Browse
Recent Submissions
Item Розвиток аварійно-рятувальної діяльності на морі та забезпечення безпеки мореплавства(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Балобанов, О. О.; Balobanov, O.; Пальченко, А. А.; Palchenko, A.У науковій статті розглядаються питання, що стосуються правових проблем забезпечення безпеки мореплавства, котрі тісно пов’язані зі здійсненням міжнародного співробітництва у сфері, установленням і використанням стандартів і технічних норм, компетенцією держави порту, прибережної держави й прапора, організацією рятування та пошуку на морі й упровадженням міжнародно-правових норм у національне законодавство. Мореплавання також є дуже ефективною комерційною діяльністю. Аварії та інциденти на морі є причиною людських і майнових втрат, а також завдають непоправної шкоди навколишньому середовищу. Тому, щоб уникнути таких тяжких наслідків, держави, під чиїми прапорами ходять судна, повинні вживати різних дієвих заходів, які сприятимуть забезпеченню безпеки мореплавання. Аварійно-рятувальна діяльність є однією з основ безпеки судноплавства. Найважливішими міжнародними нормативно-правовими актами, які регулюють правовідносини щодо рятування на морі, є Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 р. і Конвенція про рятування 1989 р., яку Україна ратифікувала 22 березня 2017 р. Дослідженню положень Конвенцій головним чином і присвячена публікація. Здійснено аналіз українського законодавства, а також судової практики. У статті викладена ефективність реалізації на національному рівні норм міжнародного права й визначені загальнообов’язкові умови для такої реалізації. Надано висновки, за якими визначається неможливість проведення позитивних змін для розв’язання проблеми безпеки мореплавства й рятування на морі без активної участі й сприяння всіх держав, котрі беруть участь у використанні Світового океану. На держави покладено перелік заходів, спрямованих на прийняття нормативної бази для визначення порядку проведення рятувальних операцій на морі, організації діяльності інспектуючих і контролюючих органів. This scientific article deals with issues related to legal issues of maritime safety, which are closely related to the implementation of international cooperation in this field and the establishment and use of standards and technical norms, the competence of the port state, coastal state and flag, rescue and search at sea, and the implementation of international law into national law. Navigation is also a very effective commercial activity. Accidents and incidents at sea are the cause of human and property losses, as well as causing irreparable damage to the environment. Therefore, in order to avoid such serious consequences, States whose flags are flown should take various effective measures to promote the safety of navigation. Emergency and rescue activities are one of the foundations of shipping safety. The most important international legal acts regulating the legal relationship on rescue at sea are the International Convention on Search and Rescue at Sea 1979, and the Rescue Convention 1989, which Ukraine ratified on 22.03.2017, the study of the provisions of these Conventions, mainly, and is the subject of this publication. The analysis of the Ukrainian legislation, and also judicial practice is carried out. The article highlights the effectiveness of the implementation of international law at the national level, and identifies the mandatory conditions for such implementation. Conclusions are given which determine the impossibility of making positive changes to solve the problem of maritime safety and rescue at sea without the active participation and assistance of all states involved in the use of the oceans. The states are responsible for the list of measures aimed at adopting a regulatory framework for determining the procedure for conducting rescue operations at sea, the organization of inspection and control bodies.Item Спеціальна операція як організаційна форма проведення слідчої (розшукової) дії(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Фролов, О. П.; Frolov, O.У статті розглянуто питання щодо існування в сучасних умовах складної організаційної форми проведення слідчої (розшукової) дії, що характеризується необхідністю збирання численних фрагментів доказової інформації на значній території та обумовлює залучення великої кількості працівників правоохоронних органів. За аналогією з близькими за змістом заходами, що проводяться в адміністративній та оперативно-розшуковій діяльності, організаційну форму слідчої (розшукової) дії, яка розглядається, названо спеціальною операцією. Проаналізовано ознаки та сформульовано поняття спеціальної операції як організаційної форми проведення слідчої (розшукової) дії. Слідча (розшукова) дія, що проводиться у формі спеціальної операції, характеризується не специфічним процесуальним механізмом, а виключно особливостями своєї організації. Спеціальна операція передбачає єдине керівництво угрупуванням сил та засобів спеціально створеним органом; планову основу, узгодження та координацію всього комплексу заходів щодо мети, часу, місця та способу проведення; участь досить великої кількості суб’єктів (прокурори, слідчі, співробітники оперативних та спеціальних силових підрозділів, спеціалісти тощо); сприйняття (виявлення, вилучення, дослідження) безлічі різноманітних за своїм характером та розміром об’єктів (фрагментів об’єктивної реальності, елементів речової обстановки), що містять доказову та іншу криміналістично значиму інформацію, а також розташовані на значній за розмірами території. Запропоновано авторське визначення поняття «спеціальна операція»: це складна організаційна форма проведення невербальної (обшук, огляд) або змішаної (слідчий експеримент) слідчої (розшукової) дії, що передбачає єдине керівництво угрупуванням сил і засобів спеціально створеним органом, планову основу, узгодження і координацію усього комплексу заходів за метою, часом, місцем і способом проведення, яка характеризується значною кількістю суб’єктів (прокурори, слідчі, працівники оперативних та спеціальних силових підрозділів, спеціалісти тощо) і пов’язана зі сприйняттям (виявленням, вилученням, дослідженням) безлічі різноманітних за своїм характером та розміром об’єктів (фрагментів об’єктивної реальності, елементів речової обстановки), що містять доказову та іншу криміналістично значиму інформацію, а також розташовані на значній за розмірами території. У статті робиться висновок щодо принципової можливості проведення у формі спеціальної операції лише невербальних (обшук, огляд) та змішаних (слідчий експеримент) слідчих (розшукових) дій. This article examines the question of the existence in modern conditions of a complex organizational form of production of an investigative (search) action, characterized by the knowledge of many fragments of objective reality located on a vast territory, and causing the involvement of a large number of law enforcement officers. By analogy with similar in meaning activities carried out in administrative and operational-search activities, the considered organizational form of investigative (search) action is called a “special operation”. The features are analyzed and the concept of “special operation” is formulated as an organizational form of conducting an investigative (search) action. Investigative (search) action carried out in the form of a “special operation” is characterized not by a specific procedural mechanism, but exclusively by the peculiarities of its organization. A special operation provides for: a) unified leadership of the grouping of forces and assets by a specially created body; b) the planned basis, agreement and coordination of the entire complex of measures for the purpose, time, place and method of carrying out; c) the participation of a sufficiently large number of subjects (prosecutors, investigators, employees of operational and special power units, specialists, etc.); d) perception (identification, withdrawal and research) of a multitude of objects of different nature and size (fragments of objective reality, elements of the material situation), containing evidence and located on a large territory. The author’s definition of the concept of “special operation” is proposed: a complex organizational form of production of non-verbal (search, inspection) or mixed (investigative experiment) investigative (search) action, which provides for a unified management of a group of forces and means by a specially created body, a planned basis , coordination and coordination of the entire complex of measures for the purpose, time, place and method of carrying out, which is characterized by a large number of subjects (prosecutors, investigators, employees of operational and special power units, specialists, etc.), and is associated with perception (identification, seizure , research) of many objects of different nature and size (fragments of objective reality, elements of the material situation), containing evidence and other forensically significant information and located on a large territory. The article concludes that it is in principle possible to carry out in the form of a special operation only non-verbal (search, inspection) and mixed (investigative experiment) investigative (search) actions.Item Окремі аспекти теорії та практики екстрадиції(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Сенченко, Н. М.; Senchenko, N.; Кравченко, В. Я.; Kravchenko, V.Стаття присвячена докладному дослідженню інституту екстрадиції в Україні відповідно до кримінального процесуального законодавства. Розглянуто основні наукові підходи до визначення особливостей виникнення екстрадиційних відносин. Виокремлено періоди розвитку цих відносин та досліджено їх особливості на кожному з них. Здійснено співвідношення понять «екстрадиція» та «видача», пояснено різницю між ними. Наведено погляди науковців на визначення поняття «екстрадиція» та, відповідно до проаналізованих думок, виокремлено два основні аспекти, в яких може розглядатись екстрадиція. Крім того, розглянуто міжнародне законодавство, що регулює екстрадицію як форму міжнародного співробітництва, та надано перелік документів, що регулюють екстрадиційні відносини. Для повного, ретельного дослідження здійснено поділ процесу екстрадиції на декілька етапів, на кожному з яких зроблено акцент на позитивних та негативних моментах їх реалізації. Зосереджено увагу на диференціації гарантій прав осіб, що залучені до екстрадиційного провадження, на кожному з етапів такої процедури. Обґрунтовано, що позитивним моментом Кримінального процесуального кодексу України можна вважати передбачення спрощеного порядку видачі осіб з України, оскільки відсутність такого порядку значно затягувала вирішення питання екстрадиції. Відповідно до цього, здійснено аналіз процедури видачі осіб (екстрадиції) у спрощеному порядку. Приділено увагу принципам та гарантіям, спрямованим на забезпечення прав особи в процесі здійснення спрощеного порядку видачі осіб, здійснено огляд принципів, що закріплені на національному та міжнародному рівнях, здійснено їх класифікацію, відповідно до чого зроблено висновок, що метою спрощеного порядку є посилення захисту людства та окремих осіб, а також забезпечення прав людини та ресоціалізація осіб, що вчинили кримінальне правопорушення. В процесі дослідження проаналізовано практику Європейського суду з прав людини щодо гарантій дотримання основоположних прав та свобод особи під час екстрадиції. На підставі проведеного дослідження сформовано відповідні висновки. The article is devoted to a detailed study of the extradition institute in Ukraine in accordance with the criminal procedural legislation. The main scientific approaches to determining the characteristics of extradition relations are considered. The periods of development of these relations are distinguished and their features are investigated on each of them. The relationship between “extradition” and “issuance” is carried out; the difference between them is explained. In the work, the views of scholars regarding the definition of “extradition” and in accordance with the analyzed thoughts, two main aspects, which may be considered “extradition”, are outlined. In addition, international legislation regulating extradition as a form of international cooperation is considered and a list of documents regulating extradition relations is provided. For a complete, thorough study, a separation of the extradition process is carried out in several stages and on each of them emphasis on the positive and negative moments of their implementation. Attention is focused on the differentiation of guarantees of the rights of persons involved in extradition proceedings, at each stage of such a procedure. It is substantiated that the positive aspect of the Criminal Procedural Code of Ukraine can be considered the possibility of a simplified procedure for issuing individuals from Ukraine, since the absence of this order significantly delayed the issue of extradition. Accordingly, an analysis of the procedure for issuing persons (extradition) in a simplified manner is carried out. The attention is paid to the principles and guarantees aimed at ensuring the rights of a person in the course of a simplified procedure for issuing individuals. The overview of the principles enshrined at the national and international level, their classification was carried out, and in accordance with this it is concluded that the purpose of the simplified way is to strengthen the protection of mankind and individuals, as well as the provision of human rights and the resocialization of persons who committed a criminal offense. In the course of the study, the practice of the European Court of Human Rights on guarantees of observance of fundamental person’s rights and freedoms during extradition is analyzed. The relevant conclusions, based on the study, are distinguished.Item Завдання початкового етапу судового провадження та методи його реалізації(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Мирошниченко, Ю. М.; Myroshnychenko, Yu.У статті сформовано завдання початкового етапу судового провадження, на якому суддя має спрогнозувати розвиток судової ситуації та вибрати варіанти своїх дій, здатні забезпечити оптимальний хід з’ясування встановлених під час досудового провадження обставин і перевірку їх доказами. В процесі оцінювання ситуації, що склалась на момент закінчення розслідування та віддзеркалена в обвинувальному акті, суддя закладає фундамент програми судового розгляду. З огляду на відсутність у розпорядженні суду матеріалів кримінального провадження констатовано дефіцит інформації, необхідної для ефективної організації своєї діяльності, та пов’язану з цим складність підготовки до судового розгляду, забезпечення його безперервності та оперативності. Наголошено на важливості розроблення в межах базової судової методики рекомендацій, які б сприяли оптимізації судового розгляду кримінальних справ від моменту отримання суддею обвинувального акта. Запропоновано методи подолання негативного впливу фактору інформаційної невизначеності на реалізацію судом завдань підготовчого провадження, алгоритми дій та рішень головуючого щодо забезпечення дотримання встановленого законом строку призначення справи до розгляду. Наголошено на тому, що суддям слід вимагати від професійних представників сторін безумовного дотримання узгодженого з ними графіку судового розгляду, бути наполегливими у донесенні до їх розуміння того, що змінити його може лише суддя, головуючий у справі, а не визначені сторонами чи іншими судами будь-яких інстанцій пріоритети. В результаті проведеного дослідження автор доходить висновку про те, що використання запропонованих у статті підходів до вивчення обвинувального акта, досудової доповіді, інших документів, наданих суду учасниками кримінального провадження, аналізу їхньої поведінки під час підготовчого судового засідання, а також характеру заявлених ними клопотань та результатів їх обговорення дасть змогу суду отримати орієнтуючу інформацію, необхідну для прогнозування тактики сторін, ситуацій судового розгляду та оптимізує його організацію. The article formulates the task of the initial stage of the trial, in which the judge must predict the development of the court situation and choose options for their actions that can ensure the optimal course of clarifying the circumstances established during the pre-trial proceedings and verifying them with evidence. In assessing the situation at the end of the investigation and reflected in the indictment, the judge lays the foundation for the trial program. Due to the fact that the court does not currently have the materials of the criminal proceedings, there is a lack of information necessary for the effective organization of its activities, and the associated difficulty of preparation for the trial, ensuring its continuity and efficiency. Emphasis is placed on the importance of developing recommendations within the basic judicial methodic that would help to optimize the trial of criminal cases from the moment a judge receives an indictment. Methods of overcoming the negative impact of the factor of information uncertainty on the implementation by the court of the tasks of the preparatory proceedings, algorithms of actions and decisions of the chairman to ensure compliance with the statutory deadline for the appointment of the case for consideration. It is emphasized that judges should require the professional representatives of the parties to adhere unconditionally to the agreed schedule of proceedings, to be persistent in informing them that it can be changed only by the presiding judge, and not by the parties or other courts of any instance. As a result of the study, the author concludes that the use of the approaches proposed in the article to study the indictment, pretrial report, other documents provided to the court by participants in criminal proceedings, analysis of their behavior during the preparatory hearing, as well as the nature of their motions and results their discussion will allow the court to obtain indicative information needed to predict the tactics of the parties, the situations of the trial and optimize its organization.Item До питання тлумачення права на ефективний захист у кримінальному провадженні на підставі застосування судами України практики Європейського суду з прав людини(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Волошанівська, Т. В.; Voloshanivska, T.У статті на підставі огляду рішень Європейського суду з прав людини, в яких встановлено факт порушення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, зазначено про види зобов’язань, які накладаються на державу, до яких належать такі: вжити заходів для припинення порушення; вжити заходів загального характеру для припинення подібних порушень і запобігання майбутнім; компенсувати шкоду потерпілому за вчинене порушення для того, щоб відновити максимально можливою мірою ситуацію, що мала місце до такого порушення права (restitutio in integrum). На підставі здійсненого аналізу рішень Європейського суду з прав людини, в яких встановлено факт порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, автор приходить до висновку, що, на відміну від низки інших, найбільш поширених порушень Конвенції, зокрема порушень статті 3, яка визначає заборону катувань, за що ЄСПЛ, як правило, встановлює певний розмір відшкодування моральної шкоди, та у разі порушення пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 вище визначеної статті визнання такого порушення ЄСПЛ вважається достатньою сатисфакцією та, як наслідок, призводить до перегляду рішень національних судів. У статті особлива увага приділяється реалізації положень Кримінального процесуального кодексу України про обов’язкову участь у кримінальному провадженні захисника, що є необхідною для здійснення захисту особи на усіх передбачених законом стадіях кримінального провадження, у тому числі після набрання вироком законної сили. Нині перед судовою системою нашої держави постає важливе завдання – впровадження практики прямого застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та рішень Європейського суду із прав людини як джерел права під час здійснення правосуддя у кримінальних справах. У статті здійснений аналіз рішень Верховного Суду про перегляд справ на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань під час вирішення справи судом. Під час аналізу було встановлено, що Верховний Суд вусвоїх резолютивних частинах рішень не містив посилань на норми Конвенції про захист прав людини, що стали підставою такого перегляду. На думку автора, вище визначені твердження є недоліком сучасного стану правозастосування у кримінальних провадженнях. The article, based on a review of the judgments of the European Court of Human Rights, which found a violation of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, indicated the types of obligations imposed on the state, which include the following: take measures to stop the violation; take general measures to stop such violations and prevent future ones; to compensate the victim for the violation in order to restore as much as possible the situation that took place before such a violation of the law (restitutio in integrum). Based on the analysis of the judgments of the European Court of Human Rights, which found a violation of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the author concludes that unlike a number of other, most common violations of the Convention, in particular, Article 3 prohibition of torture, for which the ECtHR normally sets a certain amount of compensation for non-pecuniary damage, and in violation of Article 6 § 3 in conjunction with Article 1 § 1, the ECtHR’s recognition of such violation courts. The article pays special attention to the implementation of the provisions of the Criminal Procedure Code of Ukraine on mandatory participation in criminal proceedings, which is necessary to protect a person at all statutory stages of criminal proceedings, including after the sentence enters into force. Today, the judicial system of our country faces an important task – the introduction of the practice of direct application of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms and decisions of the European Court of Human Rights as sources of law in the administration of justice in criminal matters. The article analyzes the decisions of the Supreme Court on the review of cases, based on the establishment of an international judicial institution, whose jurisdiction is recognized by Ukraine, violations of international obligations in resolving the case by the court. The analysis found that the Supreme Court, in its operative parts of the judgments, did not contain references to the provisions of the Convention for the Protection of Human Rights, which became the basis for such a review. According to the author, the above statements are a shortcoming of the current state of law enforcement in criminal proceedings.Item Актуальні проблеми об’єкта кримінального правопорушення у вигляді фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікованих лікарських засобів(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Щербіна, М. Г.; Shcherbina, M.Наукова стаття присвячена актуальним проблемам об’єкта кримінального правопорушення у вигляді фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікованих лікарських засобів. Правильне визначення об’єкта кримінального правопорушення має як теоретичне, так і практичне значення. Він є обов’язковим конструктивним елементом будь-якого складу кримінального правопорушення, без якого відсутні склад, кримінальне правопорушення і кримінальна відповідальність за нього. В юридичній літературі питанням об’єкта кримінального правопорушення у вигляді фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікованих лікарських засобів приділялась увага у працях певних вчених. Однак у роботах цих науковців саме об’єкт кримінального правопорушення, передбаченого статтею 321-1 Кримінального кодексу України, досліджувався недостатньо. Метою статті є вирішення актуальних проблем об’єкта кримінального правопорушення у вигляді фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікованих лікарських засобів. На підставі аналізу наукових поглядів, теоретичних положень і законодавства досліджено об’єкт злочину, передбаченого статтею 321-1 КК України. Не вступаючи в полеміку щодо концепцій визначення об’єкта кримінального правопорушення, беремо за основу ту, що визначає його як суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом та яким заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння. Загальним об’єктом кримінального правопорушення у вигляді фальсифікації лікарських засобів або обігу фальсифікованих лікарських засобів є не конкретні суспільні відносини, а вся їх сукупність (система), що поставлені під охорону кримінального закону і яким завдається шкоди або щодо яких створюється загроза заподіяння такої шкоди. Родовим об’єктом цього кримінального правопорушення є суспільні відносини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші суспільні відносини у сфері здоров’я населення. Основний езпосередній об’єкт кримінально-протиправного посягання, передбаченого статтею 321-1 Кримінального кодексу України, – це встановлений законом порядок виготовлення та обігу лікарських засобів. Додатковими об’єктами виступають життя та здоров’я особи, а також право власності. This scientific article is devoted to topical issues of the object of criminal offense in the form of falsification of medicines or trafficking in falsified medicines. The correct definition of the object of a criminal offense has both theoretical and practical significance. It is an obligatory constructive element of any composition of a criminal offense without which this corpus delict, criminal offense and criminal liability for it is absent. In the legal literature, the issue of the object of a criminal offense in the form of falsification of drugs or the circulation of falsified drugs has been addressed in the works of certain scholars. However, in the works of these scientists, the object of the criminal offense provided for in Article 321-1 of the Criminal Code of Ukraine was insufficiently studied. The purpose of the article is to solve current problems of the object of criminal offense in the form of falsification of drugs or trafficking in falsified drugs. On the basis of the analysis of scientific views, theoretical positions and the legislation the object of the crime provided by Article 321-1 of the Criminal Code of Ukraine is investigated. Without entering into controversy over the concepts of defining the object of a criminal offense, it is taken as the basis and defines it as public relations, which are protected by criminal law and which cause harm or threaten to cause it. The general object of a criminal offense in the form of falsification of medicinal products or circulation of falsified medicinal products is not specific social relations, but their totality (system), which are placed under the protection of criminal law and which cause (cause) harm or threaten to cause such damage. The generic object of this criminal offense is public relations in the field of trafficking in narcotic drugs, psychotropic substances, their analogues or precursors and other public relations in the field of public health. The main direct object of criminal encroachment provided for in Article 321-1 of the Criminal Code of Ukraine is the procedure established by law for the manufacture and circulation of medicines. An additional object is the life and health of the person, as well as property rights.Item Основні тенденції зміни правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Христич, І. О.; Khrystych, I.У статті, яка підготовлена відповідно до планів проведення наукових досліджень НДІВПЗ НАПрН України за фундаментальною темою «Стратегія запобігання правопорушенням у сфері дорожнього руху та експлуатації транспорту в Україні», розглянуто проблеми стану кримінальних правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, особливо останнім часом протягом 2021 р. (за 9 та 10 місяців порівняно з 2020 р.). Підкреслено основні тенденції зміни показників цієї категорії злочинності. Проаналізовано, що дійсно, статистичні показники не можна враховувати як єдине джерело щодо стану кримінальних правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, тому що за цим розділом Кримінального кодексу України реєструється дуже незначний відсоток (практично 12%), що може свідчити про те, що там, де відсутня автофіксація дорожньо-транспортних пригод, ті, які не призвели до травматизму або смерті людей, як правило, не фіксуються. Проведене вибіркове дослідження вироків дало змогу встановити, що дуже незначна кількість осіб, вина яких була встановлена в ході судового розгляду, дійсно отримала реальні строки покарання (за ч. 2 ст. 286 їх отримали лише 7,4%; за ч. 3 ст. 286 – 60%). Про це свідчить також точка зору 80% українців, які вважають, що більше шансів виграти у суді має той, у кого більше грошей чи влади. Під час вивчення поширення порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту необхідно враховувати зареєстровані адміністративні правопорушення, які на практиці інколи дуже важко або небажано відокремлювати від кримінальних проступків. У статті ми аналізували лише кримінальні правопорушення, не звертаючи увагу на адміністративні правопорушення. Зроблено висновок, що система «штучний інтелект – транспортний засіб – середовище руху – правове середовище» створює реальні передумови для зниження впливу людського фактору на причини аварійності. Виходячи з наведених офіційних статистичних показників, вважаємо, що безпека дорожнього руху повинна розглядатись як складова частина національної безпеки держави. The article, prepared in accordance with the research plans of the Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine on the fundamental topic “Strategy for the prevention of offenses in the field of traffic and transport operation in Ukraine”, considers the problems of criminal offenses in road safety and transport operation, especially recently in 2021 (for 9 and 10 months compared to 2020). The main tends of change of indicators of this category of crime are emphasized. It is analyzed that indeed statistical indicators cannot be considered as the only source on the state of criminal offenses in the field of road safety and transport operation. Because this section of the Criminal Code of Ukraine registers a very small percentage (almost 12%), which may indicate that where there is no auto-fixation of road accidents, those that did not lead to injury or death are not fixed, as a rule. A conducted selective study of the verdicts made it possible to establish that a very small number of people whose guilt was established during the trial actually received real terms of punishment (according to Part 2 of Article 286 only 7.4%; according to Part 3 of Article 286 – 60%). This is evidenced by the point of view of 80% of Ukrainians who believe that the one who has more money or power has a better chance of winning in court. When studying the prevalence of violations of road safety or transport operation regulations it is necessary to take into account the registered administrative offenses, which in practice are sometimes very difficult or undesirable to separate from criminal offenses. In the article, we analyzed only criminal offenses, not paying attention to administrative ones. It is concluded that the system “artificial intelligence – vehicle – traffic environment – legal environment” creates real preconditions for reducing the impact of the human factor on the causes of accidents. Based on the above official statistics, we believe that road safety should be considered as an integral part of national security.Item Фікція у законодавчій конструкції звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Грищенко, О. П.; Hryshchenko, O.У статті наведено аналіз сутності і змісту фікції у Кримінальному кодексі України, зокрема фікції у законодавчій конструкції звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям. Здійснено аналіз закону про кримінальну відповідальність, а також аналіз поглядів науковців на проблему фіктивних норм. Одним із актуальних завдань, які є нагальними як для теорії, так і для практики, є питання про вдосконалення і конкретизацію закону про кримінальну відповідальність, збільшення дієвості його норм. Відтак, аналіз юридичної природи фікцій у законі про кримінальну відповідальність, зокрема фікції у конструкції звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям, набуває актуального значення. Метою роботи є аналіз кримінально-правової фікції звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям. Авторкою вироблено пропозицію щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність. Зокрема, запропоновано таку редакцію ст. 44-1 Кримінального кодексу України (Звільнення від кримінальної відповідальності за обставинами, передбаченими статтями Особливої частини Кримінального кодексу України): «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, спеціально передбачених статтями Особливої частини цього Кодексу». Отже, ми маємо констатувати, що законодавець у ст. 45 Кримінального кодексу України використовує фікцію, яка виражається у тому, що кримінальне правопорушення має місце, а санкція відсутня. Квінтесенція фікції у законодавчій конструкції звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям проявляється також і в тому, що законодавець допускає можливість угоди із правопорушником унаслідок учинення такою особою позитивного вчинку в обмін на звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, законодавець застосовує норму-фікцію за формулою: вчинення особою кримінального правопорушення – здійснення правопорушником сприятливої посткримінальної поведінки – звільнення такої особи від кримінальної відповідальності. The article presents an analysis of the essence and content of fiction in the Criminal Code of Ukraine, namely fiction in the legislative structure of exemption from criminal liability in connection with effective repentance. An analysis of the law on criminal liability, the views of scientists on the problem of fictitious norms. One of the urgent tasks, which are urgent for both theory and practice, is to improve and concretize the law on criminal liability, increase the effectiveness of its rules. Therefore, the analysis of the legal nature of fictions in the law on criminal liability, in particular fictions in the construction of exemption from criminal liability in connection with effective repentance, becomes relevant. The purpose of the article is to analyze the criminal law fiction of exemption from criminal liability in connection with effective repentance. The author made a proposal to improve the law on criminal liability. In particular, the following wording of Art. 44-1 of the Criminal Code of Ukraine (Exemption from criminal liability in the circumstances provided for in the articles of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine): Thus, we must state that the legislator in Art. 45 of the Criminal Code of Ukraine uses fiction, which is expressed in the fact that a criminal offense takes place, and the sanction – no. The quintessence of fiction in the legislative structure of exemption from criminal liability in connection with effective repentance is also manifested in the fact that the legislator allows the possibility of agreement with the offender as a result of such a person’s positive action in exchange for exemption from criminal liability. Thus, the legislator applies the norm-fiction in the formula: commission of a criminal offense by a person – commission of favorable post-criminal conduct by the offender – release of such person from criminal liability.Item Окремі проблеми розмежування зловживання владою або службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень у судовій практиці України(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Айдинян, А. В.; Aidynian, A.У статті проаналізовано окремі проблеми розмежування зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень. Питання співвідношення ст. ст. 364 і 365 Кримінального кодексу України, яким кореспондують склади таких кримінальних правопо-рушень, завжди було дискусійним і неоднозначним у доктрині кримінального права. Однак таке співвідно-шення ще більш ускладнилось у зв’язку з прийняттям 21 лютого 2014 р. Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо імплементації до національного законодавства положень ст. 19 Конвенції ООН проти корупції».Відповідно до Закону України суб’єктом перевищення влади або службових повноважень став виключно працівник правоохоронного органу. Якщо до змін суб’єкт був окреслений широко – службова особа, то в новій редакції суб’єктний склад такого кримінального правопорушення звужено до працівника право-охоронного органу. Однак постали питання щодо змісту діянь «зловживання владою або службовим становищем», «перевищення влади або службового становища». Чи змінився їх зміст? Чи зберегло актуальність роз’яснення Пленуму Верховного Суду України? Чи декриміналізовано перевищення влади або службових повноважень, вчинене службовою особою, відмінною від працівника правоохоронного органу? Якщо ні, то як кваліфікувати такі дії? Саме на ці питання автор намагається відповісти в межах публікації. Дослідження будується з урахуванням останніх тенденцій судової практики України.Автором проаналізовано постанову Пленуму Верховного Суду України No 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», а також правові позиції Верховного Суду, сформульовані в окремих постановах, що стосуються проблемних питань співвідношення зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень. Здійснюється також аналіз доктринальних підходів із питання розмежування та співвідношення між собою зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень. The article analyzes some issues of distinguishing between abuse of power or official position and abuse of power or official authority. The question of the relationship between Articles 364 and 365 of the Criminal Code of Ukraine, which correspond to the components of these criminal offenses, has always been debatable and ambiguous in the doctrine of criminal law. However, this relationship has become even more complicated due to the adoption on February 21, 2014 of the Law of Ukraine “On Amendments to the Criminal and Criminal Procedure Codes of Ukraine on the implementation of the provisions of Article 19 of the UN Convention against Corruption”.According to this Law of Ukraine, the subject of excess of power or official authority became exclusively a law enforcement officer. If before the changes the subject was outlined broadly – an official, then in the new version the subject composition of this criminal offense is narrowed to a law enforcement officer. However, questions arose as to the content of the acts of “abuse of power or official position”, “excess of power or official position”. Has their content changed? Has the explanation of the Plenum of the Supreme Court of Ukraine remained relevant? Is the excess of power or official authority committed by an official other than a law enforcement officer decriminalized? If not, how to qualify such actions?The author tries to answer these questions within the limits of the given publication. The study is based on the latest trends in the jurisprudence of Ukraine.The author analyzes the decision of the Plenum of the Supreme Court of Ukraine No 15 of December 26, 2003 “On court cases practiced in cases of abuse of power or official authority”, as well as legal provisions of the Supreme Court, formed in separate decisions or official position and excess of power or official authority.An analysis is also made of doctrinal approaches to the distinction between two abuses or positions of position and abuse of office.Item Становлення та розвиток адміністративно-правових обмежень в законодавстві зарубіжних країн(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Чорна, Вікторія Григорівна; Chorna, Viktoriia; Черная, Виктория ГригорьевнаУ науковій статті досліджено становлення та розвиток адміністративно-правових обмежень у законодавстві зарубіжних країн. Відзначено, що еволюція адміністративно-правових обмежень у законодавстві зарубіжних країн характеризується такими особливостями: визначальними підставами встановлення адміністративно-правових обмежень стали геополітичні, соціально-економічні, психологічні чинники; спостерігається чітка тенденція до посилення норм міжнародного права на принципи та види адміністративно-правових обмежень, які вста-новлені у законодавстві; характерна антиіндивідуалістична ідеологія застосування адміністративно-право-вих обмежень; відбулося переформатування адміністративно-правових обмежень у самообмеження задля досягнення суспільного блага; адміністративно-правові обмеження застосовуються у кожній без винятку сфері суспільного життя на підставі відповідного нормативно-правового акта.З ХХ ст. під впливом розвитку конституціоналізму та парламентаризму захисту прав та свобод особи надавалося особливе значення. Адміністративно-правові обмеження отримали своє нормативне визначення не лише в окремих законодавчих актах у межах однієї країни. Міжнародна спільнота прийняла відповідні акти, у яких закріплювалися принципи можливого застосування обмежень лише в суспільних інтересах. У цей період обмеження мали природно-правовий характер, тобто певні їх види та підстави їх застосування були чітко регламентовані в нормах закону та забезпечувалися шляхом установлення легітимного суспільного правопорядку. Уповноважуючи органи управління захищати права і свободи людини через можливість застосовувати певні обмеження, держава спричиняє вразливість цих прав. Отже, слід говорити не лише про їх захист, але й про обов’язок обмеження повноважень уповноважених органів задля недопущення звуження обсягу та змісту прав і свобод суб’єкта. Надмірність обмеження мала оцінюватись судами, оскільки адміністративні судді застосовували загальну техніку адміністративного контролю. При цьому інтенсивність судового контролю залежала від природи оспорюваних заходів, якщо спір стосувався прав людини, то судді здійснювали особливий контроль. Втім, як свідчить практика, належний контроль співмірності (пропорційності) обмежень адміністративними судами був скоріше ситуативним, аніж систематичним. The scientific article examines the formation and development of administrative and legal restrictions in the legislation of foreign countries.It is noted that the evolution of administrative and legal restrictions in the legislation of foreign countries is characterized by the following features: 1) the determining grounds for the establishment of administrative and legal restrictions were geopolitical, socio-economic, psychological factors; 2) there is a clear tendency to strengthen the rules of international law on the principles and types of administrative and legal restrictions established by law; 3) characteristic anti-individualist ideology of application of administrative and legal restrictions; 4) there was a reformatting of administrative and legal restrictions into self-restraint in order to achieve the public good; 5) administrative and legal restrictions are applied in every sphere of public life without exception on the basis of the relevant normative legal act.Since the twentieth century under the influence of the development of constitutionalism and parliamentarism, the protection of individual rights and freedoms was given special importance. Administrative and legal restrictions have received their normative definition not only in separate legislative acts within one country. The international community has adopted relevant acts, which enshrine the principles of possible application of restrictions only in the public interest. During this period, restrictions were natural in nature, i.e. certain types and grounds for their application were clearly regulated by law and ensured by establishing a legitimate social order. By empowering the authorities to protect human rights and freedoms through the possibility of applying certain restrictions, the state creates a vulnerability of these rights. Therefore, we should talk not only about their protection, but also about the obligation to limit the powers of authorized bodies in order to prevent the narrowing of the scope and content of the rights and freedoms of the subject. Excessive restrictions had to be assessed by the courts, as administrative judges used a general technique of administrative control. At the same time, the intensity of judicial control depended on the nature of the contested measures; if the dispute concerned human rights, the judges exercised special control. However, as practice shows, proper control of the proportionality of restrictions by administrative courts was situational rather than systematic.Item Методологічні засади дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення права особи на охорону здоров’я(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Старинський, М. В.; Starynskyi, M.; Миргород-Карпова, В. В.; Myrhorod-Karpova, V.; Shlapko, T.Стаття присвячена характеристиці методологічних засад дослідження механізму адміністративно-правового регулювання забезпечення права особи на охорону здоров’я. В процесі дослідження автори доходять висновку, що методологія дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення права особи на охорону здоров’я – це теоретичне обґрунтування доцільності застосування відповідних підходів і способів, які використовуються для проведення теоретико-юридичного дослідження державної політики іноземного інвестування, а також дібрана на науковій основі для зазначеної мети система прийомів і способів, тобто відповідних методів. Під час вибору тієї чи іншої методології дослідник має враховувати філософську і світоглядну складові частини розвитку суспільства; політико-правову основу функціонування держави, на території якої відбувалися становлення й законодавче закріплення права на охорону здоров’я; ієрархічність відносин та правового регулювання права на охорону здоров’я, включаючи міжнародний елемент. Автори зазначають, що світоглядна, філософська та соціокультурна складові частини методології дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення права особи на охорону здоров’я має включати весь набір філософсько-світоглядних методів дослідження й пізнання, які використовуються в наукових дослідженнях, оскільки вони є фундаментом для отримання науково обґрунтованих результатів. Врахування політико-правової основи функціонування держави, на території якої відбувалися становлення й законодавче закріплення права на охорону здоров’я, забезпечується методами історизму та компаративізму. Також автори доводять, що елемент складної ієрархічності відносин охорони здоров’я спонукає дослідника до того, що під час визначення методології дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення права особи на охорону здоров’я ним має бути використаний весь методологічний інструментарій дослідження функціонування держави та її органів як на території держави, так і за її межами. Автори переконані, що врахування виявлених особливостей вибору методології під час дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення права особи на охорону здоров’я дасть можливість не лише отримати об’єктивні та науково обґрунтовані результати, але й значно підвищити дослідницький потенціал здійснюваної науковцем роботи. The article is devoted to the characteristics of the methodological bases of the research of the mechanism of administrative and legal regulation of ensuring the person’s right to healthcare. In the course of the research the authors come to the conclusion that the methodology of research of the mechanism of administrative and legal ensuring the person’s right to healthcare is a theoretical substantiation of expediency of application of appropriate approaches and methods used for theoretical and legal research of state policy of foreign investment, as well as a system of appropriate techniques and methods selected on a scientific basis for this purpose.When choosing a methodology, the researcher must take into account: a) the philosophical and ideological component of the development of society; b) the political and legal basis for the functioning of the state on the territory of which the formation and legislative consolidation of the right to healthcare took place; c) hierarchy of relations and legal regulation of the right to healthcare, including international experience.The authors note that the ideological, philosophical and socio-cultural component of the research methodology of the mechanism of administrative and legal ensuring the person’s right to healthcare should include the whole set of philosophical and ideological methods of research and cognition used in scientific research, because they are the foundation for obtaining scientifically sound results. Taking into account the political and legal basis of the functioning of the state, on the territory of which the formation and legislative consolidation of the right to healthcare took place is provided by the methods of historicism and comparativism. The authors also argue that the element of complex hierarchy of healthcare relations encourages the researcher to use all the methodological tools for studying the functioning of the state and its bodies both on the territory of the state and abroad when determining the research methodology of studying the mechanism of administrative and legal ensuring the person’s right to healthcare.The authors are convinced that taking into account the identified features of the choice of methodology in the study of the mechanism of administrative and legal ensuring the person’s right to healthcare will not only obtain objective and scientifically sound results, but also significantly increase the research potential of the scientist’s work.Item Історично-правова періодизація розвитку консульської діяльності в Україні(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Пуртова, А. А.; Purtova, A.Дослідження історично-правової періодизації розвитку консульської діяльності в Україні дає можливість краще зрозуміти сучасний стан її розвитку та визначити його перспективи. Історія становлення та розвитку консульської діяльності в Україні починається з часів Київської Русі. Утвердження державності у ХІ ст. дало змогу сформувати систему зовнішніх відносин Київської Русі. Наступний період розвитку консульської діяльності в Україні припадає на час існування Української козацької держави протягом другої половини XVII ст. – першої половини XVIII ст., з утворенням дипломатичних інституцій якої почала зароджуватися національна консульська служба. Хоча її представники тоді не називалися консулами, однак вони здійснювали функції, які належали до консульських повноважень. В наступний період розвитку консульської діяльності з останньої чверті XVIII ст. до 1917 року в резуль-таті припинення у другій половині XVIII ст. існування Гетьманщини та Запорізької Січі умов для розвитку незалежної дипломатичної та консульської служби України не було. При цьому багато українців наприкінці XVIII ст. – на початку ХХ ст. поповнювали склад консульської служби спочатку Колегії іноземних справ, а згодом Міністерства закордонних справ Російської імперії. Наступний період розвитку консульської діяльності в Україні (1917–1923 роки) пов’язаний із діяльністю Української Народної Республіки. Період розвитку консульської діяльності в період Української Народної Республіки у певний часовий період співпадає з періодом формування консульської діяльності радянської України, який починається у 1918 році і закінчується у 1991 році з проголошенням незалежності України. Сучасний період розвитку консульської діяльності в Україні є періодом становлення та розвитку консульської служби в незалежній Україні, який почався у 1991 році.Автором відзначено, що правову основу діяльності консульської служби України на сучасному етапі складають Закон України «Про дипломатичну службу» від 7 червня 2018 року No 2449-VIII, Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року No 127/94, Віденська Конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. The study of the historical and legal periodization of the development of consular activities in Ukraine provides an opportunity to better understand the current state of its development and determine its prospects.The history of the formation and development of consular activities in Ukraine dates back to the times of Kievan Rus. The assertion of statehood in the ХІ century made it possible to form a system of external relations of Kievan Rus.The next period of development of consular activity in Ukraine dates back to the existence of the Ukrainian Cossack state during the second half of the XVII – first half of the XVIII century, with the establishment of diplomatic institutions which began to emerge national consular service. Its representatives, although not called consuls at the time, performed functions that belonged to consular powers.In the next period of development of consular activity from the last quarter of the XVIII century until 1917, as a result of the cessation of the Hetmanate and the Zaporizhzhya Sich in the second half of the XVIII century, there were no conditions for the development of an independent diplomatic and consular service of Ukraine. At the same time, many Ukrainians in the late XVIII – early XX centuries replenished the consular service, first the Board of Foreign Affairs, and later the Ministry of Foreign Affairs of the Russian Empire.The next period of development of consular activity in Ukraine (1917–1923) is connected with the activity of the Ukrainian People’s Republic. The period of development of consular activity in the period of the Ukrainian People’s Republic in a certain period of time coincides with the period of formation of consular activity of Soviet Ukraine, which began in 1918 and ended in 1991 with the proclamation of Ukraine’s independence.The current period in the development of consular activities in Ukraine is the period of formation and development of the consular service in independent Ukraine, which began in 1991.The author notes that the legal basis of the consular service of Ukraine at the present stage is the Law of Ukraine “On Diplomatic Service” of June 7, 2018 No 2449-VIII, Consular Statute of Ukraine, approved by the Decree of the President of Ukraine of April 2, 1994 No 127/94, the Vienna Convention on Consular Relations of April 24, 1963.Item Митний контроль щодо оформлення товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Петренко, Г. О.; Petrenko, H.; Бурковська, О. І.; Burkovska, O.У статті досліджено питання правового регулювання сфери митного контролю щодо оформлення товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної власності. За результатами проведеного наукового дослідження запропоновано конкретизацію законодавчих положень, які регламентують дискреційні повноваження працівників митних органів щодо призупинення митного оформлення товарів за власною ініціативою. Обґрунтовано доцільність внесення змін до переліку об’єктів права інтелектуальної власності, що охороняються відповідно до закону та підлягають реєстрації у митному реєстрі. Окреслено основні аспекти, що сприяють існуванню такого негативного явища, як патентний тролінг, та розглянуто можливі шляхи боротьби з ним. Актуалізовано питання запровадження адміністративної відповідальності за реєстрацію у митному реєстрі об’єктів права інтелектуальної власності задля створення перешкод добросовісній діяльності інших правовласників, а також наголошено на необхідності посилення відповідальності за ввезення на митну територію України або вивезення за межі цієї території товарів із порушенням охоронюваних законом прав інтелектуальної власності. У рамках реалізації кон-цептуального завдання реформування сфери інтелектуальної власності щодо внесення змін до Митного кодексу України запропоновано удосконалити національне законодавство, спрямоване на боротьбу з контрафактним товаром, шляхом його узгодження зі взятими Україною зобов’язаннями перед Світовою організацією торгівлі та Європейським Союзом. Наголошено на необхідності врахування національної специфіки формування і розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності у процесі запозичення відповідного зарубіжного досвіду, пов’язаного зі створенням дієвих механізмів реалізації правових норм у цій сфері. The article examines the issues of legal regulation of customs control over the registration of goods containing intellectual property rights. According to the results of the research, it is proposed to specify the legislative provisions that regulate the discretionary powers of customs officers to suspend customs clearance of goods on their own initiative. The expediency of making changes to the list of intellectual property rights that are protected in accordance with the law and subject to registration in the register administered by the State Customs Service of Ukraine is justified. The scientific paper also outlines the main aspects that contribute to the existence of such a negative phenomenon as patent trolling, and considers possible ways to combat it. The issue of introducing administrative liability for registration of intellectual property rights in the customs register in order to create obstacles to the bona fide activities of other rights holders was raised, and the need to strengthen administrative responsibility for importing or exporting goods in violation of legally protected rights was stressed intellectual property. As part of the conceptual task of reforming the intellectual property sector, in part of the amendments to The Customs Code of Ukraine, it is proposed to improve national legislation aimed at combating counterfeit goods by aligning it with Ukraine’s commitments to The World Trade Organization and The European Union. Emphasis on the need for account the national specifics of the formation and development of the state system of legal protection of intellectual property in the process of borrowing relevant foreign experience related to the creation of effective mechanisms for implementing legal norms in the field of intellectual property.Item Організаційно-правові засади забезпечення кібербезпеки України(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Омельченко, Андрій Володимирович; Omelchenko, Andrii; Омельченко, Андрей ВладимировичУ статті автором відзначено, що забезпечення кібербезпеки є одним із пріоритетів у системі національної безпеки України. Питома вага кіберзагроз зростає, і ця тенденція за ступенем розвитку інформаційних технологій та їх конвергенції з технологіями штучного інтелекту посилюватиметься. Зростання такого впливу на функціонування структур управління, як національних, так і транснаціональних, формує нову безпекову ситуацію. Правову основу забезпечення кібербезпеки України становлять Конституція України, закони України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої і зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, Конвенція про кіберзлочинність, інші міжнародні договори, нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України. Правові та організаційні основи забезпечення кібербезпеки визначають Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 5 жовтня 2017 р. No 2163-VIII та Стратегія кібербезпеки України, затверджена Указом Президента України від 26 серпня 2021 р. No 447/2021.Координація діяльності у сфері кібербезпеки як складової частини національної безпеки України здійснюється Президентом України через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України. Національний координаційний центр кібербезпеки як робочий орган Ради національної безпеки і оборони України здійснює координацію та контроль за діяльністю суб’єктів сектору безпеки і оборони, які забезпечують кібербезпеку. Кабінет Міністрів України забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кібербезпеки. Сукупність суб’єктів забезпечення кібербезпеки та взаємопов’язаних заходів політичного, науково-технічного, інформаційного, освітнього характеру, організаційних, правових, оперативно-розшукових, розвідувальних, контррозвідувальних, оборонних, інженерно-технічних заходів, а також заходів криптографічного і технічного захисту національних інформаційних ресурсів, кіберзахисту об’єктів критичної інформаційної інфраструктури являє собою Національну систему кібербезпеки. In this article, the author notes that ensuring cybersecurity is one of the priorities in Ukraine’s national security system. The share of cyber threats is growing and this trend will intensify with the development of information technologies and their convergence with artificial intelligence technologies. The growth of such influence on the functioning of both national and transnational governance structures creates a new security situation.The legal basis for cybersecurity in Ukraine is the Constitution of Ukraine, laws of Ukraine on national security, principles of domestic and foreign policy, electronic communications, protection of state information resources and information, the Convention on Cybercrime, other international treaties, regulations adopted to enforce laws of Ukraine.Legal and organizational bases of cybersecurity are determined by the Law of Ukraine “On Basic Principles of Cyber Security of Ukraine” of October 5, 2017 No 2163-VIII and Cyber Security Strategy of Ukraine, approved by the Decree of the President of Ukraine of August 26, 2021 No 447/2021.Coordination of activities in the field of cybersecurity as a component of national security of Ukraine is carried out by the President of Ukraine through the National Security and Defense Council of Ukraine headed by him. The National Coordination Center for Cyber Security, as a working body of the National Security and Defense Council of Ukraine, coordinates and monitors the activities of entities in the security and defense sector that provide cyber security. The Cabinet of Ministers of Ukraine ensures the formation and implementation of state policy in the field of cybersecurity. A system of subjects of cybersecurity and interrelated measures of political, scientific and technical, informational, educational nature, organizational, legal, operational and investigative, intelligence, counterintelligence, defense, engineering and technical measures, as well as measures of cryptographic and technical protection of national information resources, cyber protection of critical information infrastructure is the National Cyber Security System.Item Правова природа судового контролю за діяльністю публічної адміністрації: окремі теоретико-правові аспекти(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Михайлов, О. О.; Mykhailov, O.Наукова стаття присвячена дослідженню правової природи судового контролю за діяльністю публічної адміністрації. Здійснено аналіз наукових підходів до розуміння судового контролю як виду державної контрольної діяльності, на основі чого визначено, що судовий контроль не можна розглядати як окрему форму реалізації судової влади, оскільки в такому разі, здійснюючи судовий контроль, суди не здійснюють правосуддя. Зроблено висновок, що судовий контроль є частиною діяльності суду із здійснення правосуддя, і його слід розглядати як функцію судової влади, котра реалізується через правосуддя і проявляється у різних видах судочинства. Наголошено на тому, що роль контрольних повноважень суду визначається функціями, які покликана виконувати судова влада під час здійснення правосуддя в державі. Особливість судового контролю полягає в тому, що він здійснюється під час розгляду та вирішення справ із передбачених законом підстав за визначеними законом процедурами. На основі аналізу наукових підходів до розуміння судового контролю за діяльністю публічної адміністрації запропоновано під останнім розуміти діяльність суду щодо відправлення правосуддя щодо відповідності або невідповідності актів та дій (бездіяльності) відповідних органів та посадових осіб положенням законодавства. Визначено особливості прямого та непрямого видів контролю. Акцентовано увагу на тому, що прямий судовий контроль характеризується такими особливостями: підконтрольними суб’єктами є суб’єкти публічної адміністрації, особливим предметом судового розгляду, особливою процедурою розгляду є здійснення цього виду судового контролю. Наголошено на тому, що предмет контролю та специфіка діяльності судів зумовлюють особливості мети судового контролю. Ці особливості полягають у тому, що контроль здійснюється перш за все за законністю управлінських дій (бездіяльності) суб’єктів публічної адміністрації, які полягають в управлінських відносинах із фізичною або юридичною особою, а також у тому, що контроль за діяльністю органів публічної адміністрації обумовлюється спеціальною метою правосуддя – вирішенням спорів. Це означає, що судовий контроль виражається у відновленні порушених прав та інтересів громадян або юридичних осіб у результаті вирішення спору. This scientific article is devoted to the study of the legal nature of judicial control over the activities of public administration. An analysis of scientific approaches to the understanding of judicial control as a type of state control activity, based on which it is determined that judicial control cannot be considered as a separate form of judicial power, because in this case, exercising judicial control, courts do not administer justice. It is concluded that judicial control is part of the court’s activities in the administration of justice and should be considered as a function of the judiciary, which is exercised through justice and manifested in various types of justice. It is emphasized that the role of the court’s supervisory powers is determined by the functions that the judiciary is called upon to perform in the administration of justice in the state. The peculiarity of judicial control is that it is carried out in the consideration and resolution of cases on the grounds provided by law in accordance with the procedures prescribed by law.Based on the analysis of scientific approaches to understanding judicial control over the activities of public administration, the latter is proposed to understand the activities of the court to administer justice for compliance or non-compliance of acts and actions (inaction) of relevant bodies and officials. Features of direct and indirect types of control are determined. Emphasis is placed on the fact that direct judicial control is characterized by the following features: controlled entities are subjects of public administration, a special subject of judicial review, a special procedure for reviewing the implementation of this type of judicial control.It is emphasized that the subject of control and the specifics of the courts determine the specifics of the purpose of judicial control. These features are that the control is carried out primarily on the legality of administrative actions (inaction) of public administration, which are in management relations with individuals or legal entities, as well as the fact that control over the activities of public administration is conditioned by the special purpose of justice which is the settlement of disputes. This means that judicial control is expressed in the restoration of violated rights and interests of citizens or legal entities as a result of resolving the dispute.Item Проблеми правового регулювання «податкової амністії» в Україні(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Майка, М. Б.; Maika, M.; Глива, А. О.; Hlyva, A.У статті досліджено механізм правового регулювання податкової амністії в редакції Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання детінізації доходів та підвищення податкової культури громадян шляхом запровадження одноразового (спеціального) добровільного декларування фізичними особами належних їм активів та сплати одноразового збору до бюджету» від 15 червня 2021 року No 1539-ІХ. Наведено проблеми нормативного регулювання правовідносин у зазначеній сфері, серед яких слід назвати нестабільність податкового законодавства, колізії між правовими нормами, недостатній рівень фактичних та правових гарантій не притягнення суб’єктів декларування за виявлені порушення та злочини у сфері податків та обігу валюти; неоднозначне правове регулювання процедури декларування віртуальних активів, не сформований порядок визначення суми, на яку застосовується «податкова амністія» за умови перевищення у платника податків розміру готівки, яка перебуває у власності, суми 400 тисяч гривень, недосконалість бюджетної системи та системи контролю за використанням бюджетних коштів, а також недоліки правоохоронної системи. Формування культури оподаткування є важливим елементом процвітаючого та сильного суспільства. Задля цього сформовано висновки та пропозиції, спрямовані на вдосконалення Закону України від 15 червня 2021 року No 1539-ІХ, а також на покращення ефективності податкової амністії. Вказано на необхідність продовження дії цього Закону, встановлення чіткого механізму правового регулювання процедури декларування віртуальних активів та визначення їх вартості, визначення механізму обчислення вартості майна, майнових прав, фінансових інструментів, які є предметом декларування, формулювання правових наслідків, які будуть виникати, якщо платники податків не подали відповідну декларацію, але склад і обсяг їх майна перевищує закріплений у п. 10 підрозділу 9-4 «Перехідних положень» Податкового кодексу України. Наголошено на потребі ухвалення законодавчого акту, яким буде внесено зміни саме до Кримінального кодексу України та Кодексу України. The mechanism of legal regulation of tax amnesty in the wording of the Law of Ukraine of June 15, 2021 No1539-IX “On Amendments to the Tax Code of Ukraine to stimulate the de-shadowing of income and increase the tax culture of citizens by introducing one-time (special) voluntary declaration of their due assets and payment of a one-time fee to the budget”. The problems of normative regulation of legal relations in this area are indicated, including: instability of tax legislation, conflicts between legal norms, insufficient level of factual and legal guarantees of non-involvement of declaring subjects for revealed violations and crimes in the field of taxes and currency circulation; ambiguous legal regulation of the procedure for declaring virtual assets, there is no procedure for determining the amount to which the “tax amnesty” applies if the taxpayer exceeds the amount of cash owned, the amount of 400 thousand hryvnias, imperfection of the budget system and control system , as well as the shortcomings of the law enforcement system. Forming a culture of taxation is an important element of a prosperous and strong society. For this purpose, conclusions and proposals were formed aimed at improving the Law of Ukraine of June 15, 2021 No 1539-IX, as well as improving the effectiveness of the tax amnesty. It is pointed out the need to: continue the operation of this law, establish a clear mechanism of legal regulation of the procedure for declaring virtual assets and determine their value, determine the mechanism for calculating the value of property, property rights, financial instruments that are subject to declaration, formulate legal consequences if the taxpayers have not filed the relevant declaration, but the composition and volume of their property exceeds that specified in paragraph 10 of subsection 9-4 of the “Transitional Provisions” of the Tax Code of Ukraine. Emphasis was placed on the need to adopt a legislative act that will amend the Criminal Code of Ukraine and the Code of Ukraine.Item Інноваційна культура як чинник підвищення ефективності адміністративно-правового забезпечення науково-технологічного розвитку в Україні(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Куркова, К. М.; Kurkova, K.У статті дослідженосутність і значення інноваційної культури як чинника підвищення ефективності адміністративно-правового забезпечення науково-технічного розвитку в Україні. Запропоновано під інноваційною культурою розуміти складний комплексний соціокультурний феномен, зміст якого розкриває готовність і здатність суспільства до генерації та втілення інновацій у всіх сферах суспільного життя, а саме науці, освіті, культурі, економіці, публічному управлінні, праві. Обґрунтовано необхідність закріплення поняття інноваційної культури на законодавчому рівні. Визначено чинники, які впливають на рівень інноваційної культури у суспільстві, такі як соціокультурне середовище; інтелектуальний потенціал нації; престижність наукової праці; рівень економічної свободи; рівень поваги та дотримання прав інтелектуальної власності; розвиток політичних інститутів; якість інституційного середовища; рівень довіри суспільства до держави; рівень корупції у суспільстві; гласність і відкритість суспільних процесів. Встановлено, що світовий досвід свідчить про наявність прямої взаємозалежності розвитку інноваційної діяльності та загального добробуту суспільства. Для того щоб досягти високого рівня інноваційної культури, який корелюється з позитивними змінами у суспільстві, необхідна наявність системного та продуманого управлінсько-правового підходу до перетворення цього феномена на впорядкований процес із визначеними ціннісними орієнтирами, правилами поведінки та взаємодії, організованою структурою відносин і відповідальністю учасників. Визначено, що головними ініціаторами формування та джерелом інноваційної культури насамперед мають бути представники держави, на яких має бути покладений обов’язок формування, підтримки та розвитку інноваційної культури як пріоритетного завдання держави та громадянського суспільства, а також обов’язкової складової частини та об’єктивного критерія якісного інноваційного вектору розвитку суспільства.Сформовано пропозиції щодо конкретних заходів розвитку інноваційної культури в Україні за двома напрямами, а саме у сфері розвитку людського потенціалу та в державному секторі. The essence and significance of innovation culture as a factor in increasing the efficiency of administrative and legal support of scientific and technological development in Ukraine are studied. It is proposed to understand innovation culture as a complex socio-cultural phenomenon, the content of which reveals the readiness and ability of society to generate and implement innovations in all spheres of public life: science, education, culture, economics, public administration, law. The necessity of consolidating the concept of innovative culture at the legislative level is substantiated.The factors influencing the level of innovative culture in the society are determined: 1) socio-cultural environment; 2) the intellectual potential of the nation; 3) the prestige of scientific work; 4) the level of economic freedom; 5) the level of respect and observance of intellectual property rights; 6) development of political institutions; 7) the quality of the institutional environment; 8) the level of public confidence in the state; 9) the level of corruption in society; 10) publicity and openness of social processes.It is established that the world experience shows the existence of a direct interdependence between the development of innovation and the general welfare of society. In order to achieve a high level of innovation culture, which correlates with positive changes in society, a systematic and well-thought-out administrative and legal approach is needed to transform this phenomenon into an orderly process with certain values, rules of conduct and interaction, organized structure of relations and responsibility of participants.It is determined that the main initiators of the formation and source of innovation culture should be primarily representatives of the state, which should be responsible for the formation, maintenance and development of innovation culture as a priority of the state and civil society, as well as a mandatory component and objective criterion, qualitative innovative vector of society development. Proposals for specific measures for the development of innovative culture in Ukraine in two areas have been formed: in the field of human development and in the public sector.Item Особливості поміщення осіб в місця тимчасового тримання Державної прикордонної служби України в контексті дотримання їх прав(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Король, М. О.; Korol, M.У статті розглянуто окремі питання функціонування місць тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, зокрема щодо дотримання прав іноземців та осіб без громадянства під час їх поміщення у відповідні підрозділи. Акцентовано увагу на тому, що вибір вектору розвитку України вимагає від правоохоронних органів дотримання прав людини, зокрема тих, що стосуються недопущення катування або жорстокого, нелюдського чи принижуючого гідність особи поводження або покарання. Зазначених положень повинні дотримуватись усі правоохоронні органи, особливо ті, які обмежують права людини внаслідок затримання та поміщення до місць тимчасового тримання. Відповідно, основним у цій сфері є питання про ефективні юридичні засоби захисту такої категорії осіб від незаконних дій органів і посадових осіб, які здійснюють таке затримання, тому зараз забезпечення прав і законних інтересів особи під час її поміщення в місця тимчасового тримання Державної прикордонної служби України вимагає концептуально нових підходів до правових засад функціонування цієї системи, гуманізації діяльності органів та підрозділів охорони державного кордону, удосконалення форм, методів та засобів забезпечення прав і законних інтересів особи. Досліджено сучасний стан нормативно-правового регулювання здійснення тримання в органах та підрозділах Державної прикордонної служби України. Розглянуто призначення місць тимчасового тримання Державної прикордонної служби України, окремі засади їх функціонування, значення режимних правил у загальній системі норм, що врегульовують питання протидії нелегальній міграції та недопущення порушень прав осіб у цій сфері. Встановлено, що адміністративне затримання та, як наслідок, тримання осіб – це заходи забезпечен-ня, що полягають у застосуванні примусу до осіб; проведено аналіз міжнародних та національно-правових гарантій прав для осіб, що перебувають у місцях тимчасового тримання; проаналізовано систему міжнародних нормативно-правових актів у сфері тримання. На основі проведеного аналізу автором зроблено висновок, що більшість міжнародних гарантій відображено в національному законодавстві та виконується підрозділами тримання Державної прикордонної служби України. The article considers some issues about functioning detention facilities of the State Border Service of Ukraine, in particular regarding the observance of the rights of foreigners and stateless persons when they are placed in the relevant units.It was emphasized that the choice of the Ukraine’s development vector requires law enforcement agencies observance of human rights, especially those related to the prevention of torture; cruel, inhuman or violation of human dignity attitude or punishment. These provisions must be complied with by all law enforcement agencies, without exception, especially those that restrict human rights as a result of apprehension and placement in detention facilities. Therefore the main issue in this sphere is the question about effective legal means to protect this category of persons from illegal actions of bodies and authorities who carry out such apprehension. Therefore, ensuring the rights and legitimate interests of the individual during placement in the detention facilities of the State Border Guard Service of Ukraine now requires conceptually new approaches to the legal framework for the functioning of this system, humanization of bodies and units of state border guard, improving forms, methods and means to provide the interests of the person. The current state of legal regulation of detention in the bodies and departments of the State Border Guard Service of Ukraine has been studied. It has been considered the appointment of detention facilities of the State Border Guard Service of Ukraine, some principles of their functioning, the importance of regime rules in the general system which resolve combating illegal migration sphere and, at the same time, prevention of violations of human rights in this area.It has been established that administrative apprehension and, as a consequence, apprehension of persons are security measures and consist of the usage of coercion to persons; international and national legal guarantees of rights for persons in detention facilities and the system of international normative legal acts in the field of detention are analyzed. Based on the analysis, the author concluded that most of the international guarantees is reflected in the national legislation and are implemented by the units of the State Border Guard Service of Ukraine.Item До питання про правову природу публічного контролю(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Буханевич, О. М.; Івановська, А. М.; Ivanovska, A.Стаття присвячена дослідженню правової природи публічного контролю, визначенню його характерних рис і видів. На основі аналізу доктринальних підходів до розуміння сутності контролю загалом і публічного контролю зокрема зроблено висновок, що публічний контроль потрібно розглядати в аспекті регулювання всієї публічної сфери життєдіяльності суспільства як систему організаційно-правових форм забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації, як механізм забезпечення публічності й ефективності її діяльності. З урахуванням наукових поглядів щодо обсягу поняття «публічний контроль» із пози-ції суб’єктів його здійснення аргументовано доцільність виділення таких різновидів публічного контролю, як державний, муніципальний і громадський контроль.Стверджується, що державний контроль тією чи іншою мірою виконують усі державні органи з предметів свого відання, які мають право здійснювати контрольні повноваження або давати обов’язкові вказівки. З урахуванням широкого підходу до питання суб’єктів державного контролю залежно від органів які його здійснюють, визначено види державного контролю, а саме: контроль законодавчої влади, президентський контроль, контроль виконавчої влади, конституційний контроль, судовий контроль, контроль омбудсмена, фінансовий контроль, контроль центральних виборчих органів. Громадський контроль запропоновано розглядати як вияв волі громадян щодо актів і дій публічної адміністрації, який полягає в ефективній системі доступу громадськості до всіх аспектів діяльності держави й інститутів громадянського суспільства. Основними видами громадського контролю визначено: контроль, котрий здійснюється громадськими організаціями, громадські експертизи, громадські слухання. Муніципальний контроль визначено як діяльність відповідних органів місцевого самоврядування та їхніх голів, спрямована на забезпечення законності в роботі муніципальних органів і виконання ними завдань місцевого самоврядування. Обґрунтовується недоцільність виділення як окремого виду публічного контролю міжнародного на тій підставі, що контроль міжнародних організацій є інститутом міжнародного права, тоді як публічний контроль містить сукупність внутрішньо-державних засобів і методів впливу на публічну адміністрацію та інститути громадянського суспільства. Наголошується, що публічний контроль є важливою функцією держави, реалізація якої сприяє забезпеченню законності в діяльності публічної адміністрації, реалізації та захисту прав і свобод громадян. The article is devoted to the study of the legal nature of public control, the definition of its characteristics and types. Based on the analysis of doctrinal approaches to understanding the essence of control in general and public control, in particular, it is concluded that public control should be considered in terms of regulating the entire public sphere of society as a system of organizational and legal forms of legality in the activities of public administration, as a mechanism to ensure publicity and efficiency of its activities. Taking into account the scientific views on the scope of the concept of “public control” from the standpoint of the subjects of its implementation it was argued the expediency of allocating such types of public control as state, municipal and public control.It is claimed that state control is to some extent exercised by all state bodies in matters within their competence, which have the right to exercise control powers or give mandatory instructions. Taking into account the broad approach to the issue of subjects of state control, depending on the bodies that exercise it, the types of state control are identified, namely: control of the legislature, presidential control, control of the executive, constitutional control, judicial control, ombudsman control, financial control, control of central election bodies. It is proposed to consider public control as a manifestation of the will of citizens to acts and actions of public administration, which consists in an effective system of public access to all aspects of the state and civil society institutions. The main types of public control are defined: control carried out by public organizations, public examinations, public hearings. Municipal control is defined as the activity of the relevant local self-government bodies and their heads, which is aimed at ensuring legality in the activities of municipal bodies and their performance of local self-government tasks. The inexpediency of allocating international control as a separate type of public control is substantiated on the grounds that control of international organizations is an institution of international law, while public control includes a set of domestic means and methods of influencing public administration and civil society institutions. It is emphasized that public control is an important function of the state, the implementation of which contributes to ensuring the rule of law in the activities of public administration, implementation and protection of the rights and freedoms of citizens.Item Уніфікація процесуального законодавства у сфері судової правотворчості та її меж(Видавничий дім «Гельветика», 2021) Ясинок, Д. М.; Yasynok, D.У статті проаналізовано особливості уніфікації процесуального законодавства у сфері судової правотворчості та її меж із точки зору цивільного, адміністративного та господарського права в Україні. Автор доводить, що судова правотворчість є природною закономірністю, оскільки законодавець ніколи не зможе досягти такого рівня законотворення, за якого, з одного боку, була б абсолютна однозначність норм права, а з іншого боку, таке законодавство мало би незмінний, стабільний характер. Оскільки судова право-творчість як правова категорія має нелінійний, несистемний характер, то вона може бути лише тоді, коли наявні законодавчі прогалини (щілини), з одного боку, та неможливість їх подолання за рахунок правових аналогій, з іншого боку. Водночас така правотворчість має для суду зобов’язальний характер, хоча вона не залежить від волі законодавця, оскільки така воля не має свого закріплення в процесуальному законодавстві. Безумовним фактом є те, що судова правотворчість є характерною для загального права, але її проникнення у сферу дії континентального права поступово приводить до зближення цих правових систем та їх традицій. Прискорення такого процесу у сфері зближення двох правових систем породжено, з одного боку, вкрай стрімким розвитком суспільних відносин і відставанням законотворчого процесу від реалій суспільного життя, через що виникає надмірне старіння поточного законодавства, а з іншого боку, наявністю законодавчих упущень внаслідок стилістичних помилок чи не врегулювання певних відносин, про які законодавець, приймаючи те чи інше законодавство, просто не міг знати. Судова правотворчість – це остання межа, де відбувається подолання законодавчих прогалин (щілин) за рахунок формування певної правової формули задля якомога точнішої юридичної кваліфікації спірних відносин, коли застосувати певний вид правових аналогій неможливо. Безумовно, судова правотворчість не є індульгенцією суду для створення підстав до упередженого розгляду справи. Це окрема процесуально-правова категорія, яка існує лише там і тоді, де виникає необхідність подолання законодавчих прогалин (щілин) чи є певна законодавча неповнота, спірність або стилістична чи правова невизначеність. The article analyzes the features of unification of procedural legislation in the field of judicial lawmaking and its boundaries in terms of civil, administrative and commercial law in Ukraine.The author argues that judicial lawmaking is a natural pattern, because the legislator will never be able to reach a level of legislation at which there would be on the one hand absolute unambiguity of law, and on the other such legislation would be unchanged, stable. Since judicial lawmaking as a legal category is not linear, not systemic, it can take place only when there are legislative gaps (cracks) on the one hand and the impossibility of overcoming them by legal analogies – on the other. At the same time, such law-making is binding on the court, although it does not depend on the will of the legislator, as such a will is not enshrined in procedural law. It is an unconditional fact that judicial lawmaking is characteristic of common law, but its penetration into the scope of continental law gradually leads to the convergence of these legal systems and their traditions.Acceleration of this process in the field of convergence of the two legal systems is caused on the one hand by the rapid development of social relations and the lag of the legislative process from the realities of public life and on these grounds excessive aging of current legislation, and on the other – the presence of legislative omissions due to stylistic errors relations, about which the legislator, adopting this or that legislation, simply could not know. Judicial law-making is the last limit where legislative gaps (gaps) are overcome by forming a certain legal formula for the purpose of the most accurate legal qualification of disputable relations, when it is impossible to apply a certain type of legal analogies. Of course, judicial lawmaking is not an indulgence of the court to create grounds for a biased trial. This is a separate procedural category, which takes place only where and when there is a need to overcome legislative gaps (gaps) or there is a certain legislative incompleteness, controversy or stylistic or legal uncertainty.