolution of disputes arising from the use of intellectual property objects without the consent of the rights holder (author, creator, inventor, or the person to whom the intellectual property rights belong according to a contract or law); 2. In resolving disputes related to intellectual property rights infringements; 3. In cases of disputes arising during the licensing and transfer of intellectual property rights; 4. For the resolution of disputes that arise when concluding and fulfilling contracts in the field of intellectual property, particularly contracts regarding the disposition of intellectual property rights; 5. In resolving disputes that arise from the use of intellectual property objects that have been transferred to third parties.
Еволюція термінів «криптовалюта», «віртуальні активи» та «криптоактиви» у сучасній правовій площині
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Самсін, Р. І.; Samsin, R.
В статті досліджується поява та трансформація основних понять у сфері криптофінансів. Зазначено, що поява біткойна та його швидке розповсюдження обумовили появу подібних криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність, які отримали назву «криптовалюти». Подальший розвиток криптоіндустрії обумовили появу нових криптопродуктів з відмінними від криптовалют технічними та фінансовими ознаками (інвестиційних токенів, службових токенів, невзаємозамінних токенів, стейблкойнів тощо), які позиціонувалися їх розробниками як криптовалюти. В 2018 році Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ) замість поняття «криптовалюти» запропонувала використовувати «віртуальні активи». З часом це поняття набуло узагальнюючого визначення для всіх криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність. В 2023 році в ЄС на наднаціональному рівні прийнято Регламент (ЄС) 2023/1114 Європейського Парламенту та Ради про ринки криптоактивів, а також внесення змін до Регламентів (ЄС) № 1093/2010 та (ЄС) № 1095/2010 та Директив 2013/36/ ЄС та (ЄС) 2019/1937 (Регламент MiCA), який було розроблено з метою уніфікувати регулювання сфери криптовалютних активів в країнах ЄС. В цьому Регламенті використовується поняття «криптоактиви» як узагальнююче визначення для різних криптопродуктів, криптотокени яких мали цифрове вираження вартості та оборотоздатність (інвестиційних токенів, службових токенів, невзаємозамінних токенів, стейблкойнів тощо). Констатовано, що відбулася своєрідна трансформація понять – від криптовалют до віртуальних активів, а потім – до криптоактивів. На сучасному етапі криптовалюти виступають видом віртуальних активів, а поняття «віртуальні активи» та «криптоактиви» можна вважати тотожними. The article examines the emergence and transformation of the fundamental concepts in the field of crypto-finance. It is observed that the advent of bitcoin and its rapid proliferation gave rise to analogous crypto-products, whose crypto-tokens exhibited a digital representation of value and turnover, which were designated as “cryptocurrencies.” The evolution of the crypto industry has led to the emergence of novel crypto products with technical and financial characteristics distinct from those of cryptocurrencies (investment tokens, utility tokens, non-fungible tokens, stablecoins, etc.). These products have been positioned by their developers as cryptocurrencies. In 2018, the Financial Action Task Force (FATF) proposed the use of “virtual assets” as an alternative to “cryptocurrency.” Over time, the concept evolved to encompass all crypto-products whose cryptotokens exhibited both a digital expression of value and negotiability. In 2023, the EU adopted Regulation (EU) 2023/1114 of the European Parliament and of the Council on cryptoasset markets and amending Regulations (EU) No. 1093/2010 and (EU) No. 1095/2010 and Directives 2013/36/EC and (EU) 2019/1937 (MiCA Regulation) at supranational level, which was designed to harmonize the regulation of the cryptocurrency asset sector across the EU. This Regulation employs the term “cryptoassets” as a general definition for various crypto products whose crypto tokens possess a digital value and turnover (investment tokens, utility tokens, non-fungible tokens, stablecoins, etc.). It is posited that there has been a transformation of concepts, from cryptocurrencies to virtual assets, and then to cryptoassets. At this point in time, cryptocurrencies may be defined as a type of virtual asset. It could be argued that the concepts of “virtual assets” and “cryptoassets” are in fact identical.
Характеристика обмежень щодо використання службових повноважень чи становища для отримання неправомірної вигоди та подарунків
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Шовкун, Ю. І.; Shovkun, Yu.
У статті сутність обмежень щодо використання службових повноважень чи становища для отримання неправомірної вигоди та подарунків, розкрито шляхом виокремлення низки ознак, серед яких наступні: – сутність нормативно визначених обмежень щодо використання службових повноважень чи свого службового становища, а також одержання подарунків проявляється у їх дуалістичній природі, яка з однієї сторони, полягає у забезпеченні доброчесності публічної служби, а з іншої – їх дотримання досягається завдяки встановленню диференційованих видів юридичної відповідальності за порушення таких обмежень (кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та/або цивільно-правової); – обмеження щодо одержання подарунків лімітує цивільну правосуб’єктність публічних службовців на одержання дарунків, що обумовлено захистом публічних інтересів від привалювання приватної користі; – обмеження щодо одержання подарунків переважно покликані виключити можливість вчинення корупційній правопорушень; – правова конструкція окреслення змісту обмежень щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків включає встановлення заборон, що повинно забезпечити ефективність (дієвість) таких обмежень; – обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків, будучи закріпленими на рівні адміністративного законодавства, є основою для встановлення диспозицій деліктних норм; – нормативно-термінологічне окреслення змісту обмежень щодо використання службових повноважень чи свого становища, а також подарунків обтяжено низкою оціночних понять («загальновизнане уявлення про гостинність») та близьких за змістом категорій («неправомірна вигода», «подарунок»), що негативно впливає на правозастосовну практику. In the article, the essence of restrictions on the use of official authority or position for receiving undue benefits and gifts is revealed by highlighting a number of features, including the following: – the essence of normatively determined restrictions on the use of official powers or one’s official position, as well as the receipt of gifts, is manifested in their dualistic nature, which, on the one hand, consists in ensuring the integrity of public service, and on the other – their compliance is achieved thanks to the establishment of differentiated types of legal responsibility for violation of such restrictions (criminal, administrative, disciplinary and/or civil); – the restriction on receiving gifts limits the civil legal personality of public officials to receive gifts, which is due to the protection of public interests from the encroachment of private benefit; – restrictions on receiving gifts are mainly designed to exclude the possibility of committing corruption offenses; – the legal construction of the outline of the content of restrictions on the use of official powers or one’s position, as well as gifts, includes the establishment of prohibitions, which should ensure the effectiveness (effectiveness) of such restrictions; – restrictions on the use of official powers or one’s position, as well as gifts, being fixed at the level of administrative legislation, are the basis for establishing dispositions of tort norms; – the normative and terminological outline of the content of restrictions on the use of official powers or one’s position, as well as gifts, is burdened with a number of evaluative concepts (“generally recognized concept of hospitality”) and categories similar in content (“unlawful advantage”, “gift”), which negatively affects law enforcement practice.
Щодо питання принципів соціального забезпення
(Видавничий дім «Гельветика», 2024) Пунтус, Д. А.; Puntus, D.
У статті розглядаються ключові принципи, які лежать в основі ефективних систем соціального захисту. Автор проводить аналіз теоретичних та практичних аспектів соціального забезпечення, висвітлюючи його значущість у забезпеченні гідного рівня життя для всіх верств населення, особливо для найуразливіших груп. У роботі досліджуються такі принципи соціального забезпечення, як універсальність, доступність, адекватність, недискримінація та рівність, захист прав людини, підзвітність та прозорість, солідарність та взаємодопомога, інклюзивність, фінансова стійкість та адаптивність. Кожен з цих принципів розглядається з точки зору його важливості та впливу на формування політики соціального захисту. Зокрема, універсальність та доступність означають, що всі громадяни повинні мати рівний доступ до соціальних послуг та підтримки, незалежно від їхнього соціального чи економічного статусу. Адекватність виплат та послуг забезпечує, що вони відповідають реальним потребам людей і сприяють покращенню їхнього добробуту. Принципи недискримінації та рівності гарантують, що всі люди отримують однакові можливості та захист, без будь-яких форм упередження. У статті також наголошується на важливості правозахисного підходу до соціального забезпечення, який включає захист прав людини та дотримання принципу гідності. Автор підкреслює, що системи соціального захисту мають бути прозорими та підзвітними, що сприяє підвищенню довіри громадян до державних інституцій та ефективності управління ресурсами. Одним з центральних аспектів роботи є розгляд фінансової стійкості систем соціального захисту. Автор обговорює необхідність ефективного управління ресурсами, що включає як державне фінансування, так і участь приватного сектору та громадянського суспільства. Підкреслюється важливість прозорості та підзвітності у використанні фінансових ресурсів для забезпечення довготривалої стабільності систем соціального забезпечення. Робиться висновок про те, що для побудови справедливої та ефективної системи соціального захисту необхідна постійна взаємодія між урядом, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами. Національні діалоги, базовані на фактичних даних та інклюзивному підході, є ключовими для визначення конкретних потреб та розробки адекватних стратегій соціального захисту. The article discusses the key principles underlying effective social protection systems. The author analyzes the theoretical and practical aspects of social security, highlighting its importance in ensuring a decent standard of living for all segments of the population, especially for the most vulnerable groups. The paper explores the following principles of social security: universality, accessibility, adequacy, nondiscrimination and equality, human rights protection, accountability and transparency, solidarity and mutual assistance, inclusiveness, financial sustainability and adaptability. Each of these principles is considered in terms of its importance and impact on social protection policy-making. In particular, universality and accessibility mean that all citizens should have equal access to social services and support, regardless of their social or economic status. The adequacy of benefits and services ensures that they meet the real needs of people and contribute to their well-being. The principles of non-discrimination and equality ensure that all people receive the same opportunities and protection, without any form of prejudice. The article also emphasizes the importance of a human rights-based approach to social security, which includes the protection of human rights and respect for the principle of dignity. The author emphasizes that social protection systems should be transparent and accountable, which contributes to increasing public trust in state institutions and the efficiency of resource management. One of the central aspects of the paper is the consideration of the financial sustainability of social protection systems. The author discusses the need for effective resource management, which includes both public funding and the participation of the private sector and civil society. The author emphasizes the importance of transparency and accountability in the use of financial resources to ensure the long-term sustainability of social security systems. It is concluded that building a fair and effective social protection system requires constant interaction between the government, civil society organizations and other stakeholders. National dialogues based on evidence and an inclusive approach are key to identifying specific needs and developing adequate social protection strategies.

Browse

Browsing Випуск № 2 by Issue Date

Results Per Page

Sort Options