Browse
Recent Submissions
Item Аналіз рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України щодо незалежності судової влади(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Цвіркун, Юрій Іванович; Tsvirkun, YuriiУ статті здійснено аналіз рішень Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справах проти України, які стосуються незалежності судової влади. Акцентовано увагу на тому, що в Рішення ЄСПЛ вже тривалий період часу, зокрема, зі вступом України в 1995 році до Ради Європи, сприяють гармонізації національної правової системи із правовою системою Європейського Союзу (далі – ЄС). ЄСПЛ відведено особливу роль інституційного гаранта верховенства права, який, окрім іншого, формує національну правозастосовну практику. Ураховуючи низку наукових досліджень, відмічено, що міжнародні правові стандарти поділяються на: 1) міжнародні стандарти, які містяться у загальносвітових документах; 2) регіональні, наприклад, європейські стандарти, які закріплені в європейських міжнародних правових актах. Крім цього, у сфері правосуддя міжнародні стандарти в науковій літературі класифікуються на: 1) базові – універсальні міжнародні стандарти, закріплені в основоположних документах, що визначають стандарти правової держави; 2) спеціальні – галузеві міжнародні стандарти у сфері правосуддя; 3) міжнародні стандарти, втілені у практиці міжнародних юрисдикційних органів. При цьому зроблено висновок, що європейські стандарти справедливого суду закріпленні у низці європейських міжнародних документів – міжнародних договорах, які, в залежності від їх юридичної сили, є обов’язковими для України або мають рекомендаційних характер. Що ж до рішень ЄСПЛ, то вони теж містять відповідні міжнародні стандарти, але відносяться не до базових чи спеціальних, а до тих, які втілені у практиці міжнародних юрисдикційних органів. Розкрито зміст рішень ЄСПЛ у таких справах «Совтрансавто-Холдинг проти України», «Агрокомплекс проти України», «Волков проти України», «Денісов проти України», «Куликов та інші проти України», «Гуменюк та інші проти України», «Овчаренко та Колос проти України», «Головчук проти України» тощо. Звернено увагу на порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція, ЄКПЛ), які допущено Україною у цих справах. Разом з тим, підкреслено, що аналіз указаних вище Рішень ЄСПЛ говорить про те, що гарантії незалежності судді, які закріплені, зокрема, в статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» часто не забезпечуються на практиці, а також про наявність в Україні системних порушень щодо незалежності судової влади. Також відмічено, що вітчизняні суди при ухваленні рішень вже частіше застосовують норми Конвенції та протоколів до неї, а також правові позиції ЄСПЛ, що викладені в проаналізованих Рішеннях та які гарантують право на справедливий суд (стаття 6), право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13), право на захист власності (стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ). За результатами викладеного дослідження зроблено висновки, що критерії, які визначають незалежність суду, що викладені в рішеннях ЄСПЛ, мають бути взятими до уваги і сприйматися буквально посадовими особами та органами, які причетні до сфери судоустрою та формування суддівського корпусу в Україні. Також зауважено, що забезпечення верховенства права, справедливого суду та дотримання базових прав людини є невід’ємними складовими політичних вимог для вступу України до ЄС. Україна має синхронізувати своє законодавство з правом Євросоюзу (Acquis communautaire) і для цього, за різними аналізами, необхідно ухвалити близько тисячі законопроєктів. Однак, щоб це забезпечити Україна повинна продовжувати реформи в царині правосуддя з урахуванням положень ЄКПЛ та зі звірянням до практики ЄСПЛ. The article analyzes the decisions of the European Court of Human Rights (hereinafter – ECtHR) in cases against Ukraine related to the independence of the judiciary. Attention is focused on the fact that the ECtHR Decision has been promoting the harmonization of the national legal system with the legal system of the European Union (hereinafter – EU) for a long period of time, in particular, with the accession of Ukraine to the Council of Europe in 1995. The ECtHR has a special role as an institutional guarantor of the rule of law, which, among other things, shapes national law enforcement practice. Taking into account a number of scientific studies, it is noted that international legal standards are divided into: (1) international standards, which are contained in global documents; (2) regional, for example, European standards, which are enshrined in European international legal acts. In addition, in the field of justice, international standards in the scientific literature are classified into: 1) basic – universal international standards enshrined in the fundamental documents defining the standards of the rule of law; 2) special – industry international standards in the field of justice; 3) international standards embodied in the practice of international jurisdictional bodies. It was concluded that European fair trial standards are enshrined in a number of European international documents – international treaties, which, depending on their legal force, are binding for Ukraine or have a recommendatory nature. As for the decisions of the ECtHR, they also contain relevant international standards, but do not refer to basic or special ones, but to those embodied in the practice of international jurisdictional bodies. The content of the decisions of the ECtHR in such cases «Sovtransavto-Holding v. Ukraine», «Agrocomplex v. Ukraine», «Volkov v. Ukraine», «Denisov v. Ukraine», «Kulikov and others v. Ukraine», «Humenyuk and others v. Ukraine», «Ovcharenko and Kolos v. Ukraine», «Golovchuk v. Ukraine», etc. Attention was drawn to the violation of the norms of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (hereinafter – Convention, ECHR), which were committed by Ukraine in these cases. At the same time, it is emphasized that the analysis of the above-mentioned Decisions of the ECtHR indicates that the guarantees of the independence of the judge, which are enshrined, in particular, in Article 48 of the Law of Ukraine «On the Judiciary and the Status of Judges», are often not ensured in practice, as well as the presence of systemic violations in Ukraine regarding the independence of the judiciary. At the same time, it was noted that domestic courts, when making decisions, more often apply the norms of the Convention and its protocols, as well as the legal positions of the ECtHR, which are set out in the analyzed Decisions and which guarantee the right to a fair trial (Article 6), the right to an effective means of legal protection (Article 13), the right to property protection (Article 1 of the First Protocol to the ECHR). Based on the results of the presented study, it was concluded that the criteria that determine the independence of the court, which are set out in the decisions of the ECtHR, should be taken into account and taken literally by officials and bodies involved in the sphere of the judicial system and the formation of the judicial corps in Ukraine. It is also noted that ensuring the rule of law, a fair trial and compliance with basic human rights are integral components of political requirements for Ukraine’s accession to the EU. Ukraine must synchronize its legislation with the law of the European Union (Acquis communautaire) and for this, according to various analyzes, it is necessary to adopt about a thousand draft laws. However, in order to ensure this, Ukraine must continue reforms in the field of justice, taking into account the provisions of the ECHR and comparing it to the practice of the ECHR.Item Відповідальність за злочини проти людяності: сучасні тенденції розвитку міжнародного кримінального права(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Лісний, І. А.; Lisnyi, I.; Коваленко, В. Ф.; Kovalenko, V.У статті здійснено комплексне дослідження сучасних тенденцій розвитку міжнародного кримінального права в контексті притягнення до відповідальності за злочини проти людяності як однієї з найтяжчих категорій міжнародних злочинів. Проаналізовано нормативно-правову базу, що регулює відповідну сферу, зокрема положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду, практику міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc (для колишньої Югославії та Руанди), а також новітню судову практику міжнародних і національних судів. Особливу увагу приділено еволюції підходів до визначення поняття «злочини проти людяності» як у міжнародно-правовій доктрині, так і в позитивному праві, що дозволило виявити наявні суперечності та прогалини правового регулювання. У роботі детально досліджено елементи складу злочинів проти людяності, включаючи контекстуальні ознаки, об’єктивну та суб’єктивну сторони, а також питання кваліфікації окремих діянь у світлі сучасних міжнародних стандартів. Розглянуто механізми реалізації принципу невідворотності покарання, зокрема через діяльність Міжнародного кримінального суду, універсальну юрисдикцію національних судів та розвиток міждержавного співробітництва у кримінально-правовій сфері. Окремий акцент зроблено на проблематиці притягнення до відповідальності держав та їхніх посадових осіб, включаючи питання імунітету, співвідношення міжнародного та національного права, а також політико-правові виклики, що виникають у процесі здійснення правосуддя. Проаналізовано перспективи кодифікації відповідних норм у рамках окремої конвенції ООН про злочини проти людяності. Обґрунтовано висновок, що сучасний розвиток міжнародного кримінального права характеризується інституційним зміцненням механізмів відповідальності, розширенням юрисдикції міжнародних судових органів, підвищенням ролі національних правових систем у забезпеченні міжнародної кримінальної юстиції та посиленням глобальної координації у протидії найтяжчим злочинам проти людства. The article provides a comprehensive study of current trends in the development of international criminal law in the context of accountability for crimes against humanity as one of the gravest categories of international crimes. It analyzes the regulatory and legal framework governing this area, in particular the provisions of the Rome Statute of the International Criminal Court, the practice of ad hoc international criminal tribunals (for the former Yugoslavia and Rwanda), as well as recent case law of both international and national courts. Special attention is paid to the evolution of approaches to defining the concept of “crimes against humanity” in both international legal doctrine and positive law, which makes it possible to identify existing inconsistencies and gaps in legal regulation. The paper examines in detail the elements of crimes against humanity, including contextual elements, actus reus and mens rea, as well as issues of classification of specific acts in light of contemporary international standards. It also considers mechanisms for implementing the principle of inevitability of punishment, in particular through the activities of the International Criminal Court, the exercise of universal jurisdiction by national courts, and the development of interstate cooperation in the field of criminal law. Particular emphasis is placed on the issue of holding states and their officials accountable, including questions of immunity, the relationship between international and national law, and the political and legal challenges that arise in the administration of justice. The prospects for the codification of relevant norms within a separate UN Convention on Crimes against Humanity are also analyzed. It is substantiated that the modern development of international criminal law is characterized by the institutional strengthening of accountability mechanisms, the expansion of the jurisdiction of international judicial bodies, the increasing role of national legal systems in ensuring international criminal justice, and the enhancement of global coordination in combating the most serious crimes against humanity.Item 23 відсотки території України під загрозою як індикатор кризи правового регулювання протимінної діяльності(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Каптан, М. В.; Kaptan, M.У науковій статті здійснено комплексний адміністративно-правовий аналіз системи регулювання протимінної діяльності в Україні в умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації та значного мінного забруднення території держави. Обґрунтовано, що понад 23% території України перебуває під загрозою вибухонебезпечних предметів, що зумовлює необхідність удосконалення правової та інституційної моделі управління протимінною діяльністю. На основі аналізу законодавства, підзаконних нормативно-правових актів, Національної стратегії протимінної діяльності до 2033 року, міжнародних стандартів IMAS, а також наукових і аналітичних джерел визначено структуру нормативно-правового забезпечення у досліджуваній сфері, охарактеризовано повноваження ключових суб’єктів державного управління та проаналізовано практичні проблеми їх взаємодії. Встановлено, що чинна система регулювання має ознаки інституційної фрагментації, дублювання функцій між органами виконавчої влади, нормативних колізій, недостатньої уніфікації процедур сертифікації операторів протимінної діяльності та обмеженості механізмів фінансового забезпечення гуманітарного розмінування. Окрему увагу приділено проблемам правового статусу постраждалих осіб, відсутності єдиного реєстру забруднених територій, неузгодженості земельного законодавства з нормами протимінної діяльності та недостатній гармонізації національних стандартів із міжнародними вимогами. На підставі проведеного дослідження визначено сім системних проблем правового регулювання та запропоновано напрями їх вирішення, зокрема створення єдиного центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, консолідацію сертифікаційних функцій, удосконалення компенсаційних механізмів, запровадження єдиної інформаційної системи обліку забруднених територій та посилення координації міжнародної допомоги. Зроблено висновок, що ефективна правова модернізація системи протимінної діяльності є необхідною передумовою відновлення економічного потенціалу України, забезпечення безпеки населення та повернення забруднених територій до продуктивного використання. The scientific article provides a comprehensive administrative and legal analysis of the mine action regulation system in Ukraine in the context of full-scale armed aggression by the Russian Federation and significant mine contamination of the state territory. It is substantiated that more than 23% of the territory of Ukraine is under the threat of explosive objects, which necessitates the improvement of the legal and institutional model of mine action management. Based on the analysis of legislation, subordinate regulations, the National Mine Action Strategy until 2033, international IMAS standards, as well as scientific and analytical sources, the structure of regulatory and legal support in the studied area is determined, the powers of key subjects of state administration are characterized, and practical problems of their interaction are analyzed. It was found that the current regulatory system has signs of institutional fragmentation, duplication of functions between executive bodies, regulatory conflicts, insufficient unification of certification procedures for mine action operators and limited mechanisms for financial support for humanitarian demining. Particular attention is paid to the problems of the legal status of affected persons, the lack of a unified register of contaminated territories, inconsistency of land legislation with mine action norms and insufficient harmonization of national standards with international requirements. Based on the research, seven systemic problems of legal regulation were identified and directions for their solution were proposed, in particular, the creation of a single central executive body with a special status, consolidation of certification functions, improvement of compensation mechanisms, introduction of a single information system for accounting for contaminated territories and strengthening the coordination of international assistance. It is concluded that effective legal modernization of the mine action system is a necessary prerequisite for restoring Ukraine’s economic potential, ensuring the safety of the population, and returning contaminated territories to productive use.Item Захист прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в умовах збройного конфлікту: синергія Міжнародного гуманітарного права та національного законодавства(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Заставна, О. П.; Zastavna, O.Стаття присвячена аналізу механізмів захисту прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в контексті збройного конфлікту в Україні. У дослідженні аналізується, як норми міжнародного гуманітарного права (МГП), зокрема IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, взаємодіють з чинним національним законодавством щодо статусу та прав ВПО. Особлива увага приділяється Керівним принципам ООН з питань внутрішнього переміщення (1998 р.), які, незважаючи на свій рекомендаційний статус, стали загальновизнаними стандартами у сфері захисту прав переміщених осіб. Розглянуто проблему паралельного впровадження на території України закріплених принципів у національне законодавство та практику їх застосування компетентними державними органами. У цій статті свавільне переміщення визнається порушенням норм МГП та міжнародного права прав людини, а також як посягання на встановлені правові гарантії, покликані забезпечити захист внутрішньо переміщених осіб від примусового виселення та надання їм права на безпечне повернення до місця постійного проживання. Особливу увагу приділено аналізу міжнародно-правових стандартів, які регулюють заборону таких дій, а також обов’язків держав щодо їх попередження та усунення наслідків. Досліджується відображення наведеної проблематики у судовій практиці та рішеннях міжнародних органів із захисту прав людини, що стосуються зафіксованих випадків порушень. Автори розглядають проблеми права осіб, переміщених з їхніх домівок, на надання їм альтернативного житла, механізми компенсації за втрату або пошкодження майна, перспективи реінтеграції ВПО в ситуації після завершення бойових дій, а також надають рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері. Існує потреба оцінити ступінь гармонізації норм МГП та національного законодавства та розробити подальші ініціативи щодо гармонізації, які передбачають не лише формальне включення міжнародних стандартів до законодавства, але й створення ефективних інституційних механізмів для їх впровадження. Підкреслюється необхідність міжвідомчої координації та, власне, участі громадянського суспільства в процесах реінтеграції переміщених осіб. This article analyses mechanisms for protecting the rights of internally displaced persons (IDPs) in the context of the armed conflict in Ukraine. The study analyses how the norms of international humanitarian law (IHL), in particular the Fourth Geneva Convention relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War of 1949, interact with the current national legislation on the status and rights of IDPs. Particular attention is paid to the UN Guiding Principles on Internal Displacement (1998), which, despite their recommendatory status, have become universally recognised standards in the field of protecting the rights of displaced persons. The problem of the parallel implementation of the established principles in national legislation and their application by competent state bodies in Ukraine is considered. This article recognises arbitrary displacement as a violation of IHL and international human rights law, as well as an infringement of established legal guarantees aimed at protecting internally displaced persons from forced eviction and ensuring their right to safe return to their place of permanent residence. Particular attention is paid to the analysis of international legal standards governing the prohibition of such acts, as well as to the obligations of states to prevent them and address their consequences. The article also examines how this issue is reflected in judicial practice and in the decisions of international human rights bodies concerning documented violations. The authors examine the problems of the right of persons displaced from their homes to be provided with alternative housing, mechanisms for compensation for loss or damage to property, prospects for the reintegration of IDPs in the post-conflict situation, and provide recommendations for improving the current legislation in this area. There is a need to assess the degree of harmonisation between IHL and national legislation and to develop further harmonisation initiatives that provide not only for the formal incorporation of international standards into legislation, but also for the creation of effective institutional mechanisms for their implementation. The need for inter-agency coordination and, indeed, the participation of civil society in the reintegration processes of displaced persons is emphasised.Item Аналіз нормативно-правових актів, що регулюють оперативно-розшукову діяльність в умовах воєнного стану(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Тимошенко, В. А.; Tymoshenko, V.; Іванов, С. І.; Ivanov, S.У статті здійснено ґрунтовний аналіз нормативно-правових актів України, що регулюють оперативно-розшукову діяльність у період дії воєнного стану. В умовах збройної агресії проти України оперативно-розшукова діяльність набуває особливого значення як інструмент забезпечення національної безпеки, протидії диверсійно-розвідувальним загрозам, терористичним проявам та організованій злочинності. Досліджено положення Конституції України, Закону «Про правовий режим воєнного стану», Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», а також низки підзаконних актів, що визначають правові засади функціонування правоохоронних органів у надзвичайних умовах. Особливу увагу приділено співвідношенню між потребами держави у захисті суверенітету та правами і свободами громадян, які можуть бути обмежені під час воєнного стану. Виявлено ключові проблеми правозастосування, серед яких: прогалини у законодавстві, колізії між окремими нормативними актами, ризики зловживань повноваженнями та порушення прав людини. Наголошено на необхідності вдосконалення правового регулювання оперативно-розшукової діяльності шляхом гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері захисту прав людини та забезпечення балансу між інтересами держави й особи. У статті окреслено напрями подальшого розвитку нормативної бази, зокрема розробку додаткових гарантій правового захисту громадян, удосконалення механізмів контролю за діяльністю правоохоронних органів та підвищення ефективності оперативно-розшукових заходів. Результати дослідження мають практичне значення для формування сучасної моделі безпеки, що відповідає викликам воєнного часу та сприяє зміцненню правопорядку в державі. The article provides a comprehensive analysis of the normative legal acts of Ukraine regulating operative-search activity during the period of martial law. In the context of armed aggression against Ukraine, operative-search activity acquires particular importance as an instrument for ensuring national security, countering sabotage and intelligence threats, terrorist manifestations, and organized crime. The study examines the provisions of the Constitution of Ukraine, the Law “On the Legal Regime of Martial Law,” the Law “On Operative-Search Activity,” as well as a number of subordinate acts that define the legal foundations of law enforcement functioning under extraordinary conditions. Special attention is paid to the correlation between the state’s need to protect sovereignty and the rights and freedoms of citizens, which may be restricted during martial law. Key problems of law enforcement are identified, including gaps in legislation, conflicts between certain normative acts, risks of abuse of authority, and violations of human rights. The necessity of improving the legal regulation of operative-search activity is emphasized through harmonization of national legislation with international human rights standards and ensuring a balance between the interests of the state and the individual. The article outlines directions for further development of the regulatory framework, in particular the elaboration of additional guarantees of citizens’ legal protection, improvement of mechanisms for controlling law enforcement activities, and enhancement of the effectiveness of operative-search measures. The results of the study have practical significance for shaping a modern security model that meets the challenges of wartime and contributes to strengthening law and order in the state.Item Гарантії захисту економічних інтересів особи під час проведення обшуку(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Кузнецова, Л. В.; Kuznetsova, L.У статті проаналізовано гарантії захисту економічних інтересів особи під час проведення обшуку у кримінальному провадженні. Розкрито правову природу обшуку як слідчої (розшукової) дії, що супроводжується суттєвим втручанням у сферу майнових прав, а також визначено його вплив на здійснення підприємницької діяльності. Обґрунтовано актуальність дослідження у зв’язку з поширеністю випадків обмеження економічних інтересів суб’єктів господарювання. Проаналізовано проблеми зловживання процесуальними повноваженнями під час проведення обшуків, зокрема використання цієї слідчої дії як інструменту тиску на бізнес або як елементу протиправних механізмів втручання у діяльність підприємств. Встановлено, що найбільші ризики порушення прав особи виникають у випадках проведення обшуків без ухвали слідчого судді в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством. Досліджено особливості застосування положень, що регулюють проведення невідкладних обшуків, а також практику їх оцінки судами. Визначено, що відсутність чітких критеріїв невідкладності створює передумови для зловживань з боку сторони обвинувачення, а ретроспективний судовий контроль не завжди забезпечує ефективний захист прав особи. Обґрунтовано необхідність розширення процесуальних гарантій шляхом залучення власника майна до розгляду відповідних клопотань. Окрему увагу приділено аналізу вимог щодо мінімізації шкоди, яка завдається під час проведення обшуку, зокрема у контексті часу його проведення. Встановлено, що на практиці вимога щодо проведення обшуку у спосіб, який найменше порушує звичайні заняття особи, часто ігнорується, що негативно впливає на економічні інтереси суб’єктів господарювання та може спричиняти як фінансові, так і репутаційні втрати. Запропоновано напрями вдосконалення кримінального процесуального законодавства та правозастосовної практики, зокрема шляхом уточнення вимог щодо врахування економічних інтересів під час проведення обшуку, розширення участі заінтересованих осіб у судовому контролі та конкретизації критеріїв оцінки правомірності втручання. Зроблено висновок про необхідність забезпечення реального балансу між інтересами кримінального провадження та правами суб’єктів підприємницької діяльності. The article analyzes the guarantees of protection of economic interests of a person during a search in criminal proceedings. The legal nature of a search as an investigative (search) action, accompanied by significant interference in the sphere of property rights, is revealed, and its impact on the implementation of entrepreneurial activity is determined. The relevance of the study is substantiated in connection with the prevalence of cases of restriction of economic interests of business entities. The problems of abuse of procedural powers during searches are analyzed, in particular the use of this investigative action as an instrument of pressure on business or as an element of illegal mechanisms of interference in the activities of enterprises. It is established that the greatest risks of violation of individual rights arise in cases of searches without a decision of the investigating judge in the manner prescribed by criminal procedural legislation. The peculiarities of the application of the provisions regulating the conduct of urgent searches, as well as the practice of their assessment by courts, are investigated. It was determined that the lack of clear criteria of urgency creates the prerequisites for abuses by the prosecution, and retrospective judicial control does not always provide effective protection of the rights of the individual. The need to expand procedural guarantees by involving the property owner in the consideration of relevant petitions was substantiated. Special attention was paid to the analysis of the requirements for minimizing the damage caused during the search, in particular in the context of the time of its conduct. It was established that in practice the requirement to conduct a search in a manner that least disrupts the person’s usual activities is often ignored, which negatively affects the economic interests of business entities and can cause both financial and reputational losses. Directions for improving criminal procedural legislation and law enforcement practice are proposed, in particular by clarifying the requirements for taking economic interests into account during a search, expanding the participation of interested parties in judicial control, and specifying the criteria for assessing the legality of interference. The conclusion is made about the need to ensure a real balance between the interests of criminal proceedings and the rights of business entities.Item Зарубіжний досвід регулювання процесуальних дій у кримінальних провадженнях під час міжнародного співробітництва(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Висоцький, Б. М.; Vysotskyi, B.У статті проаналізовано зарубіжний досвід регулювання проведення процесуальних дій у міжнародному співробітництві у кримінальних провадженнях на тлі зростання транснаціональної злочинності та цифровізації кримінального процесу. Визначено, що ефективне міжнародне співробітництво значною мірою залежить від поєднання договірних механізмів, належної інституційної координації та дотримання процесуальних гарантій, зокрема судового контролю. Проаналізовано досвід Європейського Союзу, Німеччини, Франції, США та Великої Британії, що дозволяє оцінити ефективність організації міжнародної правової допомоги та доступу до цифрових доказів у різних правових системах. Встановлено, що сучасне регулювання міжнародного співробітництва включає поєднання класичних процедур взаємної правової допомоги та новітніх цифрових інструментів обміну доказами. Зокрема, у межах ЄС ключову роль відіграють Європейський ордер на розслідування, Євроюст та Європол, що забезпечують координацію багатосторонніх розслідувань і скорочення строків отримання доказів. Водночас обмеження доступу до цифрових даних, вимоги захисту персональних даних та принцип пропорційності втручання у приватне життя створюють колізії, які потребують адаптації національного законодавства. Досвід США та Великої Британії демонструє поєднання договірної основи міжнародної правової допомоги з централізованою координацією, обов’язковим судовим контролем та захистом прав людини, водночас виникають виклики щодо доступу до цифрових доказів у транснаціональному вимірі. Узагальнення зарубіжних підходів свідчить про необхідність технологічної модернізації, розвитку інституційної спеціалізації та оптимізації процедур санкціонування процесуальних дій в Україні без зниження рівня судового контролю. Отримані результати формують наукове та практичне підґрунтя для удосконалення кримінального процесуального законодавства України, зокрема впровадження цифрових систем обміну доказами, посилення ролі компетентних органів у транснаціональних розслідуваннях та забезпечення належного балансу між ефективністю розслідування та захистом прав людини. The article analyzes foreign experience in regulating the conduct of procedural actions in international cooperation within criminal proceedings against the backdrop of growing transnational crime and the digitalization of the criminal process. It is established that the effectiveness of international cooperation largely depends on the combination of treaty-based mechanisms, proper institutional coordination, and compliance with procedural guarantees, particularly judicial oversight. The experiences of the European Union, Germany, France, the United States, and the United Kingdom are analyzed to assess the effectiveness of organizing international legal assistance and access to digital evidence across different legal systems. It is determined that contemporary regulation of international cooperation combines classical mutual legal assistance procedures with modern digital evidence exchange tools. In the EU, key instruments such as the European Investigation Order, Eurojust, and Europol ensure coordination of multilateral investigations and reduce the time required for evidence collection. At the same time, limitations in accessing digital data, data protection requirements, and the principle of proportionality create conflicts that require adaptation of national legislation. The approaches of the US and the UK demonstrate a combination of treaty-based international legal assistance, centralized coordination, mandatory judicial control, and human rights protection, while challenges remain regarding access to digital evidence across borders. A synthesis of foreign practices indicates the necessity for technological modernization, development of institutional specialization, and optimization of procedural sanctioning of investigative actions in Ukraine without compromising judicial oversight. The results provide a scientific and practical basis for improving Ukrainian criminal procedure legislation, including the implementation of digital evidence exchange systems, strengthening the role of competent authorities in transnational investigations, and ensuring a proper balance between investigative efficiency and protection of human rights.Item Ідентифікація як інструмент доказування воєнних злочинів(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Бондар, В. С.; Bondar, V.; Лук’яненко, С. М.; Lukianenko, S.Дана наукова стаття присвячена особливостями використання методу ідентифікації як інструменту доказування воєнних злочинів. Зазначено, що стаття 91 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) визначає коло об’єктів (обставин), які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення, винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення тощо). Саме вони встановлюють обставини за їх відображеннями (слідами), тобто, по суті проводять ідентифікацію в тих межах, у яких вони є необхідними для здійснення правосуддя та розв’язання задач оперативно-розшукової/контррозвідувальної діяльності. Крім того, в багатьох випадках необхідно встановлювати тотожність й інших різних об’єктів (людини за ознаками голосу, зовнішності, слідами рук, ніг, предметів за їх частинами, вилученими з місця події, ознак місцевості за певними ознаками/орієнтирами тощо). Висвітлено місце та роль у здійсненні ідентифікаційного пошуку матеріалів з перспективною використання у доказуванні воєнних злочинів автоматизованих інформаційних систем та програмних продуктів, які: – дозволяють здійснювати перевірку осіб з метою встановлення наявності сторінок у соціальних мережах, мережі Telegram (у тому числі телеграм-груп), телефонів, установчих даних, родичів та друзів, наявності інформації щодо розміщених оголошень, уподобань, а також пошуку за фото; – надають можливість перевірки фото особи на наявність інформації у мережі Інтернет (як соціальні мережі, так і відкриті Інтернет-сторінки, відео-хостинги тощо); – надають можливість здійснення пошуку просторових та часових причинно-наслідкових зав'язків між подіями (загибель/нанесення ракетного удару – обстановка), що мають значення для встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками злочинів, передбачених ст. 438 КК України; – дозволяють ідентифікувати військовослужбовців зс рф, що перебували у місцях, з яких здійснювалися пуски засобів ураження по території України у порушення норм міжнародного гуманітарного права. Сформульовані пропозиції щодо подальших наукових розвідок у даному напрямі. This scientific article is devoted to the peculiarities of using the identification method as a tool for proving war crimes. It is noted that Article 91 of the Criminal Procedure Code of Ukraine (hereinafter referred to as the CPC of Ukraine) defines the range of objects (circumstances) that are subject to proof in criminal proceedings (time, place, method and other circumstances of committing a criminal offense, the guilt of the accused in committing a criminal offense, the form of guilt, the motive and purpose of committing a criminal offense, etc.). It is they who establish the circumstances by their reflections (traces), that is, in essence, they carry out identification within the limits in which they are necessary for the administration of justice and the solution of the tasks of operational-search/counterintelligence activities. In addition, in many cases it is necessary to establish the identity of other various objects (people by voice, appearance, traces of hands, feet, objects by their parts removed from the scene of the incident, signs of the area by certain signs/ landmarks, etc.). The place and role in the implementation of identification search of materials with the prospective use in proving war crimes of automated information systems and software products is highlighted, which: – allow checking individuals in order to establish the presence of pages in social networks, the Telegram network (including Telegram groups), phones, identification data, relatives and friends, the presence of information on placed ads, preferences, as well as search by photo; – provide the ability to check a person’s photo for the presence of information on the Internet (both social networks and open Internet pages, video hosting, etc.); – provide the opportunity to search for spatial and temporal causal relationships between events (death/ missile strike – situation), which are important for establishing circumstances that are subject to proof in criminal proceedings opened on the grounds of crimes provided for in Article 438 of the Criminal Code of Ukraine; – allow identifying servicemen of the Armed Forces of the Russian Federation who were in places from which weapons of destruction were launched on the territory of Ukraine in violation of the norms of international humanitarian law. Proposals are formulated for further scientific research in this area.Item Особливості визначення підслідності військових кримінальних правопорушень(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Аленін, Ю. П.; Alenin, Yu.; Дабіжа, О. А.; Dabizha, O.У статті досліджено особливості визначення підслідності у кримінальних провадженнях щодо військових кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану та трансформації системи кримінальної юстиції України. Обґрунтовано, що правильне визначення підслідності є ключовою передумовою забезпечення ефективності досудового розслідування, його своєчасності, повноти та неупередженості, а також важливим елементом гарантування прав учасників кримінального провадження. Проаналізовано наукові підходи до розуміння підслідності як правової категорії та умови досудового розслідування. Встановлено, що у вітчизняній доктрині підслідність традиційно розглядається як сукупність встановлених законом ознак кримінального провадження, які визначають компетентний орган досудового розслідування. Підтримано підхід, відповідно до якого підслідність доцільно тлумачити як систему правил визначення уповноваженого органу, що дозволяє узгодити різні наукові позиції. Досліджено нормативне регулювання підслідності військових кримінальних правопорушень, передбачене ст. 216 КПК України. Встановлено, що формальна визначеність підслідності таких правопорушень за Державним бюро розслідувань є неповною через наявність винятків та колізій із положеннями, що визначають компетенцію Служби безпеки України. Особливу увагу приділено проблемі розмежування підслідності щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 422 та ст. 435-1 КК України. Проаналізовано судову практику щодо визначення підслідності, а також її вплив на допустимість доказів у кримінальному провадженні. Встановлено, що порушення правил підслідності може поставити під сумнів допустимість доказів, однак не завжди автоматично тягне за собою їх визнання недопустимими. Виявлено неоднорідність правозастосовної практики щодо визначення органу досудового розслідування у провадженнях за ст. 435-1 КК України та наявність фактичної конкуренції між різними органами. Зроблено висновок про необхідність усунення законодавчих колізій та уточнення правил підслідності військових кримінальних правопорушень. Запропоновано внести зміни до ст. 216 КПК України з метою чіткого визначення компетенції органів досудового розслідування, зокрема шляхом виключення з підслідності Державного бюро розслідувань кримінальних правопорушень, передбачених ст. 422 та ст. 435-1 КК України. Обґрунтовано, що такі зміни сприятимуть підвищенню правової визначеності та ефективності кримінального провадження. The article examines the features of determining the subject of investigation in criminal proceedings regarding military criminal offenses under martial law and the transformation of the criminal justice system of Ukraine. It is substantiated that the correct determination of the subject of investigation is a key prerequisite for ensuring the effectiveness of the pre-trial investigation, its timeliness, completeness and impartiality, as well as an important element of guaranteeing the rights of participants in criminal proceedings. The scientific approaches to understanding the subject of investigation as a legal category and the conditions of the pre-trial investigation are analyzed. It is established that in the domestic doctrine, subject of investigation is traditionally considered as a set of legally established features of criminal proceedings that determine the competent body of the pre-trial investigation. The approach is supported, according to which subject of investigation should be interpreted as a system of rules for determining the authorized body, which allows to reconcile different scientific positions. The normative regulation of the subject of investigation of military criminal offenses, provided for in Article 216 of the Code of Criminal Procedure of Ukraine, is investigated. It was established that the formal certainty of the subjectivity of such offenses under the State Bureau of Investigation is incomplete due to the presence of exceptions and conflicts with the provisions defining the competence of the Security Service of Ukraine. Particular attention is paid to the problem of delimiting subjectivity for criminal offenses provided for in Art. 422 and Art. 435-1 of the Criminal Code of Ukraine. The judicial practice on determining subjectivity, as well as its impact on the admissibility of evidence in criminal proceedings, was analyzed. It was established that violation of the rules of subjectivity may cast doubt on the admissibility of evidence, but does not always automatically entail their recognition as inadmissible. The heterogeneity of law enforcement practice on determining the pre-trial investigation body in proceedings under Art. 435-1 of the Criminal Code of Ukraine and the presence of actual competition between different bodies were revealed. The conclusion was made on the need to eliminate legislative conflicts and clarify the rules of subjectivity of military criminal offenses. It was proposed to amend Art. 216 of the Criminal Procedure Code of Ukraine in order to clearly define the competence of pre-trial investigation bodies, in particular by excluding from the jurisdiction of the State Bureau of Investigation of Criminal Offenses, provided for in Art. 422 and Art. 435-1 of the Criminal Code of Ukraine. It is substantiated that such changes will contribute to increasing legal certainty and efficiency of criminal proceedings.Item Кримінально-виконавчі засади адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Резніченко, Г. С.; Reznichenko, H.У статті здійснено комплексний аналіз кримінально-виконавчих засад адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Досліджено правову природу адміністративного нагляду як міжгалузевого інституту, що поєднує елементи кримінально-виконавчого та адміністративного права, а також визначено його місце у системі заходів постпенітенціарного впливу. Розкрито особливості правового статусу осіб, щодо яких встановлюється адміністративний нагляд, та охарактеризовано підстави, порядок і умови його застосування. Особливу увагу приділено ролі кримінально-виконавчих установ у формуванні підстав для встановлення адміністративного нагляду, зокрема через оцінку поведінки засуджених, ступеня їх виправлення та наявності ознак стійкої криміногенної налаштованості. Проаналізовано проблемні питання розмежування понять «злісне порушення порядку відбування покарання» та «вперто не бажає стати на шлях виправлення». З’ясоване місце поняття «вперто не бажає стати на шлях виправлення», як критерію, що впливає на прийняття рішення щодо доцільності застосування адміністративного нагляду. Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення критеріїв визначення ступеня виправлення засудженої особи, зокрема «вперто не бажає стати на шлях виправлення». Такий підхід має стимулювати сумлінну поведінку засудженої особи, оскільки з перших днів перебування у місцях позбавлення волі вона матиме взірець тої поведінки, яка є необхідною для кожного окремого випадку змін в умовах відбування позбавлення волі. Відсутність таких критеріїв, усуває можливість адміністрації кримінально-виконавчої установи визначити ступінь виправлення засудженого. Фактично, підставою для встановлення адміністративного нагляду за пунктом «б» ст.3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», виступає лише засудження особи до покарання у виді позбавлення волі за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочини або засудження два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини. The article provides a comprehensive analysis of the criminal-executive principles of administrative supervision over persons released from places of deprivation of liberty. The legal nature of administrative supervision as an interdisciplinary institution combining elements of criminal-executive and administrative law is investigated, and its place in the system of post-penitentiary impact measures is also determined. The features of the legal status of persons subject to administrative supervision are disclosed, and the grounds, procedure, and conditions for its application are described. Particular attention is paid to the role of penal institutions in forming the grounds for establishing administrative supervision, in particular through assessing the behavior of convicts, the degree of their correction, and the presence of signs of persistent criminogenic disposition. The problematic issues of distinguishing the concepts of “malicious violation of the order of serving a sentence” and “stubbornly unwilling to embark on the path of correction” are analyzed. The place of the concept of “stubbornly unwilling to embark on the path of correction” as a criterion influencing the decision-making on the appropriateness of applying administrative supervision is clarified. The need for legislative consolidation of criteria for determining the degree of correction of a convicted person, in particular «stubbornly unwilling to embark on the path of correction,» is substantiated. This approach should stimulate conscientious behavior of the convicted person, since from the first days of his stay in places of deprivation of liberty he will have a model of the behavior that is necessary for each individual case of changes in the conditions of serving imprisonment. The absence of such criteria eliminates the possibility of the administration of the penal institution to determine the degree of correction of the convicted person. In fact, the basis for establishing administrative supervision under paragraph «b» of Article 3 of the Law of Ukraine «On Administrative Supervision of Persons Released from Places of Deprivation of Liberty» is only the conviction of a person to imprisonment for committing a serious or especially serious crime or being sentenced to imprisonment two or more times for intentional crimes.Item Трансформація понятійно-категоріального апарату в контексті запобігання незаконному переміщенню зброї через державний кордон України в умовах воєнного стану(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Олішевський, І. В.; Olishevskyi, I.У статті досліджено трансформацію понятійно-категоріального апарату у сфері запобігання незаконному переміщенню зброї через державний кордон України в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що повномасштабна збройна агресія проти України істотно змінила предмет відповідних правопорушень, просторові умови їх вчинення та коло суб’єктів превентивної діяльності. Встановлено, що поряд із класичними видами озброєння підвищеного безпекового значення набули трофейна зброя, окремі різновиди безпілотних систем, засоби радіоелектронної боротьби, спеціальні комплектувальні елементи та інші товари військового або подвійного призначення, що використовуються у сучасних бойових діях. Доведено, що в умовах війни незаконне переміщення зброї не може розглядатися виключно крізь призму її переміщення через митний кордон, оскільки значна частина ризиків формується в районах ведення бойових дій, на тимчасово окупованих територіях, у прифронтових зонах та на внутрішніх рубежах безпекового контролю. Визначено, що у вузькому кримінально-правовому значенні незаконне переміщення зброї пов’язується з ознаками складу правопорушення, закріпленими у законі, тоді як у ширшому безпеково-оперативному значенні воно охоплює також переміщення зброї через прифронтові райони, тимчасово окуповані території, лінію бойового зіткнення та внутрішні рубежі контролю, де формуються сучасні ризики її незаконного обігу. Аргументовано, що трансформація понятійно-категоріального апарату відбувається на трьох взаємопов’язаних рівнях: об’єктному, просторовому та інституційному. Окрему увагу приділено розширенню кола суб’єктів запобігання, посиленню ролі міжвідомчої взаємодії та необхідності адаптації моделі інтегрованого управління кордонами до умов воєнного стану. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення нормативно-правової бази, а також алгоритмів міжвідомчої взаємодії суб’єктів охорони державного кордону та сил оборони України. The article examines the transformation of the conceptual and categorical framework in the field of preventing the illegal movement of weapons across the state border of Ukraine under martial law. It is substantiated that the full-scale armed aggression against Ukraine has significantly changed the subject matter of the relevant offenses, the spatial conditions of their commission, and the range of subjects of preventive activity. It has been established that, along with classical types of armaments, trophy weapons, certain types of unmanned systems, electronic warfare equipment, special component parts, and other military or dual-use goods used in modern hostilities have acquired increased security significance. It is proved that in wartime conditions the illegal movement of weapons cannot be considered solely through the prism of their movement across the customs border, since a substantial part of the relevant risks is formed in combat areas, temporarily occupied territories, frontline zones, and at internal security control lines. It is determined that, in the narrow criminal-law sense, the illegal movement of weapons is associated with the statutory elements of an offense defined by law, whereas in the broader security-operational sense this category also includes the movement of weapons through frontline areas, temporarily occupied territories, the line of combat engagement, and internal control lines where contemporary risks of illicit arms circulation are formed. It is argued that the transformation of the conceptual and categorical framework takes place at three interrelated levels: object-related, spatial, and institutional. Special attention is paid to the expansion of the range of subjects involved in prevention, the strengthening of interagency cooperation, and the need to adapt the integrated border management model to the conditions of martial law. The practical significance of the obtained results lies in the possibility of their application to improve the regulatory framework, as well as the mechanisms of interagency coordination between state border protection entities and the defense forces of Ukraine.Item Детермінанти, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері діяльності небанківських фінансових установ(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Лекарь, А. С.; Lekar, A.У статті здійснено комплексне кримінологічне дослідження детермінант, що впливають на вчинення кримінальних правопорушень у сфері діяльності небанківських фінансових установ, зокрема кредитних спілок, з урахуванням сучасних соціально-економічних і правових трансформацій в Україні. Обґрунтовано, що встановлення причинно-умовних зв’язків між особливостями функціонування фінансового сектору, поведінкою його суб’єктів та проявами протиправної діяльності є необхідною передумовою формування ефективної кримінологічної політики та переходу від описового аналізу злочинності до розуміння її внутрішніх механізмів. Доведено, що детермінація кримінальних правопорушень у сфері діяльності небанківських фінансових установ має складний, багаторівневий і системний характер, що зумовлюється сукупністю взаємопов’язаних факторів. Виокремлено та проаналізовано основні групи детермінант, серед яких: воєнно-політичні, фінансово-економічні, організаційно-правові та морально-психологічні. Встановлено, що в умовах воєнного стану їх вплив істотно посилюється, що проявляється у зниженні фінансової стійкості установ, зростанні соціальної вразливості населення, ускладненні механізмів державного контролю та трансформації криміногенних процесів. Особливу увагу приділено фінансово-економічним чинникам, серед яких визначено макроекономічну нестабільність, інфляційні процеси, зниження платоспроможності населення, дисбаланс кредитних портфелів і обмеженість капіталізації кредитних спілок. Обґрунтовано, що зазначені фактори формують підґрунтя для зловживань, маніпуляцій фінансовими ресурсами та поширення корисливо мотивованих правопорушень. Розкрито вплив організаційно-правових детермінант, пов’язаних із недосконалістю нормативного регулювання, слабкістю систем внутрішнього контролю, фрагментарністю інформаційного забезпечення та недостатнім рівнем взаємодії між суб’єктами фінансового нагляду. Окремо акцентовано увагу на морально-психологічних чинниках, які проявляються у низькому рівні правової культури, деформації ціннісних орієнтацій та схильності до раціоналізації протиправної поведінки. Визначено також зростаючу роль технологічних детермінант, зокрема кіберризиків і цифровізації фінансових процесів, які створюють нові форми і способи вчинення правопорушень. Зроблено висновок, що ефективне запобігання кримінальним правопорушенням у сфері діяльності небанківських фінансових установ потребує системного підходу, спрямованого на усунення криміногенних факторів, удосконалення державного регулювання, посилення фінансового моніторингу, розвитку внутрішнього контролю та підвищення рівня правової і фінансової культури учасників ринку. The statistics have a comprehensive criminological investigation of the determinants that contribute to the commission of criminal offenses in the sphere of activity of non-banking financial institutions, credit balances, and settlements. current socio-economic and legal transformations in Ukraine. It is concluded that the establishment of causal links between the peculiarities of the functioning of the financial sector, the behavior of its subjects and manifestations of illegal activities and the necessary rethinking effective criminological policy and the transition from a descriptive analysis of malignancy to an understanding of internal mechanisms. It has been proven that the determination of criminal offenses in the sphere of activity of non-banking financial institutions is complex, rich and systemic in nature, which implies a combination of mutually related factors. The main groups of determinants have been strengthened and analyzed, including: military-political, financial-economic, organizational-legal and moral-psychological. It has been established that in the minds of the military, their influx is intense, which is manifested in the reduced financial stability of institutions, the growing social disparity of the population, the complicated mechanisms of the sovereign control and transformation of criminogenic processes. Particular respect is given to financial and economic officials, among whom are macroeconomic instability, inflationary processes, reduced paying capacity of the population, imbalance of credit portfolios and regionalization capitalization of credit shares. It is established that the designated factors form the basis for fraud, manipulation of financial resources and the expansion of maliciously motivated crimes. There is an obvious influx of organizational and legal determinants related to the inadequacy of regulatory regulation, the weakness of internal control systems, the fragmentation of information security and insufficient level of mutual cooperation. between subjects of financial visibility. There is a strong emphasis on moral and psychological officials, which manifest themselves in low-level legal culture, deformation of value orientations and the tendency to rationalize unlawful behavior. The growing role of technological determinants, the eradication of cyber crises and the digitalization of financial processes, which create new forms and methods of committing crime, has also been identified. It has been established that effectively eliminating criminal offenses in the sphere of activity of non-banking financial institutions will require a systematic approach aimed at eliminating crime-related factors, strengthening government regulation, strengthening financial monitoring, developing internal control and improving the level of legal and financial culture of market participants.Item Особливості травмочутливого допиту потерпілих і свідків у кримінальних провадженнях щодо воєнних злочинів(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Карапиш, Т. В.; Karapysh, T.У статті розглядаються особливості проведення травмочутливого допиту потерпілих і свідків у кримінальних провадженнях, пов’язаних із воєнними злочинами. Акцент робиться на психологічних, правових та процесуальних аспектах, що визначають специфіку взаємодії слідчих та учасників провадження, які зазнали або стали свідками тяжких насильницьких дій. Автори аналізують сучасні підходи до організації допиту, зокрема методи мінімізації психологічного стресу, забезпечення безпеки та створення умов для максимально достовірного та повного отримання доказів. Висвітлюються ризики вторинної травматизації потерпілих під час допиту, а також проблеми, що виникають через специфіку воєнних злочинів, такі як страх перед репресіями, високий рівень емоційного навантаження, необхідність врахування культурних та мовних особливостей. У статті здійснено порівняльний аналіз національної практики допиту з міжнародними стандартами, зокрема з правилами Міжнародного кримінального суду щодо допиту свідків та потерпілих. Розглянуто рекомендації щодо адаптації процесуальних норм та слідчих методик для забезпечення ефективного правосуддя та водночас захисту психічного та фізичного стану учасників процесу. Особлива увага приділяється ролі психологічної підготовки слідчих, використанню спеціалізованих технік опитування, дистанційних форм допиту та комплексного супроводу потерпілих правовою та соціальною підтримкою. Автор також виділяє практичні проблеми, що виникають під час проведення травмочутливого допиту, зокрема документування свідчень, забезпечення їх допустимості у суді та уникнення маніпулювання свідомістю свідків. На основі дослідження пропонуються рекомендації щодо внесення змін до кримінального процесуального законодавства України для вдосконалення процедури допиту в справах воєнних злочинів, підвищення його гуманності та відповідності міжнародним стандартам. The article examines the features of trauma-informed interviewing of victims and witnesses in criminal proceedings related to war crimes. The focus is placed on psychological, legal, and procedural aspects that determine the specifics of interaction between investigators and participants in proceedings who have experienced or witnessed severe acts of violence. The authors analyze contemporary approaches to organizing interviews, including methods for minimizing psychological stress, ensuring safety, and creating conditions for the most reliable and comprehensive collection of evidence. The article highlights the risks of secondary traumatization of victims during interviews, as well as challenges arising from the specifics of war crimes, such as fear of reprisals, high levels of emotional strain, and the need to consider cultural and linguistic characteristics. A comparative analysis of national interview practices with international standards is conducted, particularly with the rules of the International Criminal Court regarding the examination of witnesses and victims. Recommendations are provided for adapting procedural norms and investigative methodologies to ensure effective justice while simultaneously protecting the mental and physical well-being of participants. Special attention is given to the role of psychological preparation of investigators, the use of specialized interview techniques, remote forms of questioning, and comprehensive support for victims through legal and social assistance. The author emphasizes the importance of establishing psychological rapport, creating a safe atmosphere during interviews, and applying a trauma-informed approach that minimizes the risk of retraumatization and enhances the quality of obtained evidence. Practical recommendations are provided for considering individual psychological characteristics, and comprehensive amendments to the Criminal Procedure Code of Ukraine are proposed to ensure the rights of victims and witnesses, introduce the participation of psychologists, and regulate remote forms of interviewing.Item Посягання у сфері довкілля, вчинені у співучасті(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Йовенко, І. І.; Yovenko, I.У науковій статті здійснено комплексний кримінально-правовий аналіз посягань у сфері довкілля, вчинених у співучасті, як однієї з найбільш небезпечних та латентних форм сучасної екологічної злочинності. Обґрунтовано, що в умовах зростання антропогенного навантаження на довкілля, інтенсифікації використання природних ресурсів та трансформації економічних відносин екологічні правопорушення дедалі частіше набувають організованого характеру, що обумовлює необхідність їх комплексного наукового осмислення. Розкрито сутність співучасті як форми множинності суб’єктів кримінального правопорушення та визначено її специфіку у сфері екологічних посягань, яка полягає у високому рівні узгодженості дій, розподілі функцій між учасниками та спрямованості на отримання економічної вигоди від незаконного використання природних ресурсів. Проаналізовано основні форми співучасті, зокрема вчинення правопорушень групою осіб за попередньою змовою, організованими групами та злочинними організаціями, а також їх вплив на кваліфікацію кримінальних правопорушень проти довкілля. Окрему увагу приділено характеристиці ролей співучасників у механізмі вчинення екологічних правопорушень. Визначено, що організатор відіграє ключову роль у плануванні та координації протиправної діяльності, виконавець безпосередньо реалізує об’єктивну сторону правопорушення, підбурювач формує намір до його вчинення, а пособник сприяє реалізації злочинного задуму шляхом надання ресурсів, інформації чи усунення перешкод. Наголошено, що така диференціація ролей ускладнює процес доказування та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Встановлено, що найбільш поширеними видами посягань у сфері довкілля, які вчиняються у співучасті, є незаконна порубка лісу, незаконний видобуток корисних копалин, забруднення водних об’єктів та атмосферного повітря, а також порушення правил екологічної безпеки у процесі господарської діяльності. Обґрунтовано, що співучасть підвищує суспільну небезпечність таких діянь, сприяє їх системності, масштабності та латентності, а також забезпечує стійкість протиправних схем. Доведено, що детермінантами посягань у сфері довкілля, вчинених у співучасті, виступають економічна зацікавленість, недосконалість державного контролю, корупційні чинники, високий попит на природні ресурси та низький рівень екологічної правосвідомості. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність удосконалення кримінально-правових норм щодо відповідальності за організовані форми екологічних правопорушень, а також впровадження ефективних кримінологічних заходів запобігання, спрямованих на нейтралізацію причин і умов їх вчинення. The scientific article contains a comprehensive criminal and legal analysis of crimes committed in the area of dowkill, as one of the most dangerous and latent forms of daily environmental pollution. malice. It is concluded that in the minds of the growing anthropogenic impact on the world, the intensification of the extraction of natural resources and the transformation of economical resources, environmental crimes are increasingly on the rise organized in nature, which implies the need for their comprehensive scientific understanding. The essence of voluntary participation as a form of multiplicity of subjects of criminal offenses is revealed and its specificity is identified in the sphere of environmental violations, which is considered to have a high level of usefulness of actions, divisions functions between participants and directivity to reap economic benefits from illegal exploitation of natural resources. Analyzed the main forms of participation, including crime committed by a group of individuals behind the front line, organized groups and malicious organizations, as well as their influence on the qualification of criminal offenses against dovkilla. We pay special attention to the characteristics of the roles of spies in the mechanism of committing environmental crimes. It is indicated that the organizer plays a key role in the planned and coordination of criminal activity, and finally implements the objective side of the crime, the driller forms the intention before its commission, and The accomplice is committed to the implementation of a malicious plan through the provision of resources, information and the removal of codes. It is clear that such differentiation of roles complicates the process of proving and attracting guilty individuals to criminal status. It has been established that the most widespread types of encroachment in the area of dowcillia, which are carried out in the wild, are illegal logging, illegal species of bark copalina, obstruction of water bodies and atmospheric wind, as well as violation of environmental safety rules in the process of government activity. It is ensured that it is necessary to foresee the serious insecurity of such acts, to accommodate their systematicity, scale and latency, and also to ensure the stability of criminal schemes. It has been proven that the determinants of encroachment in the sphere of dovkillya, in the sphere of private participation, are economical pressure, lack of government control, corrupt officials, high consumption of natural resources and low revenue. environmental justice. In connection with this, there is a need to improve criminal law norms to ensure the organization of forms of environmental crimes, as well as to promote effective criminological approaches fear, aimed at neutralizing the causes and minds of their actions.Item Digital transformation in the civil service sphere(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Shevchenko, Liubov; Шевченко, Любов ВасилівнаThe article examines the digitalization of the civil service as one of the priority areas of its reform in Ukraine in the context of the transformation of the public administration system. The main attention is focused on revealing the content and significance of the digital transformation of the civil service, as well as on the analysis of the institutional, organizational and legal foundations of its provision. The evolution of approaches to the digitalization of the civil service is considered. It is found that it opens up new opportunities for increasing the efficiency, transparency and accessibility of public services, which allow for a more prompt response to the needs of citizens. The functional capabilities of key information and communication technologies introduced into the civil service system, which are used in the processes of personnel management, organization of entry into the civil service, evaluation of performance and professional development of civil servants are characterized. The main areas of digitalization are analyzed, in particular, the provision of electronic administrative services, the development of e-government, the use of state registers and the implementation of the concept of «state as a platform». It is proven that successful digitalization of the civil service is an important factor in increasing the efficiency of public administration, transparency of the activities of state authorities, quality and accessibility of public services, as well as strengthening citizens’ trust in public institutions. The article focuses on the key challenges and risks of the digital transformation of the civil service, in particular in the field of personal data protection, information security, overcoming digital inequality and forming an appropriate level of digital competencies of civil servants. The conclusion is made about the feasibility of further improving the regulatory framework, institutional support and strategic planning of the digital transformation of the civil service, taking into account the conditions of martial law and the tasks of post-war reconstruction of Ukraine. У статті досліджується цифровізація державної служби як один із пріоритетних напрямів її реформування в Україні в умовах трансформації системи публічного управління. Основна увага зосереджується на розкритті змісту та значення цифрової трансформації державної служби, а також на аналізі інституційних, організаційних і правових засад її забезпечення. Розглянуто еволюцію підходів до цифровізації державної служби. З’ясовано, що вона відкриває нові можливості для підвищення ефективності, прозорості та доступності державних послуг, які дозволяють більш оперативно реагувати на потреби громадян. Охарактеризовано функціональні можливості ключових інформаційно-комунікаційних технологій, запроваджених у систему державної служби, що застосовуються у процесах управління персоналом, організації вступу на державну службу, оцінювання результатів службової діяльності та професійного розвитку державних службовців. Проаналізовано основні напрями цифровізації, зокрема надання електронних адміністративних послуг, розвиток електронного урядування, використання державних реєстрів і впровадження концепції «держава як платформа». Доведено, що успішна цифровізація державної служби є важливим чинником підвищення ефективності публічного управління, прозорості діяльності органів державної влади, якості та доступності публічних послуг, а також зміцнення довіри громадян до інститутів публічної влади. У статті акцентується увага на ключових викликах і ризиках цифрової трансформації державної служби, зокрема у сфері захисту персональних даних, інформаційної безпеки, подолання цифрової нерівності та формування належного рівня цифрових компетентностей державних службовців. Зроблено висновок про доцільність подальшого вдосконалення нормативно-правової бази, інституційного забезпечення та стратегічного планування цифрової трансформації державної служби з урахуванням умов воєнного стану та завдань післявоєнного відновлення України.Item Розбіжності у підходах до визначення постійного представництва нерезидента: між розвиненими державами та державами, що розвиваються(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Український, А. В.; Ukrainskyi, A.Постійне представництво нерезидента є одним із базових інститутів міжнародного податкового права, оскільки саме через нього здійснюється розмежування податкових повноважень між державою резидентства та державою джерела доходу. Незважаючи на тривалу еволюцію цієї концепції, сучасна практика її застосування виявляє суттєві теоретичні та прикладні проблеми, зумовлені як відмінностями у підходах міжнародних модельних конвенцій, так і трансформацією глобальних економічних процесів, зокрема цифровізацією. Метою дослідження є виявлення та системне осмислення розбіжностей у підходах до визначення постійного представництва нерезидента у Модельній податковій конвенції ОЕСР та Типовій конвенції ООН, а також оцінка їх впливу на формування балансу податкових інтересів між розвиненими державами та державами, що розвиваються. Методологічну основу становлять порівняльно-правовий, системно-структурний та функціональний методи, що дозволили не лише зіставити нормативні конструкції, а й розкрити їх економіко-правове призначення. У статті обґрунтовано, що підходи ОЕСР і ООН відображають різні моделі розподілу податкової юрисдикції: тоді як модель ОЕСР орієнтована переважно на інтереси держав резидентства, підхід ООН спрямований на розширення можливостей держави джерела щодо оподаткування доходів нерезидентів. Встановлено, що розширення критеріїв постійного представництва в межах підходу ООН (зниження часових порогів, включення сервісного, агентського та страхового постійного представництва, перегляд переліку виключень) має системний характер і спрямоване на мінімізацію можливостей штучного уникнення податкової присутності. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному обґрунтуванні того, що підхід ООН формує більш ефективний інструментарій захисту податкової бази держави джерела за рахунок розширеного розуміння економічної присутності нерезидента, а також у виявленні взаємозв’язку між еволюцією концепції постійного представництва та розвитком цифрової економіки. Додатково аргументовано, що традиційна модель постійного представництва втрачає здатність адекватно відображати сучасні бізнес-моделі, що зумовлює необхідність переосмислення критеріїв податкового кодексу. У результаті дослідження зроблено висновок про доцільність подальшої трансформації концепції постійного представництва шляхом інтеграції елементів “віртуальної” або “цифрової” присутності, що дозволить забезпечити більш справедливий розподіл податкових прав у глобалізованій економіці. Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання при вдосконаленні договірної практики держав, зокрема України, а також у формуванні національної податкової політики з урахуванням сучасних викликів міжнародного оподаткування. A non-resident’s permanent establishment is one of the fundamental institutions of international tax law, as it is through this that tax jurisdiction is apportioned between the state of residence and the source state. Despite the long evolution of this concept, current practice in its application reveals significant theoretical and practical problems, caused both by differences in the approaches of international model conventions and by the transformation of global economic processes, in particular digitalisation. The aim of the study is to identify and systematically analyse the differences in approaches to defining a nonresident’s permanent establishment in the OECD Model Tax Convention and the UN Model Tax Convention, as well as to assess their impact on striking a balance between the tax interests of developed and developing countries. The methodological framework comprises comparative-legal, systemic-structural and functional methods, which have enabled not only a comparison of normative constructs but also an exploration of their economic and legal purpose. The article argues that the OECD and UN approaches reflect different models of tax jurisdiction allocation: whilst the OECD model focuses primarily on the interests of the states of residence, the UN approach aims to expand the source state’s ability to tax the income of non-residents. It has been established that the expansion of the criteria for permanent establishment within the UN approach (lowering time thresholds, including service, agency and insurance permanent establishments, and revising the list of exclusions) is systematic in nature and aimed at minimising opportunities for artificial avoidance of tax presence. The scientific novelty of the study lies in the comprehensive justification that the UN approach forms a more effective toolkit for protecting the source state’s tax base through an expanded understanding of a non-resident’s economic presence, as well as in identifying the interconnection between the evolution of the permanent establishment concept and the development of the digital economy. It is further argued that the traditional model of permanent establishment is losing its ability to adequately reflect modern business models, necessitating a rethinking of the criteria for tax nexus. The study concludes that it is advisable to further transform the concept of a permanent establishment by integrating elements of a ‘virtual’ or ‘digital’ presence, which will ensure a fairer allocation of taxing rights in a globalised economy. The practical significance of the findings lies in their potential application to improving the treaty practices of states, particularly Ukraine, as well as in shaping national tax policy in light of the current challenges of international taxation.Item Санкції як публічно-правовий інструмент обмеження майнових прав(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Сівков, С. В.; Sivkov, S.; Задерейко, Світлана Юріївна; Zadereiko, SvitlanaУ статті досліджено санкції як особливий публічно-правовий інструмент обмеження майнових прав в умовах сучасних безпекових викликів, зумовлених збройною агресією, терористичними загрозами та необхідністю захисту національних інтересів держави. Обґрунтовано, що санкції за своєю правовою природою не є формою кримінального покарання чи класичної юридичної відповідальності, а виступають спеціальними обмежувальними заходами превентивного характеру, спрямованими на запобігання шкоді національній безпеці, суверенітету, територіальній цілісності та економічній стабільності України. Проаналізовано нормативно-правові засади застосування санкцій, особливості їх суб’єктного складу, порядок запровадження, а також юридичні наслідки блокування активів як одного з найбільш відчутних способів втручання у сферу майнових прав. Встановлено, що санкції мають виразний адміністративно-правовий характер, оскільки реалізуються у площині публічного управління, застосовуються уповноваженими суб’єктами владних повноважень і спрямовані на тимчасове обмеження реалізації окремих правомочностей власника без припинення самого права власності. Особливу увагу приділено правовим колізіям, що виникають у зв’язку із застосуванням санкцій у сфері приватноправових відносин, зокрема щодо спільної сумісної власності подружжя, виконання договірних зобов’язань, реалізації судових рішень та співвідношення публічного інтересу із захистом прав добросовісних співвласників і контрагентів. Доведено, що практичне застосування санкцій потребує дотримання принципів пропорційності, правової визначеності та балансу між інтересами національної безпеки і гарантіями права власності. Зроблено висновок, що санкції слід розглядати як самостійний публічно-правовий механізм державного реагування, який потребує подальшого нормативного уточнення та узгодження з цивільно-правовими конструкціями з метою мінімізації правових конфліктів у правозастосуванні. The article examines sanctions as a specific public law instrument for restricting property rights under current security challenges caused by armed aggression, terrorist threats, and the need to protect the national interests of the state. It is substantiated that sanctions, by their legal nature, do not constitute a form of criminal punishment or classical legal liability, but function as special restrictive measures of a preventive character aimed at preventing harm to national security, sovereignty, territorial integrity, and the economic stability of Ukraine. The study analyzes the legal framework for the application of sanctions, the peculiarities of their subject composition, the procedure for their imposition, as well as the legal consequences of asset blocking as one of the most tangible forms of interference in the sphere of property rights. It is established that sanctions have a distinct administrative-law character, since they are implemented within the sphere of public administration, applied by authorized public authorities, and aimed at the temporary restriction of the exercise of certain powers of the owner without termination of the right of ownership itself. Particular attention is paid to legal conflicts arising from the application of sanctions within private law relations, in particular with regard to the joint common property of spouses, the performance of contractual obligations, the enforcement of court decisions, and the correlation between public interest and the protection of the rights of bona fide co-owners and counterparties. It is proved that the practical application of sanctions requires compliance with the principles of proportionality, legal certainty, and a fair balance between the interests of national security and guarantees of property rights. It is concluded that sanctions should be regarded as an independent public law mechanism of state response that requires further normative clarification and coordination with civil law constructions in order to minimize legal conflicts in law enforcement practice.Item Державна політика цифровізації охорони здоров’я: адміністративно-правові засади розвитку медичних інформаційних технологій і використання штучного інтелекту(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Сидорук, А. В.; Sydoruk, A.У статті здійснено адміністративно-правове осмислення процесів цифровізації охорони здоров’я в умовах активного впровадження медичних інформаційних технологій і штучного інтелекту. Автор доводить, що цифрова трансформація галузі набуває системного характеру та зумовлює зміну традиційної моделі публічного управління, орієнтуючи її на функціонування в межах єдиного цифрового середовища, заснованого на обробці значних обсягів медичних даних. Наголошується, що поряд із цим виникає комплекс правових викликів, зокрема фрагментарність нормативного регулювання, недостатня узгодженість правових механізмів і відставання законодавства від темпів технологічного розвитку, що зумовлює ризики правової невизначеності та ускладнює ефективне використання цифрових інструментів. У роботі проаналізовано сучасний стан наукових підходів до цифровізації охорони здоров’я та встановлено їх переважно технологічну спрямованість. Автор обґрунтовує необхідність поглиблення адміністративно-правового виміру дослідження цієї сфери, передусім в частині інституційного забезпечення, процедур контролю, сертифікації та визначення юридичної відповідальності. Зазначається, що існуючі наукові напрацювання формують важливе підґрунтя для розуміння практичного значення цифрових рішень, однак потребують систематизації через призму публічного управління, включаючи визначення правового статусу цифрових систем і уніфікацію підходів до їх функціонування. Окремий акцент зроблено на проблематиці використання штучного інтелекту в медичній сфері, яку розглянуто крізь призму правової визначеності, безпеки, прозорості та дотримання прав людини. На підставі аналізу національного законодавства та європейського підходу, а саме положень AI Act Європейського Союзу, автор обґрунтовує відсутність в Україні цілісної регуляторної моделі у цій сфері та наявність розриву між розвитком цифрової інфраструктури і належним правовим забезпеченням використання алгоритмічних систем. У підсумку підкреслюється необхідність формування системних адміністративно-правових засад державної політики цифровізації охорони здоров’я, спрямованих на впорядкування застосування штучного інтелекту, підвищення ефективності управлінських процесів і забезпечення належного рівня захисту прав пацієнтів. The article provides an administrative and legal understanding of the processes of digitalization of healthcare in the context of the active implementation of medical information technologies and artificial intelligence. The author proves that the digital transformation of the industry is becoming systemic and is changing the traditional model of public administration, orienting it to functioning within a single digital environment based on the processing of significant amounts of medical data. It is emphasized that along with this, a set of legal challenges arise, in particular, the fragmentation of regulatory regulation, insufficient coordination of legal mechanisms and the lag of legislation from the pace of technological development, which creates risks of legal uncertainty and complicates the effective use of digital tools. The paper analyzes the current state of scientific approaches to the digitalization of healthcare and establishes their predominantly technological focus. The author justifies the need to deepen the administrative and legal dimension of research in this area, in particular in terms of institutional support, control procedures, certification and determination of legal liability. It is noted that existing scientific developments form an important basis for understanding the practical significance of digital solutions, but they require systematization through the prism of public administration, including determining the legal status of digital systems and unifying approaches to their functioning. A special emphasis is placed on the issue of the use of artificial intelligence in the medical field, which is considered through the prism of legal certainty, security, transparency and respect for human rights. Based on the analysis of national legislation and the European approach, namely the provisions of the AI Act of the European Union, the author justifies the absence of a holistic regulatory model in this area in Ukraine and the existence of a gap between the development of digital infrastructure and proper legal support for the use of algorithmic systems. As a result, the need to form systemic administrative and legal principles of the state policy of digitalization of healthcare, aimed at streamlining the use of artificial intelligence, increasing the efficiency of management processes and ensuring an adequate level of protection of patients’ rights, is emphasized.Item Компетенція Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками у сфері адміністративно-правового забезпечення обігу медичних(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Некрасова, Н. І.; Nekrasova, N.Обґрунтовано, що компетенція Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками як центрального органу виконавчої влади становить системну правову категорію, яка інтегрує повноваження, функції, предмет відання та територіальні межі діяльності. Її повноваження мають адміністративно-сервісний та юридично-владний характер і реалізуються через прийняття обов’язкових адміністративних рішень у сфері обігу медичних виробів. Встановлено, що діяльність Служби спрямована на практичне втілення нормативно-правових актів у сфері технічного регулювання та контролю якості продукції. Визначено, що компетенція виступає інструментом забезпечення законності та публічного інтересу у відповідній сфері. Зміст безпосередньо пов’язаний із реалізацією державної політики щодо безпечності медичних виробів. Правовий статус Служби як спеціалізованого суб’єкта публічного адміністрування характеризується домінуванням адміністративно-процедурної діяльності, спрямованої на надання адміністративних послуг та забезпечення прав і законних інтересів приватних осіб. Компетенція Служби включає реалізацію державної політики у сфері медичних виробів через механізми ліцензування, реєстрації та контролю. Її діяльність координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров’я, що забезпечує інституційну узгодженість у системі виконавчої влади. Поряд із сервісною функцією Служба виконує допоміжні контрольні та аналітичні повноваження. Виявлено, що поєднання сервісних і наглядових елементів формує її функціональну специфіку. Компетенція Служби реалізується через контрольно-наглядові повноваження, спрямовані на забезпечення публічного інтересу та безпечності медичних виробів. Вона охоплює державний ринковий нагляд, технічне регулювання, ведення реєстрів та застосування адміністративно-господарських санкцій. Служба впливає на суб’єктів господарювання як через адміністративно-сервісні, так і через імперативні адміністративно-правові інструменти, зокрема приписи, рішення про обмежувальні заходи та штрафи. Її діяльність має функціональний і організаційно-владний характер, що забезпечує ефективність державного контролю. The competence of the State Service of Ukraine on Medicines and Drugs Control, as a central executive authority, is substantiated as a systemic legal construct that integrates its powers, functions, jurisdictional scope, and territorial reach. These powers exhibit a dual nature–combining administrative-service functions with binding authoritative prerogatives–and are operationalized through the adoption of enforceable administrative decisions within the domain of medical device circulation. The Service’s activities are directed toward the effective implementation of normative legal acts governing technical regulation and product quality assurance. In this context, competence functions as a key legal instrument for safeguarding legality and advancing the public interest. Its substantive content is intrinsically linked to the implementation of state policy aimed at ensuring the safety and reliability of medical devices. The legal status of the Service as a specialized субъект of public administration is characterized by the predominance of administrative-procedural activities focused on the provision of administrative services and the protection of the rights and legitimate interests of private actors. Its competence encompasses the implementation of state policy through regulatory mechanisms such as licensing, registration, and supervisory control. Institutional coordination is ensured by the Cabinet of Ministers of Ukraine through the Minister of Health, thereby maintaining coherence within the executive branch. In addition to its service-oriented role, the Service exercises auxiliary analytical and control functions. The integration of service delivery and supervisory oversight defines its functional specificity and enhances its institutional effectiveness. The realization of the Service’s competence is primarily manifested through control and supervisory powers aimed at protecting the public interest and ensuring the safety of medical devices. These functions include state market surveillance, technical regulation, maintenance of official registers, and the imposition of administrative and economic sanctions. The Service exerts regulatory influence over economic operators through both service-based mechanisms and imperative administrative-legal instruments, including binding orders, restrictive measures, and financial penalties. Its activities demonstrate a combined functional and organizational-authoritative character, thereby ensuring the efficiency and enforceability of state oversight.Item «Первинні» (юридичні) джерела адміністративного судочинства(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Константий, О. В.; Konstantyi, O.У статті розглядаються питання «первинних» (юридичних) джерел адміністративного судочинства, які є обов’язковими для керівництва ними під час вирішення публічно-правових спорів суддями адміністративних судів та для вчинення процесуальних дій учасниками справ. «Первинними» (юридичними) джерелами адміністративного судочинства пропонується розглядати зовнішні форми закріплення загальнообов’язкових правил поведінки, якими визначаються юрисдикція та повноваження адміністративних судів, коло, права і обов’язки учасників судового процесу, а також порядок вчинення процесуальних дій щодо ініціювання і судового вирішення публічно-правових спорів у цілому, виконання прийнятих судами рішень. Розглядаються особливості в якості «первинних» джерел адміністративного судочинства Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, Кодексу адміністративного судочинства України, а також законів України «Про судовий збір», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про судову експертизу», «Про адміністративну процедуру». За результатами проведеного дослідження зроблено висновок про те, що «первинними» (юридичними) джерелами адміністративного судочинства є відповідні нормативно-правові акти (їх структурні частини), що містять норми адміністративного судового процесу та є складовими елементами системи законодавства України. Відзначається, що для «первинних» джерел адміністративного судочинства не є властивим «переживання» у часі. Зворотної дії закріплені у них норми судового процесу не мають. Адміністративне судочинство здійснюється на основі процесуальних правил, закріплених у «первинних» джерелах цього виду судочинства, в їх редакції, яка є чинною на час (день) вчинення конкретної процесуальної дії, розгляду і вирішення адміністративної справи. The article considers the issues of “primary” (legal) sources of administrative proceedings, which are mandatory for guidance in resolving public law disputes by judges of administrative courts and for the performance of procedural actions by participants in cases. The “primary” (legal) sources of administrative proceedings are proposed to be considered external forms of consolidation of generally binding rules of conduct that determine the jurisdiction and powers of administrative courts, the scope, rights and obligations of participants in the judicial process, as well as the procedure for performing procedural actions regarding the initiation and judicial resolution of public law disputes in general, and the implementation of decisions made by courts. The features of the Constitution of Ukraine, international treaties, the consent to which is binding by the Verkhovna Rada of Ukraine, the Code of Administrative Proceedings of Ukraine, as well as the laws of Ukraine “On Court Fees”, “On the Prosecutor’s Office”, “On the Commissioner of the Verkhovna Rada of Ukraine for Human Rights”, “On Forensic Expertise”, “On Administrative Procedure” as “primary” sources of administrative proceedings are considered. Based on the results of the study, it was concluded that the “primary” (legal) sources of administrative proceedings are the relevant regulatory legal acts (their structural parts) that contain the norms of administrative judicial proceedings and are constituent elements of the legislative system of Ukraine. It is noted that “primary” sources of administrative proceedings are not characterized by “experience” in time. The norms of judicial process enshrined in them do not have retroactive effect. Administrative proceedings are carried out on the basis of procedural rules enshrined in the “primary” sources of this type of proceedings, in their version, which is valid at the time (day) of the commission of a specific procedural action, consideration and resolution of an administrative case.