Випуск № 1

Permanent URI for this collection

https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/54715

Browse

Now showing 1 - 20 of 58

Право на судовий захист і право на звернення з адміністративним позовом: конституційні та процесуальні аспекти
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Маркін, С. І.; Markin, S.
У статті досліджено співвідношення права на судовий захист і права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом крізь призму конституційних гарантій та процесуальних приписів Кодексу адміністративного судочинства України. Визначено, що право на судовий захист має ширший зміст і охоплює гарантовану державою можливість особи домагатися відновлення порушених прав, свобод чи законних інтересів у судовому порядку, тоді як право на звернення з адміністративним позовом є процесуальною формою реалізації цього права у сфері публічно-правових відносин. Обґрунтовано, що персоніфікований характер судового захисту у публічно-правових спорах вимагає наявності безпосереднього впливу рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень на права та інтереси позивача, що кореспондує з підходами Конституційного Суду України та практикою Верховного Суду щодо належного суб’єкта оскарження індивідуальних актів. Вивчено процесуальні механізми забезпечення допустимості адміністративного позову на стадії відкриття провадження (залишення позовної заяви без руху, повернення позову, відмова у відкритті провадження) як інструменти реалізації принципу процесуальної впорядкованості та правової визначеності. Показано, що застосування зазначених механізмів має відповідати критеріям пропорційності та недопущення надмірного формалізму, аби процесуальні вимоги не перетворювалися на непропорційне обмеження доступу до правосуддя. Зроблено висновок про необхідність подальшого наукового осмислення меж і гарантій реалізації права на звернення з адміністративним позовом у контексті забезпечення ефективного судового захисту та єдності правозастосування. The article examines the correlation between the right to judicial protection and the right to file an administrative claim in an administrative court through the prism of constitutional guarantees and procedural provisions of the Code of Administrative Procedure of Ukraine. It is determined that the right to judicial protection has a broader meaning and encompasses the state-guaranteed possibility of a person to seek the restoration of violated rights, freedoms or legitimate interests in court, while the right to file an administrative claim is a procedural form of implementing this right in the sphere of public-law relations. It is substantiated that the personalized nature of judicial protection in public-law disputes requires the direct impact of the decision, action or inaction of the subject of power on the rights and interests of the plaintiff, which corresponds to the approaches of the Constitutional Court of Ukraine and the practice of the Supreme Court regarding the proper subject of appealing individual acts. The procedural mechanisms for ensuring the admissibility of an administrative claim at the stage of initiating proceedings (leaving the statement of claim without motion, returning the claim, refusing to initiate proceedings) as tools for implementing the principle of procedural orderliness and legal certainty have been studied. It has been shown that the application of these mechanisms must meet the criteria of proportionality and avoidance of excessive formalism so that procedural requirements do not turn into a disproportionate restriction of access to justice. The conclusion is made about the need for further scientific understanding of the limits and guarantees of the implementation of the right to file an administrative claim in the context of ensuring effective judicial protection and unity of law enforcement.
Загальна характеристика структури права на зайнятість як суб’єктивного права
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Кіліміченко, А. О.; Kilimichenko, A.
У статті аналізується співвідношення права на працю та права на зайнятість, що проявляється в їх єдності, взаємодії та відмінностях. Зроблено висновок, що незважаючи на тісний взаємозв’язок зазначених прав, право на зайнятість є самостійним суб’єктивним правом особи, що є більш широким ніж право на працю, оскільки крім провадження трудової діяльності охоплює інші види діяльності, не заборонені законом. Виокремлюються та аналізуються окремі елементи структури права на зайнятість як самостійного суб’єктивного права. Обґрунтовується, що структура суб’єктивного права на зайнятість включає певні можливості (правомочності) особи. Саме в такому розумінні у структурі суб’єктивного права на зайнятість виділяються наступні правомочності особи: по-перше, право на власні дії, що передбачає право на вільно обрану зайнятість, вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять; по-друге, право на чужі дії, а саме дії з боку зобов’язаного суб’єкта; по-третє, право звертатися за захистом права на зайнятість у разі його порушення. Зазначається, що право на власні дії пов’язане з правомочністю особи на вільний вибір того чи іншого виду діяльності, не забороненого законом. Праву на чужі дії у структурі права на зайнятість кореспондують конкретні обов’язки зобов’язаних сторін, передбачені законами України, низкою підзаконних нормативно-правових актів. У разі порушення права на зайнятість необхідно закріпити на законодавчому рівні право особи звернутися зі скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та/або до суду. The article analyses the relationship between the right to work and the right to employment, which manifests itself in their unity, interaction and differences. It concludes that despite the close interconnection between these rights, the right to employment is an independent subjective right of an individual, which is broader than the right to work, since, in addition to performing work activities, it covers other types of activities that are not prohibited by law. Individual elements of the structure of the right to employment as an independent subjective right are identified and analysed. It is argued that the structure of the subjective right to employment includes certain possibilities (powers) of a person. It is in this sense that the following powers of a person are identified in the structure of the subjective right to employment: firstly, the right to one’s own actions, which implies the right to freely chosen employment, free choice of place, type of activity and occupation; secondly, the right to the actions of others, namely the actions of the obligated entity; thirdly, the right to seek protection of the right to employment in case of its violation. It is noted that the right to one’s own actions is related to the right of a person to freely choose a particular type of activity that is not prohibited by law. The right to the actions of others in the structure of the right to employment corresponds to the specific obligations of the obligated parties, as provided for by the laws of Ukraine and a number of subordinate regulatory legal acts. In the event of a violation of the right to employment, it is necessary to enshrine in law the right of individuals to file a complaint with the central executive body responsible for implementing state policy in the field of supervision and control over compliance with labour legislation, and/or with the courts.
Використання матеріалів, одержаних у результаті оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях, відкритих за ознаками терористичних актів
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Бондар, В. С.; Bondar, V.
Актуальність статті полягає в тому, що для розв’язання багатьох слідчих ситуацій початкового етапу розслідування злочинів, передбачених ст. 258 Кримінального кодексу України (далі – КК України) необхідним є проведення заходів, передбачених Законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність», а також проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД). З’ясовано, що правильне оформлення процесу та результатів оперативно-розшукової й контррозвідувальної діяльності дозволяє: 1) здійснювати оцінку отриманих відомостей та приймати необхідні рішення в процесі розробки та її завершення; 2) контролювати дії осіб, які беруть участь в розробці та весь хід діяльності в оперативно-розшуковій/ контррозвідувальній справі; 3) закріплювати та зберігати виявлені відомості про кримінально-протиправну-діяльність розроблюваних для правильного вирішення питання щодо відкриття кримінального провадження за ознаками терористичного акту та використання отриманих матеріалів в процесі досудового розслідування та судового розгляду. Систематизовані специфічні відомості даної категорії злочинів, пошук та виявлення яких дозволяють встановити зв’язок осіб, які безпосередньо вчиняють терористичний акт зі співробітниками спецслужб рф (фсб, гру, тощо). Обґрунтовано, що у провадженнях даної категорії проводяться такі НСДР: зняття інформації з електронних комунікаційних мереж; зняття інформації з електронних інформаційних систем; аудіо- відеоконтроль особи (з обладнанням засобів аудіо- відеоконтролю за місцем мешкання фігуранти та в транспортних засобах учасників оперативної розробки); установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (з метою ідентифікації та локалізації засобів зв’язку фігурантів, у тому числі й задіяних для комунікації із представниками спецслужб російської федерації); спостереження за особою (з використанням відеозапису, фотозйомки, спеціальних технічних засобів для спостереження), річчю або місцем; обстеження публічно недоступного місця, житла чи іншого володіння особи; накладення арешту на кореспонденцію); контроль за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту. The relevance of the article lies in the fact that in order to resolve many investigative situations of the initial stage of the investigation of crimes stipulated by Art. 258 of the Criminal Code of Ukraine (hereinafter referred to as the Criminal Code of Ukraine), it is necessary to carry out measures stipulated by the Laws of covert investigative (investigative) actions (hereinafter referred to as the NSRD). It was found that the correct registration of the process and results of operational and investigative and counterintelligence activities allows: 1) to evaluate the information received and make the necessary decisions during the development and completion process; 2) to control the actions of persons participating in the development and the entire course of activities in the operational and investigative/counterintelligence case; 3) to fix and store the identified information about the criminal and illegal activities developed for the correct resolution of the issue of opening criminal proceedings on the grounds of a terrorist act and the use of the obtained materials in the process of pre-trial investigation and trial. Systematized specific information of this category of crimes, the search and detection of which allow establishing the connection of persons who directly commit a terrorist act with employees of the Russian Federation’s special services (FSB, GRU, etc.). It is substantiated that in proceedings of this category the following NSDR are carried out: removal of information from electronic communication networks; removal of information from electronic information systems; audio-video surveillance of a person (with the equipment of audio-video surveillance means at the place of residence of the person involved and in the vehicles of the participants in the operational development); establishment of the location of a radio-electronic device (in order to identify and localize the means of communication of the persons involved, including those used for communication with representatives of the Russian Federation’s special services); surveillance of a person (using video recording, photography, special technical means for surveillance), a thing or a place; inspection of a publicly inaccessible place, home or other property of a person; seizure of correspondence); control over the commission of a crime in the form of a special investigative experiment.
Господарсько-правовий аспект стимулювання в умовах воєнної економіки
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Гофман, О. Р.; Гофман, О.
Дана наукова стаття присвячена змістовно-аналітичній характеристиці стимулювання як важливо чинника економіки, особливо в пероді військового стану, адже стимулювання господарської діяльності – це не просто «допомога бізнесу», а комплексна стратегія держави та ринкових інститутів, яка представляє собою систему правових, економічних та організаційних важелів, спрямованих на спонукання суб’єктів господарювання до певної (бажаної для суспільства) поведінки. Визначено, що стимулювання в контексті засобу державного регулювання та практичної реалізації функції стимулювання через три основні площини: економічний інструментарій («матеріальний інтерес») шляхом створення умов, за яких підприємцю стає вигідно інвестувати, експортувати або впроваджувати інновації, що включає податкові пільги, наприклад, зниження ставок для IT-сектору, «зеленої» енергетики або стартапів (наприклад, індустріальні парки), доступний ресурс, наприклад, пільгове кредитування (програми на кшталт «5-7-9 %»), гранти на розвиток переробної промисловості та державні замовлення, наприклад, гарантований збут продукції для стратегічно важливих галузей; правовий та регуляторний інструментарій («сприятливе середовище») або зменшення «тертя» у системі через дерегуляцію та захист прав, що включає: дерегуляцію, наприклад, скасування зайвих ліцензій та дозволів, стабільність шляхом передбачуваності та своєчасності законодавства (щоб правила гри не змінювалися щомісяця) та захист інвестицій, наприклад, ефективну судову систему та дієві механізми страхування воєнно-політичних ризиків. Доведено, що стимулювання господарської діяльності в умовах воєнного стану – це стратегія «економічного фронту», де головна мета зміщується з простого зростання на забезпечення стійкості (resilience), обороноздатності та швидкої адаптації. This scientific article is devoted to the substantive and analytical characteristics of stimulation as an important factor in the economy, especially during the period of martial law, because the stimulation of economic activity is not just “business assistance”, but a comprehensive strategy of the state and market institutions, which represents a system of legal, economic and organizational levers aimed at encouraging economic entities to a certain (desirable for society) behavior. It has been determined that incentives in the context of a means of state regulation and the practical implementation of the incentive function through three main areas: economic tools (“material interest”) by creating conditions under which it becomes profitable for an entrepreneur to invest, export or introduce innovations, which includes tax benefits, for example, reduced rates for the IT sector, “green” energy or startups (for example, industrial parks), available resources, for example, preferential lending (programs such as “5-7- 9%”), grants for the development of the processing industry and government orders, for example, guaranteed sales of products for strategically important industries; legal and regulatory tools (“enabling environment”) or reducing “friction” in the system through deregulation and protection of rights, which includes: deregulation, for example, the abolition of unnecessary licenses and permits, stability through predictability and timeliness of legislation (so that the rules of the game do not change every month) and investment protection, for example, an effective judicial system and effective mechanisms for insuring military and political risks. It has been proven that stimulating economic activity under martial law is a strategy of the “economic front”, where the main goal shifts from simple growth to ensuring resilience, defense capability and rapid adaptation.
Історичний досвід реабілітації військовослужбовців в Україні (Х – поч. ХХ ст.)
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Мацелюх, І. А.; Matseliukh, I.; Кокошко, М. В.; Kokoshko, M.
Стаття присвячена комплексному історико-правовому дослідженню еволюції систем реабілітації військовослужбовців в Україні від періоду Руської держави до початку ХХ століття. Актуальність дослідження зумовлена сучасними викликами, пов’язаними з необхідністю надання кваліфікованої медичної допомоги та реабілітації військовослужбовцям в умовах повномасштабної збройної агресії, що робить вивчення історичного досвіду особливо важливим для формування ефективної сучасної системи соціального захисту ветеранів. Автори простежують трансформацію підходів до реабілітації воїнів від благодійної допомоги до юридично закріпленого обов’язку держави. Дослідження охоплює кілька ключових історичних періодів. Перший етап (Х–ХІІІ ст.) характеризується формуванням церковно-монастирської медицини на Русі, коли після прийняття християнства у 988 році медична допомога пораненим дружинникам здійснювалася переважно в монастирських шпиталях, що поєднували функції лікарні, притулку та місця духовного очищення. Наступний період (XIV–XVI ст.) відзначається розвитком професійної медичної освіти завдяки заснуванню Ягелонського університету в Кракові та Острозької академії, що дало змогу інтегрувати українську медицину до загальноєвропейського наукового простору. Особлива увага приділяється козацькій добі (XVI–XVIII ст.), коли сформувалася унікальна система медичного забезпечення Запорозької Січі, заснована на глибоких знаннях народної медицини, санітарно-гігієнічних практиках та карантинних заходах. Завершальний етап аналізу стосується періоду Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918), коли вперше було здійснено спробу створення комплексної державної системи охорони здоров’я з виділенням значних бюджетних коштів та формуванням спеціалізованих інституцій. Дослідження доводить, що український історичний досвід організації медичної допомоги військовослужбовцям демонструє унікальні підходи, які заслуговують на подальше наукове осмислення та можуть бути використані при створенні сучасної системи реабілітації ветеранів. The article is devoted to a comprehensive historical and legal study of the evolution of military personnel rehabilitation systems in Ukraine from the period of the Rus’ state to the early 20th century. The relevance of the study is determined by contemporary challenges related to the need to provide qualified medical care and rehabilitation to military personnel in the context of full-scale armed aggression, which makes the study of historical experience particularly important for forming an effective modern system of social protection for veterans. The authors trace the transformation of approaches to warrior rehabilitation from charitable assistance to a legally enshrined obligation of the state. The study covers several key historical periods. The first stage (10th–13th centuries) is characterized by the formation of church-monastic medicine in Rus’, when after the adoption of Christianity in 988, medical care for wounded druzhyna warriors was provided mainly in monastic hospitals, which combined the functions of a hospital, shelter, and place of spiritual purification. The next period (14th–16th centuries) is marked by the development of professional medical education through the establishment of Jagiellonian University in Kraków and the Ostroh Academy, which enabled the integration of Ukrainian medicine into the pan-European scientific space. Special attention is paid to the Cossack era (16th–18th centuries), when a unique system of medical support for the Zaporizhian Sich was formed, based on deep knowledge of folk medicine, sanitary and hygienic practices, and quarantine measures. The final stage of analysis concerns the period of the Ukrainian State under Hetman Pavlo Skoropadskyi (1918), when the first attempt was made to create a comprehensive state healthcare system with the allocation of significant budgetary funds and the formation of specialized institutions. The study demonstrates that the Ukrainian historical experience of organizing medical care for military personnel shows unique approaches that deserve further scientific understanding and can be used in creating a modern system of veteran rehabilitation.
Принципи правового статусу військовозобов’язаних та осіб, які проходять військову службу в Україні
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Острий, Т. В.; Ostryi, T.
У статті розкрито принципи правового статусу військовозобов’язаних та осіб, які проходять військову службу, крізь поєднання мовно-термінологічного, теоретико-правового та нормативного підходів. Вихідним є розуміння принципів як базових ідей та вимог, що визначають логіку побудови правового регулювання, забезпечують внутрішню узгодженість правових приписів і задають критерії їх застосування у сфері оборони та безпеки. Обґрунтовано, що відповідний статус має спеціальний характер і ґрунтується на конституційному обов’язку захисту держави, поєднуючи загальні права і свободи людини з обґрунтованими обмеженнями, зумовленими особливим характером служби та вимогами дисципліни. Акцентовано принципи законності й нормативної визначеності, які забезпечують передбачуваність правових наслідків та чіткість змісту прав, обов’язків, гарантій і відповідальності, а також їх деталізацію у підзаконному регулюванні. Показано значення принципу спеціальності правового статусу, що коригує загальний статус громадянина залежно від перебування на військовому обліку, виконання обов’язків служби, посади, звання та системи субординації. Розкрито принцип єдності прав і обов’язків, за яким права спрямовані на забезпечення належного виконання військових та службових завдань, а юридична відповідальність виступає необхідною складовою статусу. Висвітлено принцип формальної визначеності статусу в часі, що пов’язує виникнення, зміну і припинення правового становища з чітко визначеними юридичними фактами та наслідками. Окремо підкреслено принципи рівності та недискримінації, які забезпечують однакові засади виконання військового обов’язку й доступу до встановлених гарантій у межах, визначених законом. Значну увагу приділено принципу соціальної гарантованості, який відображає обов’язок держави забезпечити систему пільг, компенсацій і видів забезпечення з огляду на ризики та обмеження служби. Вказано, що сукупність зазначених принципів формує цілісну модель правового статусу, спрямовану на баланс між публічними інтересами оборони та забезпеченням прав і свобод особи, а також на підвищення правової визначеності та ефективності правозастосування. The article reveals the principles of the legal status of persons liable for military service and individuals undergoing military service through a combination of linguistic-terminological, theoretical-legal, and normative approaches. The starting point is the understanding of principles as basic ideas and requirements that determine the logic of legal regulation, ensure the internal coherence of legal provisions, and set criteria for their application in the field of defense and security. It is substantiated that the corresponding status has a special character and is based on the constitutional obligation to protect the state, combining general human rights and freedoms with justified restrictions due to the special nature of the service and the requirements of discipline. Emphasis is placed on the principles of legality and legal certainty, which ensure the predictability of legal consequences and the clarity of the content of rights, duties, guarantees, and responsibility, as well as their specification in subordinate regulation. The significance of the principle of the special nature of legal status is demonstrated, as it adjusts the general status of a citizen depending on military registration, the performance of service duties, position, rank, and the system of subordination. The principle of the unity of rights and duties is disclosed, according to which rights are aimed at ensuring the proper performance of military and service tasks, while legal responsibility constitutes an integral component of status. The principle of formal temporal certainty of status is highlighted, linking the emergence, modification, and termination of legal standing to clearly defined legal facts and consequences. Particular emphasis is placed on the principles of equality and non-discrimination, which ensure equal foundations for fulfilling military duty and access to established guarantees within the limits prescribed by law. Considerable attention is paid to the principle of social guarantees, which reflects the state’s obligation to provide a system of benefits, compensation, and types of support in view of the risks and restrictions of service. It is indicated that the totality of these principles forms a coherent model of legal status aimed at balancing public defense interests with the protection of individual rights and freedoms, as well as enhancing legal certainty and the effectiveness of law enforcement.
Право на участь у політичному житті та право на вільні вибори: національний та міжнародний вимір
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Рижук, Юлія Миколаївна; Ryzhuk, Yuliia
Стаття присвячена питанням правового аналізу права на учать у політичному житті та права на вільні вибори в контексті національного та міжнародного права. У роботі розкривається концептуальний зміст права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. Проводиться правовий аналіз змісту основних міжнародних документів в галузі прав людини, які визначають базові принципи права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. Розкриваються конституційні основи зазначених прав. Окремо приділено увагу позиціям Конституційного Суду України, зокрема, щодо права обирати, яке полягає в можливості громадянина України, який на день проведення виборів досяг вісімнадцяти років та якого не визнано судом недієздатним, а також виборчому праву, що означає можливість кожного громадянина України в умовах свободи вираження поглядів і обміну думками та інформацією, вільного формування власного ставлення до участі у виборах вільно обирати та бути обраним. У роботі названо перелік основних міжнародних актів, які визначать базові характеристики права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. З урахуванням специфіки політичних прав, до яких належать право на учать у політичному житті та право на вільні вибори, авторкою проаналізовано зміст Конвенції про права осіб з інвалідністю та правові кроки України щодо створення умов для реалізації даних прав особам з інвалідністю. В досліджені арґументовано, що з урахуванням сучасної парадигми теорії прав людини, право на учать у політичному житті та право на вільні вибори виступають стратегічно важливими з позиції людиноцентричного підходу та ціннісно-орієнтованої політики держав. Окрема увага у роботі приділена практиці Європейського суду прав людини щодо захисту права на вільні вибори, яке передбачене статтею 3 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Запропоновано ключові принципи розуміння права на учать у політичному житті та права на вільні вибори. У статті розкрито основні аспекти співвідношення, розмежування та взаємодії даних прав. The article is devoted to the issues of legal analysis of the right to participate in political life and the right to free elections in the context of national and international law. The work reveals the conceptual content of the right to participate in political life and the right to free elections. A legal analysis of the content of the primary international documents in the field of human rights is carried out, which defines the basic principles of the right to participate in political life and the right to free elections. The constitutional foundations of the above rights are indicated. Separate attention is paid to the positions of the Constitutional Court of Ukraine, in particular, regarding the right to vote, which consists in the ability of a citizen of Ukraine who has reached the age of eighteen on the day of the elections and who has not been recognized by the court as incompetent, as well as electoral law, which means the ability of every citizen of Ukraine, in conditions of freedom of expression and exchange of opinions and information, and free formation of one’s own attitude to participation in elections, to vote and be elected freely. The work names a list of the main international acts that determine the basic characteristics of the right to participate in political life and the right to free elections. Taking into account the specifics of political rights, which include the right to participate in political life and the right to free elections, the author analyzed the content of the Convention on the Rights of Persons with Disabilities and the legal steps of Ukraine to create conditions for the implementation of these rights by persons with disabilities. The study argues that, taking into account the modern paradigm of human rights theory, the right to participate in political life and the right to free elections are strategically important from the position of a human-centric approach and value-oriented policy of states. Special attention is paid in the work to the practice of the European Court of Human Rights on the protection of the right to free elections, which is provided for by Article 3 of the Additional Protocol to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Key principles for understanding the right to participate in political life and the right to free elections are proposed. The article reveals the main aspects of the correlation, demarcation, and interaction of these rights.
Деформація правової культури під впливом правових наративів: загальнотеоретичний аспект
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Ілин, Л. М.; Ilyn, L.
У статті здійснено загальнотеоретичний аналіз деформації правової культури під впливом правових наративів як стійких дискурсивних конструкцій, що формують суспільні уявлення про право, справедливість, легітимність влади та межі допустимого державного примусу. Актуальність теми зумовлена інтенсифікацією глобалізаційних і цифрових процесів, політичною поляризацією та інформаційними війнами, які змінюють умови продукування і поширення правових смислів, сприяючи їх спрощенню, ідеологізації та маніпулятивному використанню. Метою дослідження є концептуальне осмислення механізмів, через які правові наративи здатні викривляти, модифікувати або руйнувати правову культуру, а також окреслення індикаторів такої деформації на рівні довіри до правових інститутів і практик правомірної поведінки. Методологічну основу становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи (аналіз і синтез, системно-структурний і функціональний підходи, дискурсивний та інтерпретаційний аналіз). Теоретичний каркас сформовано шляхом синтезу ідей М. Фуко (влада/знання та «режими істини»), Р. Дворкіна (право як інтерпретаційна цілісність і наративна послідовність) і Ю. Габермаса (комунікативні механізми легітимації права). Обґрунтовано, що правові наративи виконують не описову, а конститутивну функцію: вони структурують правосвідомість, задають рамки оцінки законності та визначають готовність суб’єктів визнавати правові рішення як справедливі й обов’язкові. Показано, що деформація правової культури має системний характер і проявляється в розриві між нормативним змістом права та його соціальним сприйняттям, у зростанні правового інфантилізму й нігілізму, а також у кризі легітимності, спричиненій спотворенням публічного дискурсу. Зроблено висновок, що протидія деформаційним процесам потребує поєднання інституційних реформ із формуванням відкритого, плюралістичного правового дискурсу, розвитком правової освіти та підвищенням стійкості суспільства до маніпулятивних наративів. The article provides a general theoretical analysis of the deformation of legal culture by legal narratives, as stable discursive constructs that shape social perceptions of law, justice, the legitimacy of power, and the limits of permissible state coercion. The relevance of the topic is by the intensification of globalization and digitalization processes, political polarization, and information wars, which transform the conditions for the production and dissemination of legal meanings, contributing to their simplification, ideologization, and manipulative use. The purpose of the study is to conceptualize the mechanisms by which legal narratives distort, modify, or undermine legal culture, and to identify indicators of such deformation in trust in legal institutions and lawful behavior. The methodological basis of the research consists of general scientific and special legal methods (analysis and synthesis, systemic-structural and functional approaches, discursive and interpretative analysis). The theoretical framework is formed through the synthesis of the ideas of M. Foucault (power/knowledge and “regimes of truth”), R. Dworkin (law as interpretative integrity and narrative continuity), and J. Habermas (communicative mechanisms of the legitimation of law). It is substantiated that legal narratives perform not a descriptive but a constitutive function: they structure legal consciousness, set the frameworks for assessing legality, and determine subjects’ willingness to recognize legal decisions as fair and binding. It is shown that the deformation of legal culture has a systemic character and manifests itself in the gap between the normative content of law and its social perception, in the growth of legal infantilism and nihilism, and in a crisis of legitimacy caused by the distortion of public discourse. It is concluded that counteracting deformation processes requires a combination of institutional reforms with the formation of an open, pluralistic legal discourse, the development of legal education, and the strengthening of society’s resilience to manipulative narratives.
Міжнародно-правові стандарти відповідальності за геноцид та їх імплементація в Кримінальне право України
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Рощина, Інна Олександрівна; Roshchyna, Inna; Кришевич, О. В.; Kryshevych, O.
Стаття присвячена комплексному дослідженню геноциду як одного з найтяжчих міжнародних злочинів, що посягають на основи миру та безпеки людства. Геноцид займає особливе місце в системі міжнародних злочинів, оскільки спрямований на повне або часткове знищення національних, етнічних, расових чи релігійних груп та належить до найбільш тяжких міжнародних злочинів, що посягають на існування окремих груп людей та підривають основи миру та безпеки людства. Міжнародний злочин геноциду неможливий без залучення державного механізму, зокрема виконавчої, судової та законодавчої гілок влади. Він належить до категорії злочинів, щодо яких не застосовуються строки давності, а кримінальна відповідальність за його вчинення встановлена нормами міжнародного та національного права незалежно від статусу суб’єкта злочину та наявності державної недоторканності. Його правове визнання як міжнародного злочину стало результатом тривалого історико-правового процесу, що сформувався у другій половині ХХ століття та ґрунтується на діяльності міжнародних трибуналів, актах міжнародного права та практиці їх застосування. Розвиток міжнародно-правового регулювання відповідальності за геноцид пройшов кілька етапів: «нюрнберзький», пов’язаний із запровадженням терміна «геноцид» та формуванням його юридичних ознак; «постнюрнберзький», що характеризується прийняттям ключових міжнародних документів – насамперед Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» і Конвенції 1968 року про незастосування строків давності; «гаазький», у межах якого практика Міжнародних трибуналів для Югославії та Руанди сприяла уточненню підходів до кваліфікації злочину; та «римський», пов’язаний зі створенням Міжнародного кримінального суду, до юрисдикції якого належить геноцид. У 1946–1947 роках Генеральна Асамблея ООН офіційно визнала геноцид міжнародним злочином, а з набранням чинності Конвенцією 1951 року його юридичне визначення отримало універсальний характер. Відтоді геноцидом можуть визнаватися лише діяння, вчинені після 12 квітня 1951 року. У сучасних умовах особливого значення набуває ухвалена 14 квітня 2022 року Верховною Радою України Заява про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні, у якій міжнародні організації та іноземні держави закликаються визнати злочинні дії РФ геноцидом українського народу та кваліфікувати їх як злочини проти людяності й воєнні злочини. The article is devoted to a comprehensive study of genocide as one of the most serious international crimes that encroach on the foundations of peace and security of humanity. The international crime of genocide is impossible without the involvement of the state mechanism, in particular the executive, judicial, and legislative branches of government. It belongs to the category of crimes for which statutes of limitations do not apply, and criminal liability for its commission is established by the norms of international and national law, regardless of the status of the subject of the crime and the presence of state immunity. Its legal recognition as an international crime was the result of a long historical and legal process that took shape in the second half of the 20th century and is based on the activities of international tribunals, acts of international law, and the practice of their application. The development of international legal regulation of responsibility for genocide has gone through several stages: “Nuremberg”, associated with the introduction of the term “genocide” and the formation of its legal features; “post- Nuremberg”, characterized by the adoption of key international documents – primarily the 1948 UN Convention “On the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide” and the 1968 Convention on the Non-Application of Limitation Periods; “Hague”, within the framework of which the practice of the International Tribunals for Yugoslavia and Rwanda contributed to the clarification of approaches to the qualification of the crime; and “Rome”, associated with the creation of the International Criminal Court, whose jurisdiction includes genocide. In 1946–1947, the UN General Assembly officially recognized genocide as an international crime, and with the entry into force of the 1951 Convention, its legal definition acquired a universal character. Since then, only acts committed after April 12, 1951, can be recognized as genocide. In modern conditions, the Statement on the commission of genocide by the Russian Federation in Ukraine, adopted by the Verkhovna Rada of Ukraine on April 14, 2022, is of particular importance, in which international organizations and foreign states are called upon to recognize the criminal actions of the Russian Federation as genocide of the Ukrainian people and to qualify them as crimes against humanity and war crimes.
Окремі суб’єкти забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Шерстюк, Г.; Sherstiuk, H.
У статті розглянуто адміністративно-правові засади забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів в Україні крізь призму системи окремих суб’єктів та організаційно- правових механізмів їх взаємодії, що дозволяє простежити логіку формування і реалізації безпекових рішень на різних рівнях публічної влади та за участю інститутів громадянського суспільства, оскільки масові заходи характеризуються підвищеною ризиковістю для публічної безпеки у зв’язку з концентрацією людей у публічному просторі, складністю прогнозування поведінки натовпу та наявністю зовнішніх чинників, що актуалізує необхідність поєднання превентивних і примусових інструментів, завчасного планування, постійного моніторингу обстановки й оперативного реагування на інциденти. При цьому нами зроблено акцент на тому, що ефективність охорони громадського порядку має бути узгоджена з конституційними гарантіями свободи мирних зібрань і вимогами законності та пропорційності втручання, а управлінські рішення у сфері безпеки повинні спиратися на процедурну визначеність, прозорі алгоритми координації та передбачуваність дій уповноважених суб’єктів. Саме такий підхід зробив можливим охарактеризувати систему суб’єктів забезпечення громадського порядку під час масових заходів за певними рівнями, зокрема політико-стратегічним, секторальним, операційним, юрисдикційним, територіальним і громадським, що має принципове значення для визначення меж участі кожного окремого суб’єкта з урахуванням загального рівня безпеки, який формується не лише обсягом залучених сил, а й якістю підготовки місця проведення, змістом і дотриманням внутрішніх правил, належністю пропускних процедур, ефективністю інформаційного забезпечення та рівнем організаційної дисципліни, а також з урахуванням додаткових ризиків масових подій, пов’язаних із інфраструктурними вимогами та підвищеною динамікою поведінки окремих груп людей, що об’єктивно потребує більш деталізованої координації та уніфікованих стандартів дій. Отже, за результатами дослідження визначено, що результативність охорони громадського порядку під час масових заходів визначається не кількістю задіяних інституцій, а узгодженістю управлінських і правоохоронних дій, чітким розмежуванням повноважень і відповідальності, належною комунікацією з організаторами та учасниками, процедурною визначеністю прийняття рішень і контролем законності застосовуваних превентивних та деекскалаційних заходів. The article examines the administrative and legal basis for ensuring public order during mass events in Ukraine through the prism of a system of separate entities and organizational and legal mechanisms for their interaction, which allows tracing the logic of the formation and implementation of security decisions at various levels of public authority and with the participation of civil society institutions, since mass events are characterized by increased risks to public safety due to the concentration of people in public spaces, the complexity of predicting crowd behavior, and the presence of external factors, which highlights the need to combine preventive and coercive tools, advance planning, constant monitoring of the situation, and rapid response to incidents. At the same time, we emphasize that the effectiveness of public order protection must be consistent with constitutional guarantees of freedom of peaceful assembly and the requirements of legality and proportionality of intervention, and that management decisions in the field of security must be based on procedural certainty, transparent coordination algorithms, and the predictability of the actions of authorized entities. It is this approach that has made it possible to characterize the system of public order enforcement entities during mass events according to specific levels, in particular political-strategic, sectoral, operational, jurisdictional, territorial, and public, which is of fundamental importance for determining the limits of participation of each individual entity, taking into account the overall level of security, which is formed not only by the volume of forces involved, but also by the quality of preparation of the venue, the content and observance of internal rules, the appropriateness of admission procedures, the effectiveness of information support and the level of organizational discipline, as well as taking into account the additional risks of mass events associated with infrastructure requirements and the increased dynamics of the behavior of certain groups of people, which objectively requires more detailed coordination and unified standards of action. Thus, the results of the study show that the effectiveness of public order protection during mass events is determined not by the number of institutions involved, but by the coordination of management and law enforcement actions, a clear division of powers and responsibilities, proper communication with organizers and participants, procedural certainty in decision-making, and control over the legality of preventive and de-escalation measures applied.
Адміністративні процедури реалізації права на доступ до екологічної інформації
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Букреєва, В. В.; Bukreieva, V.
У статті досліджено адміністративні процедури як інструмент реалізації права особи на доступ до екологічної інформації та як складову механізму гарантування екологічних прав у публічно-управлінській сфері. Визначено, що нормативним базисом процедурної реалізації інформаційних прав у сучасних умовах виступає Закон України від 17 лютого 2022 року «Про адміністративну процедуру», який інституціоналізує процесуальні гарантії участі приватних осіб у адміністративному провадженні, підвищує стандарти мотивованості управлінських рішень та посилює можливості їх субординаційного оскарження. Акцентовано, що адміністративні процедури доступу до публічної інформації деталізуються спеціальним інформаційним законодавством, насамперед Законом України «Про доступ до публічної інформації» та Законом України «Про захист персональних даних». У роботі систематизовано доктринальні підходи до тлумачення адміністративної процедури у вузькому та широкому значеннях, а також розкрито співвідношення категорій «адміністративна процедура» і «адміністративне провадження» крізь призму підходу «ціле–частина», що домінує у сучасній адміністративно-правовій науці. Запропоновано проміжний висновок щодо розуміння адміністративної процедури як компетенційно зумовленої та функціонально впорядкованої послідовності управлінських дій адміністративного органу, результатом якої є прийняття, зміна, виконання або припинення адміністративного акта з метою забезпечення прав і свобод людини та реалізації публічного інтересу у взаємозв’язку з приватними інтересами. Обґрунтовано трьохелементну структуру публічно-управлінських правовідносин у сфері доступу до інформації про стан використання природних ресурсів (об’єкт, суб’єктний склад, зміст), при цьому об’єкт розкрито з урахуванням підходів Орхуської конвенції та національного екологічного законодавства. Окреслено юридичні ознаки екологічної інформації, її роль як соціально значущого ресурсу та «кінцевого продукту» екологічного моніторингу. Зроблено висновок про потребу посилення конституційних гарантій доступу до екологічної інформації та уніфікації термінологічного апарату законодавства для забезпечення однакового правозастосування. The article examines administrative procedures as a tool for implementing the right of an individual to access environmental information and as a component of the mechanism for guaranteeing environmental rights in the public administration sphere. It is determined that the normative basis for the procedural implementation of information rights in modern conditions is the Law of Ukraine of February 17, 2022 «On Administrative Procedure», which institutionalizes procedural guarantees for the participation of private individuals in administrative proceedings, raises the standards of motivation of administrative decisions and strengthens the possibilities of their subordinate appeal. It is emphasized that administrative procedures for access to public information are detailed by special information legislation, primarily the Law of Ukraine «On Access to Public Information» and the Law of Ukraine «On Protection of Personal Data». The work systematizes doctrinal approaches to the interpretation of administrative procedure in a narrow and broad sense, and also reveals the relationship between the categories of «administrative procedure» and «administrative proceedings» through the prism of the «whole-part» approach, which dominates modern administrative and legal science. An interim conclusion is proposed regarding the understanding of administrative procedure as a competency-based and functionally ordered sequence of administrative actions of an administrative body, the result of which is the adoption, amendment, execution or termination of an administrative act in order to ensure human rights and freedoms and the realization of public interest in connection with private interests. The threeelement structure of public-administrative legal relations in the field of access to information on the state of use of natural resources (object, subject composition, content) is substantiated, while the object is disclosed taking into account the approaches of the Aarhus Convention and national environmental legislation. The legal features of environmental information, its role as a socially significant resource and the «final product» of environmental monitoring are outlined. The conclusion is made about the need to strengthen constitutional guarantees of access to environmental information and unify the terminological apparatus of legislation to ensure uniform application of law.
Особливості захисту прав споживачів в умовах воєнного стану
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Боднарчук, І. О.; Bodnarchuk, I.
У статті всебічно досліджено специфіку правового регулювання та механізмів захисту прав споживачів в умовах воєнного стану в Україні та враховано загальні виклики, що постають перед суспільством у період збройного конфлікту, зокрема обмеження доступу до товарів, послуг, правової інформації та правосуддя. В результаті нашого наукового дослідження розкрито особливості застосування чинного законодавства, зокрема положень Конституції України, Закону України «Про захист прав споживачів», Цивільного кодексу України та спеціального законодавства у сфері фінансових послуг, а також проаналізовано складнощі в реалізації прав споживачів, що виникають у зв’язку з воєнними обставинами. До таких складнощів, зокрема, належать недотримання умов договорів, труднощі з поверненням коштів, обміном товарів, а також ускладнення доступу до комунікації з постачальниками послуг та захисту своїх прав у правовому полі. Крім того, особливу увагу приділено впливу цифрової трансформації на сферу споживчих право- відносин, зокрема розвитку онлайн-торгівлі та електронної комерції. Водночас підкреслено загрози, пов’язані з відсутністю належного правового регулювання цифрових платформ, недостатнім рівнем цифрової грамотності населення, а також правовим вакуумом щодо статусу інтернет-ресурсів і механізмів притягнення їх адміністраторів до відповідальності. Також у статті обґрунтовано необхідність оновлення нормативно-правової бази з урахуванням сучасних цифрових викликів, забезпечення ефективної координації між органами влади, запровадження інституційних інструментів, таких як споживчий омбудсмен, та формування єдиної стратегії державної політики у сфері захисту прав споживачів у післявоєнний період, що включає цифрову трансформацію, інформування громадян та підтримку вразливих категорій населення. Отже, нами зроблено висновок, що формування системи захисту прав споживачів в умовах воєнного та післявоєнного періодів має бути невід’ємною частиною національної стратегії економічного відновлення та безпеки, заснованої на принципах людиноцентричності, цифрової доступності, належного інституційного супроводу та правової визначеності. The article comprehensively examines the specifics of legal regulation and mechanisms for protecting consumer rights under martial law in Ukraine and takes into account the general challenges facing society during armed conflict, in particular restrictions on access to goods, services, legal information, and justice. As a result of our scientific research, we reveal the peculiarities of the application of current legislation, in particular the provisions of the Constitution of Ukraine, the Law of Ukraine “On Consumer Protection,” the Civil Code of Ukraine, and special legislation in the field of financial services, and analyze the difficulties in the realization of consumer rights arising in connection with military circumstances. These difficulties include, in particular, non-compliance with contract terms, difficulties with refunds and exchanges of goods, as well as complications in communicating with service providers and protecting one’s rights within the legal framework In addition, special attention is paid to the impact of digital transformation on the sphere of consumer relations, in particular the development of online trade and e-commerce. At the same time, the article highlights the threats associated with the lack of proper legal regulation of digital platforms, the insufficient level of digital literacy among the population, and the legal vacuum regarding the status of Internet resources and mechanisms for holding their administrators accountable. The article also substantiates the need to update the regulatory framework to take into account modern digital challenges, ensure effective coordination between authorities, introduce institutional tools such as a consumer ombudsman, and form a unified state policy strategy in the field of consumer protection in the postwar period, which includes digital transformation, informing citizens, and supporting vulnerable groups. Therefore, we conclude that the formation of a consumer protection system in wartime and post-war periods should be an integral part of the national strategy for economic recovery and security, based on the principles of human-centeredness, digital accessibility, adequate institutional support, and legal certainty.
Адміністративний збір як плата за надання адміністративних послуг: перспективи законодавчого регулювання
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Муза, Олег Валентинович; Muza, Oleh
Стаття присвячена аналізу сучасного стану та перспектив законодавчого регулювання адміністративного збору як плати за надання адміністративних послуг в Україні. Зазначено, що реалізація законів України «Про адміністративні послуги» та «Про адміністративну процедуру» закріпила розвиток «сервісної» моделі публічного управління, орієнтованої на людиноцентризм і забезпечення прав приватних осіб. Автор підкреслює, що адміністративні послуги є ключовим елементом адміністративної процедури, а плата за їх надання має встановлюватися на чітких, справедливих і уніфікованих засадах. У статті наведено приклади законодавчого регулювання надання окремих видів адміністративних послуг, в якому визначено порядок справляння адміністративного збору, що свідчить про фрагментарність регулювання і відсутність єдиних підходів до визначення розмірів плати за надання адміністративних послуг та підстав звільнення від неї. Проаналізовано проєкт Закону «Про адміністративний збір» (№ 4380), який спрямований на систематизацію норм у цій сфері. Автором визначено недоліки цього законопроєкту, зокрема, нечіткість критеріїв класифікації адміністративних послуг, надання Кабінету Міністрів України повноваження встановлювати в окремих випадках розміри адміністративних зборів, відсутність єдиних соціальних критеріїв звільнення від сплати адміністративного збору та ризики комерціалізації сфери надання адміністративних послуг. Зроблено висновок про необхідність прийняття комплексного та узгодженого закону про адміністративний збір, що забезпечуватиме правову визначеність, доступність адміністративних послуг, їх справедливу собівартість та баланс між інтересами держави й приватних осіб. Наголошено на важливості поступового удосконалення законодавчого регулювання даної сфери, врахування соціальної функції інституту адміністративних послуг і продовження курсу на цифровізацію публічного управління. The article is devoted to the analysis of the current state and prospects of legislative regulation of the administrative fee as a payment for the provision of administrative services in Ukraine. It’s noted that the implementation of the Laws of Ukraine «On Administrative Services» and «On Administrative Procedure» has consolidated the development of a «service -based» model of public administration focused on humancenteredness and the ensuring of private individuals’ rights. The author emphasizes that administrative services are a key element of the administrative procedure, and the payment for their provision should be established on clear, fair and unified principles. The article provides examples of legislative regulation of certain types of administrative services, which determines the procedure for charging an administrative fee. This demonstrates the fragmented nature of the legislation and the lack of unified approaches of determining the amount of payment for administrative services and the grounds for exemption from such payment. The draft Law «On Administrative Fee» (No. 4380), aimed at systematizing the norms in this area, is analyzed. The author identifies the shortcomings of this draft law, including unclear criteria for classifying administrative services, granting the Cabinet of Ministers of Ukraine the power to set the amounts of administrative fees, the absence of uniform social criteria for exemption from payment, and the risk of commercialization of the sphere of administrative services. It’s concluded that there is a need to adopt a comprehensive and consistent Law «On Administrative Fee» that would ensure legal certainty, accessibility of administrative services, their fair cost, and a balance between the interests of the state and private individuals. The article emphasizes the importance of gradually improving legislative regulation this area, taking into account the social function of administrative services, and continuing efforts toward the digitalization of public administration.
Міжнародна практика в сфері надрокористування
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Баркалов, Олександр Олександрович; Barkalov, Oleksandr
У статті проаналізовано міжнародні практики у сфері надрокористування з акцентом на підходи держав Європейського Союзу, де політика сировинної безпеки поєднується з високими стандартами охорони довкілля та процедурної справедливості. Метою роботи є узагальнення правових та інституційних механізмів доступу до надр і визначення інструментів, що мінімізують екологічні й соціальні ризики видобутку. Дослідження ґрунтується на порівняльно-правовому аналізі права ЄС і національних моделей (ліцензії/концесії) у низці країн ЄС, а також на систематизації практик нагляду й звітності. Встановлено, що «європейська модель» має комплексний характер: гірничий дозвіл не є самодостатнім і реалізується у зв’язці з процедурою оцінки впливу на довкілля, водоохоронними вимогами, режимами охорони біорізноманіття, правилами управління відходами видобувної промисловості та механізмами екологічної відповідальності за шкоду. Показано значення фінансових гарантій рекультивації та планів закриття, які переводять витрати на відновлення територій у передбачуваний елемент проєктної моделі. Обґрунтовано, що прозорість платежів і розкриття інформації про надрокористування підсилюють підзвітність держави й компаній та знижують корупційні ризики. Окрему увагу приділено тренду ЄС щодо критичної сировини, який стимулює прискорення дозвільних процедур через координацію («єдині точки контакту»), цифровізацію та паралелізацію етапів без зниження екологічних стандартів. Зроблено висновок, що ефективне надрокористування в ЄС забезпечується поєднанням стабільних правил, науково обґрунтованих критеріїв допустимості впливів, дієвого контролю та участі громад на ранніх стадіях прийняття рішень. Практичне значення статті полягає у формуванні рекомендацій для удосконалення національного регулювання: прозорі конкурси на ділянки надр, інтегрований моніторинг, відкриті реєстри дозволів і платежів та обов’язкові фінансові гарантії відновлення довкілля. Також окреслено типові інституційні рішення для підвищення якості контролю. This article analyzes international practices in the field of subsoil use, focusing on approaches adopted by European Union Member States, where raw-material security policies are combined with high standards of environmental protection and procedural fairness. The aim of the study is to synthesize the legal and institutional mechanisms governing access to subsoil resources and to identify tools that minimize the environmental and social risks associated with extraction. The research is based on a comparative legal analysis of EU law and national models (licenses/concessions) in a number of EU countries, as well as on a systematization of oversight and reporting practices. It is established that the “European model” is comprehensive in nature: a mining permit is not self-sufficient and is implemented in conjunction with environmental impact assessment procedures, water-protection requirements, biodiversity conservation regimes, rules on the management of waste from extractive industries, and mechanisms of environmental liability for damage. The study highlights the significance of financial guarantees for reclamation and mine-closure plans, which transform restoration costs into a predictable element of the project model. It is substantiated that transparency of payments and disclosure of information on subsoil use strengthen the accountability of both the state and companies and reduce corruption risks. Particular attention is paid to the EU trend concerning critical raw materials, which encourages faster permitting through coordination (“single points of contact”), digitalization, and parallelization of stages without lowering environmental standards. The article concludes that effective subsoil use in the EU is ensured by a combination of stable rules, scientifically grounded criteria for the acceptability of impacts, effective supervision, and early public participation in decision-making. The practical value of the article lies in developing recommendations for improving national regulation: transparent tenders for subsoil plots, integrated monitoring, open registers of permits and payments, and mandatory financial guarantees for environmental restoration. Typical institutional solutions for improving the quality of oversight are also outlined.
Судові стандарти доказування причинного зв’язку між електронними іграми та насильницькими посяганнями в Україні і США
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Костюченко, А. В.; Kostiuchenko, A.
У статті пропонується комплексний компаративний аналіз судових стандартів доказування причинного зв’язку між електронними іграми з насильницьким контентом та реальними кримінальними посяганнями у правових системах України та США. Аргументується, що відсутність науково обґрунтованих критеріїв встановлення такого зв’язку створює правову невизначеність для судового правозастосування та потенційні загрози конституційним гарантіям свободи вираження. Автором здійснено аналіз американської судової доктрини, яка встановила високі стандарти доказування безпосередньої причинності та конституційний захист відеоігор як форми захищеного вираження. Проаналізовано наукову літературу, що демонструє суперечливі висновки щодо впливу ігрового контенту на агресивну поведінку, зокрема розбіжності між мета-аналітичними дослідженнями та критичними переоцінками з корекцією публікаційної упередженості. Досліджено процесуальні вимоги щодо допустимості експертних висновків у контексті психологічних досліджень впливу медіа-контенту на поведінку. Розглянуто українське законодавче регулювання, включаючи конституційні гарантії свободи вираження, кримінально-правові принципи встановлення причинно-наслідкового зв’язку. Встановлено, що судові стандарти обох юрисдикцій формують практично недосяжний бар’єр доказування для покладення відповідальності на розробників ігор за дії користувачів, оскільки вимагають не просто кореляції, а прямої причинно-наслідкової зумовленості. Обґрунтовано превентивний підхід через вікове маркування та обмеження доступу як ефективну альтернативу репресивним заходам. Визначено необхідність подальших міждисциплінарних досліджень для формування науково обґрунтованої судової практики, що забезпечувала б баланс між захистом суспільства та конституційними правами на свободу творчості й вираження у контексті розвитку цифрових технологій. The article offers a comprehensive comparative analysis of judicial standards of proving a causal connection between electronic games with violent content and real criminal offenses in the legal systems of Ukraine and the USA. It is argued that the lack of scientifically sound criteria for establishing such a connection creates legal uncertainty for judicial enforcement and potential threats to constitutional guarantees of freedom of expression. The author analyzes the American judicial doctrine, which has established high standards of proving direct causation and constitutional protection of video games as a form of protected expression. The scientific literature is analyzed, demonstrating contradictory conclusions regarding the impact of game content on aggressive behavior, in particular, discrepancies between meta-analytic studies and critical reappraisals with correction for publication bias. The procedural requirements for the admissibility of expert opinions in the context of psychological research on the impact of media content on behavior are examined. Ukrainian legislative regulation is considered, including constitutional guarantees of freedom of expression, criminal law principles of establishing a causal relationship. It is established that the judicial standards of both jurisdictions form a practically unattainable barrier of proof for imposing liability on game developers for the actions of users, since they require not just correlation, but direct causality. A preventive approach through age marking and access restrictions is substantiated as an effective alternative to repressive measures. The need for further interdisciplinary research is identified to form scientifically sound judicial practice that would ensure a balance between the protection of society and the constitutional rights to freedom of creativity and expression in the context of the development of digital technologies.
Тактичні особливості огляду місця авіаційної події в умовах складної місцевості та міської забудови
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Аркуша, Л. І.; Arkusha, L.; Чернов, О. В.; Chernov, O.; Хижняк, Є. С.; Khyzhniak, Ye.
Статтю присвячено комплексному дослідженню тактичних особливостей огляду місця авіаційної події в умовах складної місцевості та щільної міської забудови як однієї з найбільш складних і відповідальних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні. Обґрунтовано, що авіаційні події формують багаторівневу, динамічну та фрагментовану слідову картину, яка зазнає істотного впливу природних, техногенних, просторових і соціальних чинників, що істотно ускладнює процес її виявлення, фіксації та інтерпретації. Особливу увагу приділено впливу рельєфу місцевості, обмеженої доступності окремих ділянок, вертикальної структури міського простору, інженерної інфраструктури та інтенсивного антропогенного навантаження на тактику організації й проведення огляду. У роботі доведено, що традиційні криміналістичні підходи до огляду місця події не повною мірою відповідають умовам розслідування авіаційних подій, що відбуваються в гірській, лісовій, водній місцевості або в межах міської забудови, де спостерігається багатосуб'єктність процесу, високий рівень небезпеки для учасників огляду, швидка зміна обстановки та значні ризики втрати або спотворення доказової інформації. Обґрунтовано необхідність розгляду огляду місця авіаційної події як складної системної діяльності, що поєднує криміналістичні, технічні, організаційні та безпекові елементи, а також потребує тісної взаємодії слідчого з аварійно-рятувальними, пожежними, медичними та інженерно-технічними службами. У статті проаналізовано тактичні завдання підготовчого етапу огляду, особливості зонування місця події, визначення меж огляду, вибору послідовності дій та пріоритетів фіксації об’єктів у ситуаціях підвищеної просторової складності. Розкрито значення сучасних технічних засобів фіксації, зокрема аерофотозйомки, 3D-моделювання та цифрової документації, для відтворення складної конфігурації слідової картини. Окрему увагу приділено проблемам збереження біологічних, матеріальних і цифрових слідів, роботі з уламками повітряного судна, пошкодженнями інфраструктурних об’єктів та джерелами відеоінформації в умовах міського середовища Зроблено висновок, що ефективність огляду місця авіаційної події в умовах складної місцевості та міської забудови безпосередньо залежить від науково обґрунтованої тактики, здатної мінімізувати ентропію слідової інформації, забезпечити її процесуальну надійність і створити об’єктивну основу для подальшої реконструкції механізму події та доказування у кримінальному провадженні. Сформульовані положення мають значення для розвитку криміналістичної методики та можуть бути використані у практичній діяльності органів досудового розслідування й у навчальному процесі. The article is devoted to a comprehensive study of the tactical features of inspecting the site of an aviation incident in difficult terrain and dense urban development as one of the most complex and responsible investigative (search) actions in criminal proceedings. It is substantiated that aviation incidents form a multi-level, dynamic and fragmented trace pattern, which is significantly influenced by natural, man-made, spatial and social factors, which greatly complicates the process of its detection, recording and interpretation. Particular attention is paid to the impact of terrain relief, limited accessibility of certain areas, the vertical structure of urban space, engineering infrastructure and intensive anthropogenic load on the tactics of organising and conducting inspections. The paper proves that traditional forensic approaches to crime scene investigation are not fully applicable to the investigation of aviation incidents occurring in mountainous, forest, or water areas, or within urban areas, where the process involves multiple parties, poses a high level of danger to those involved in the investigation, rapid changes in the situation, and significant risks of loss or distortion of evidence. The need to consider the examination of an aviation accident site as a complex systemic activity that combines forensic, technical, organisational and security elements, as well as requiring close cooperation between the investigator and emergency rescue, fire, medical and engineering services, is justified. The article analyses the tactical tasks of the preparatory stage of the inspection, the peculiarities of zoning the scene, determining the boundaries of the inspection, choosing the sequence of actions and priorities for recording objects in situations of increased spatial complexity. The importance of modern technical means of recording, in particular aerial photography, 3D modelling and digital documentation, for reproducing the complex configuration of the trace pattern is revealed. Particular attention is paid to the problems of preserving biological, material and digital traces, working with aircraft debris, damage to infrastructure objects and sources of video information in an urban environment. It was concluded that the effectiveness of examining the site of an aviation incident in complex terrain and urban areas directly depends on scientifically sound tactics capable of minimising the entropy of trace information, ensuring its procedural reliability and creating an objective basis for further reconstruction of the mechanism of the incident and evidence in criminal proceedings. The formulated provisions are important for the development of forensic methodology and can be used in the practical activities of pre-trial investigation bodies and in the educational process.
Принципи адміністративної процедури в законодавстві України та проблеми їх практичного застосування
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Гришина, Н. В.; Hryshyna, N.
У статті досліджується місце та значення принципів адміністративної процедури у діяльності публічної адміністрації України. Розкрито роль адміністративної процедури як правової форми реалізації повноважень суб’єктів публічної адміністрації у відносинах з фізичними та юридичними особами. Проаналізовано норми Закону України «Про адміністративну процедуру», якими закріплено принципи здійснення адміністративних процедур, та визначено їх значення для забезпечення законності, обґрунтованості та своєчасності ухвалення адміністративних актів. У статті обґрунтовується, що зазначений Закон містить загальні норми права, які застосовуються до всіх видів адміністративних справ, тоді як галузеве та спеціальне законодавство встановлює особливості здійснення адміністративних процедур у окремих сферах публічно-правових відносин. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, що регулюють адміністративно-процедурну діяльність, та виокремлено загальний, галузевий і спеціальний рівні правового регулювання. Показано взаємозв’язок між загальними принципами адміністративної процедури та спеціальними нормами, що застосовуються у реєстраційних, дозвільних і ліцензійних процедурах. Окрему увагу приділено рівню обізнаності державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування щодо принципів адміністративної процедури. На підставі результатів соціологічних опитувань 2024–2025 років встановлено, що найбільш засвоєними є принципи, які тривалий час застосовуються у правозастосовній діяльності, тоді як принципи, запроваджені Законом України «Про адміністративну процедуру», потребують подальшого роз’яснення. Зроблено висновок про необхідність системного навчання та підвищення рівня правової обізнаності як умови належного застосування принципів адміністративної процедури та забезпечення ефективного захисту прав осіб у відносинах з публічною адміністрацією. The article examines the place and significance of the principles of administrative procedure in the activities of public administration in Ukraine. The role of administrative procedure as a legal form for the exercise of powers by public administration entities in relations with individuals and legal entities is revealed. The provisions of the Law of Ukraine “On Administrative Procedure” that establish the principles of conducting administrative procedures are analyzed, and their importance for ensuring legality, reasonableness, and timeliness in the adoption of administrative acts is determined. The article substantiates that the said Law contains general norms of law applicable to all types of administrative cases, while sectoral and special legislation establishes specific features of administrative procedures in particular areas of public-law relations. An analysis of normative legal acts regulating administrative-procedural activity is carried out, and general, sectoral, and special levels of legal regulation are identified. The relationship between the general principles of administrative procedure and special norms applied in registration, permit, and licensing procedures is demonstrated. Particular attention is paid to the level of awareness of civil servants and officials of local selfgovernment bodies regarding the principles of administrative procedure. Based on the results of sociological surveys conducted in 2024–2025, it is established that the principles most firmly assimilated are those long applied in law enforcement practice, whereas the principles introduced by the Law of Ukraine “On Administrative Procedure” require further clarification. The article concludes that systematic training and an increased level of legal awareness are necessary conditions for the proper application of the principles of administrative procedure and for ensuring effective protection of the rights of individuals in relations with public administration.
Національна безпека та держава як обʼєкти кримінально-правової охорони
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Колодін, Д. О.; Kolodin, D.
У статті, у тому числі і в історичній ретроспективі, аналізуються поняття національної безпеки та держави, як об'єктів кримінально-правової охорони. Констатується, що вітчизняне кримінальне законодавство, не дивлячись на використання узагальнюючого терміну «державні злочини», традиційно диференціювало безпеку держави, тобто стан захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів та обороноздатності, що забезпечує саме існування суверенної і незалежної держави та державну безпеку, як стан захищеності життєво важливих інтересів держави, що забезпечує авторитет і нормальне функціонування її інституцій. Наголошується на обґрунтованості використання у чинному КК України поняття основ національної безпеки. Доводиться, що це поняття має обмежуватися безпекою держави (безпекою обороноздатності, державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів) та безпекою конституційного демократичного ладу (безпекою народного суверенітету). Аргументується, що державна безпека, як стан захищеності життєво важливих інтересів держави, що забезпечують її нормальне функціонування (а не можливість існування та самозбереження), не є складовою основ національної безпеки і має розглядатися як самостійний об'єкт кримінально-правової охорони. Звертається увага на те, що повернення до КК України такого об'єкта, як держава, в умовах виокремлення національної безпеки (саме цю ідею втілюють розробники проєкту нового КК) суттєво ускладнить, якщо взагалі не унеможливить, вирішення проблеми розмежування посягань на національну безпеку та державу. Робиться висновок, що для позначення життєво важливих інтересів, які забезпечують нормальне функціонування держави та її інституцій, доцільно використовувати категорію «державна безпека». The article analyzes, including in historical retrospect, the concepts of national security and the state as objects of criminal law protection. It is stated that domestic criminal legislation, despite the use of the general term «state crimes», traditionally differentiated between state security, that is, the state of protection of state sovereignty, territorial integrity, inviolability of state borders and defense capability, which ensures the very existence of a sovereign and independent state, and state security, as the state of protection of the vital interests of the state, which ensures the authority and normal functioning of its institutions. The validity of the use of the concept of the foundations of national security in the current Criminal Code of Ukraine is emphasized. It is argued that this concept should be limited to state security (security of defense capability, state sovereignty, territorial integrity, inviolability of state borders) and the security of the constitutional democratic system (security of national sovereignty). It is argued that state security, as a state of protection of the vital interests of the state that ensure its normal functioning (and not the possibility of existence and self-preservation), is not a component of the foundations of national security and should be considered as an independent object of criminal law protection. Attention is drawn to the fact that the return to the Criminal Code of Ukraine of such an object as the state, in the conditions of the separation of national security (this is the idea embodied by the developers of the draft of the new Criminal Code) will significantly complicate, if not completely make impossible, the solution of the problem of distinguishing encroachments on national security and the state. It is concluded that to designate the vital interests that ensure the normal functioning of the state and its institutions, it is advisable to use the category of “state security”.
Поняття та зміст правового регулювання проходження військової служби в Україні
(Видавничий дім «Гельветика», 2026) Яремчук, А. А.; Yaremchuk, A.
У статті розкрито поняття та зміст правового регулювання проходження військової служби в Україні крізь поєднання теоретико-правового та нормативного підходів. Показано багатозначність категорійного визначення терміну «служба» та обґрунтовано доцільність його комплексного розуміння. Що передбачає перебування особи на мілітарних посадах в Збройних силах, інших силах безпеки оборони України. Щодо виконання військового обов’язку у різни формах (за контрактом, мобілізацією), що відображає публічно-правову природу відповідних відносин і зв’язок із конституційним обов’язком захисту держави. Висвітлено загальні засади правового регулювання суспільних відносин як упорядкування поведінки учасників за допомогою юридичних засобів, наголошено на його системності, формальній визначеності, забезпеченості державним примусом та стадійності, що охоплює формування нормативної основи, виникнення суб’єктивних прав і обов’язків та їх реалізацію. Акцентовано на розмежуванні нормативного й індивідуального правового регулювання, а також на ролі дозволяння, зобов’язування і заборони як способів встановлення меж правомірної поведінки. Обґрунтовано розуміння військової служби як державної служби особливого характеру та професійної діяльності придатних за станом здоров’я і віком осіб, пов’язаної з обороною країни, її незалежності та територіальної цілісності, із визначенням особливостей правового статусу осіб, які проходять службу. Узагальнено зміст військового обов’язку як комплексу взаємопов’язаних стадій і станів, що включає підготовку до служби, військовий облік, прийняття або призов, безпосереднє проходження служби, перебування в запасі та участь у резерві. Відображено різноманітність форм проходження служби, зумовлених добровільністю або обов’язковістю, а також диференціацію видів служби залежно від умов мирного часу, мобілізації, особливого періоду та воєнного стану. Окрему увагу приділено організаційно-правовим аспектам, пов’язаним із документальним оформленням служби, управлінням особовим складом, медичними оглядами, підготовкою та виконанням визначених вимог. Підкреслено значення зарахування часу служби до різних видів стажу як елемента соціально-правових гарантій. The article reveals the concept and content of the legal regulation of military service in Ukraine through a combination of theoretical-legal and normative approaches. The multiplicity of meanings of the categorical definition of the term “service” is demonstrated, and the expediency of its comprehensive understanding is substantiated. This understanding presupposes a person’s holding of military positions in the Armed Forces and other security and defense forces of Ukraine, as well as the performance of military duty in various forms (by contract, through mobilization), which reflects the public-law nature of the relevant relations and their connection with the constitutional duty to defend the state. The general principles of legal regulation of social relations are highlighted as the ordering of participants’ behavior through legal means, with emphasis on its systemic character, formal certainty, enforcement by state coercion, and staged nature, encompassing the formation of the normative framework, the emergence of subjective rights and obligations, and their implementation. Attention is focused on the distinction between normative and individual legal regulation, as well as on the role of permission, obligation, and prohibition as methods for establishing the boundaries of lawful behavior. The understanding of military service as a form of state service of a special nature and as professional activity of persons fit by health and age is substantiated, being connected with the defense of the country, its independence, and territorial integrity, with identification of the specific features of the legal status of persons undergoing such service. The content of military duty is generalized as a set of interrelated stages and conditions, including preparation for service, military registration, enlistment or conscription, direct performance of service, placement in the reserve, and participation in the reserve forces. The diversity of forms of military service is reflected, conditioned by voluntariness or obligatoriness, as well as the differentiation of types of service depending on peacetime conditions, mobilization, the special period, and martial law. Particular attention is paid to organizational and legal aspects related to the documentary formalization of service, personnel management, medical examinations, training, and fulfillment of established requirements. The importance of counting periods of service toward various types of service record is emphasized as an element of social and legal guarantees.
Історико-правовий аналіз примусового відчуження та нелегітимної експропріації культурних цінностей України
(Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2026) Цуркан-Сайфуліна, Ю. В.; Tsurkan-Saifulina, Yu.
У статті проаналізовано історико-правові засади примусового відчуження та нелегітимної експропріації культурних цінностей України в контексті еволюції державної влади, правових режимів і механізмів публічного управління. Дослідження виконано з урахуванням міждисциплінарного підходу, що поєднує правову, історичну та соціокультурну перспективу, завдяки чому культурні цінності розглянуто не лише як об’єкти правової охорони, а як елемент формування національної ідентичності та легітимації державності. У межах роботи здійснено систематизацію основних історичних етапів втрати культурної спадщини, починаючи від ранніх форм її примусової міграції та завершуючи сучасними проявами окупаційного мародерства в умовах збройної агресії. У процесі дослідження визначено ключові чинники, що зумовлювали масштаби та форми відчуження культурних цінностей, зокрема обмеженість або відсутність політико-правової суб’єктності українських територій, домінування імперських і тоталітарних моделей управління, а також використання права як інструменту централізованого контролю. Проаналізовано трансформацію правового статусу культурних об’єктів у різні історичні періоди та здійснено узагальнення управлінських і воєнно-адміністративних практик, що сприяли їх вилученню, переміщенню або знищенню. Окрему увагу приділено взаємозв’язку між характером державної влади та пріоритетами публічних інтересів, які реалізовувалися за рахунок обмеження культурних прав суспільства. У роботі виконано правову оцінку історичних форм експропріації крізь призму сучасного розуміння охорони культурної спадщини, що дало змогу переосмислити їх як порушення фундаментальних принципів збереження культурної ідентичності. Здійснено узагальнення підходів до інтерпретації примусового відчуження культурних цінностей як елементу ширших процесів політичного підпорядкування та культурної асиміляції. Визначено, що сучасний етап характеризується не лише фізичними втратами об’єктів культурної спадщини, а й цілеспрямованим впливом на історичну пам’ять та символічний простір, що актуалізує потребу в подальшому розвитку правових механізмів захисту та повернення українських культурних цінностей. Отримані результати можуть бути використані для поглиблення наукових досліджень у сфері історії права, міжнародного гуманітарного права та формування концептуальних засад реституції культурної спадщини України. The article analyzes the historical and legal principles of forced alienation and illegitimate expropriation of cultural values of Ukraine in the context of the evolution of state power, legal regimes and mechanisms of public administration. The research was carried out taking into account an interdisciplinary approach combining a legal, historical and socio-cultural perspective, due to which cultural values were considered not only as objects of legal protection, but as an element of the formation of national identity and legitimization of statehood. Within the framework of the work, the main historical stages of the loss of cultural heritage were systematized, starting from the early forms of its forced migration and ending with modern manifestations of occupation looting in conditions of armed aggression. In the process of research, the key factors determining the scale and forms of alienation of cultural values were determined, in particular, the limited or lack of political and legal subjectivity of Ukrainian territories, the dominance of imperial and totalitarian management models, as well as the use of law as a tool of centralized control. The transformation of the legal status of cultural objects in different historical periods has been analyzed and the management and militaryadministrative practices that contributed to their removal, relocation or destruction have been summarized. Particular attention is paid to the relationship between the nature of state power and the priorities of public interests, which were realized at the expense of limiting the cultural rights of society.The paper made a legal assessment of historical forms of expropriation through the prism of the modern understanding of cultural heritage protection, which made it possible to rethink them as a violation of the fundamental principles of preserving cultural identity. A generalization of approaches to the interpretation of forced alienation of cultural values as an element of broader processes of political subordination and cultural assimilation is carried out. It was determined that the modern stage is characterized not only by physical losses of cultural heritage objects, but also by a purposeful impact on historical memory and symbolic space, which actualizes the need for further development of legal mechanisms for the protection and return of Ukrainian cultural values. The obtained results can be used to deepen scientific research in the field of legal history, international humanitarian law and the formation of conceptual foundations for the restitution of the cultural heritage of Ukraine.

Browse

Browsing Випуск № 1 by Issue Date

Results Per Page

Sort Options