Випуск № 3

Permanent URI for this collection

https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/54599

Browse

Browsing Випуск № 3 by Issue Date

Filter results by year or month
Now showing 1 - 20 of 50
  • No Thumbnail Available
    Item
    Правові відносини та порядок здійснення виконавчого провадження в Україні
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Мілоцький, О. Л.; Milotskyi, O.
    У статті розкрито правові відносини та особливості організації виконавчого провадження як завершальної стадії процесу реалізації судових рішень та актів інших органів публічної влади. Виконавче провадження представлено як цілісну систему владно-правових, адміністративних і процедурних дій, спрямованих на забезпечення реального поновлення порушених прав, свобод чи законних інтересів громадян і юридичних осіб. Його зміст ґрунтується на принципах верховенства права, законності, обов’язковості виконання рішень, гласності, неупередженості, пропорційності та співмірності заходів примусу. Правові відносини у цій сфері мають державно-владний, процесуальний та організаційний характер, оскільки виникають між уповноваженими особами, стягувачами, боржниками, третіми особами, банківськими установами та іншими суб’єктами, що забезпечують виконання судових актів. Розкрито систему суб’єктів виконавчої діяльності, до якої належать державні та приватні виконавці, органи контролю, учасники виконавчих дій і допоміжні інституції. Висвітлено порядок організації виконавчих дій, визначено особливості відкриття, проведення та завершення виконавчого провадження, а також описано механізми винесення постанов, актів, вимог, повідомлень та інших процесуальних документів, що підлягають обов’язковій фіксації в автоматизованій системі обліку. Значну увагу приділено питанням контролю за дотриманням процесуальних норм, відповідальності виконавців, процедурі оскарження їхніх рішень, а також забезпеченню прав сторін виконавчого процесу. Описано функціонування системи у сучасних умовах, коли діють тимчасові обмеження на проведення окремих виконавчих дій, зупинення проваджень на територіях активних бойових дій, запроваджено механізми заміщення виконавців, зміну виконавчих округів і забезпечення стабільності роботи органів примусового виконання. Вказано, що впровадження електронних технологій, використання кваліфікованого електронного підпису, створення єдиної автоматизованої бази даних, електронного документообігу та посилення контролю з боку уповноважених органів сприяють підвищенню прозорості, ефективності й довіри до системи виконання рішень. The article analyzes the legal relations and organizational features of enforcement proceedings as the final stage of implementing court decisions and acts of other public authorities. Enforcement proceedings are presented as a coherent system of authoritative, administrative, and procedural actions aimed at ensuring the actual restoration of violated rights, freedoms, or legitimate interests of individuals and legal entities. Their content is based on the principles of the rule of law, legality, mandatory execution of decisions, transparency, impartiality, proportionality, and balance of enforcement measures. Legal relations in this sphere have a state- authoritative, procedural, and organizational nature, as they arise between authorized persons, claimants, debtors, third parties, banking institutions, and other entities involved in the implementation of judicial acts.The system of enforcement subjects is described, including state and private bailiffs, supervisory authorities, participants in enforcement actions, and auxiliary institutions. The article outlines the procedure for organizing enforcement actions, the stages of initiating, conducting, and completing enforcement proceedings, and the mechanisms for issuing rulings, acts, demands, notifications, and other procedural documents that must be recorded in the automated accounting system. Particular attention is paid to compliance control with procedural norms, the liability of bailiffs, the procedure for appealing their decisions, and the protection of the parties’ rights during enforcement. The functioning of the system under current conditions is characterized, including temporary restrictions on enforcement actions, suspension of proceedings in areas of active hostilities, substitution mechanisms for bailiffs, changes of enforcement districts, and ensuring the stability of enforcement bodies. It is emphasized that the introduction of electronic technologies, the use of qualified electronic signatures, the creation of a unified automated database, electronic document management, and strengthened supervision by competent authorities contribute to greater transparency, efficiency, and public trust in the enforcement system.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Поняття й місце алгоритмічних договорів у сучасній договірній практиці
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Філатова-Білоус, Н. Ю.; Filatova-Bilous, N.
    Стаття присвячена проблемам використання різноманітних алгоритмів (цифрових помічників, ботів, електронних агентів тощо) в договірній практиці. Актуальність цього дослідження обумовлена тим, що алгоритмічні договори набувають великого поширення в сучасній практиці, адже залучення алгоритму (комп'ютерної програми) до укладення або виконання договорів значно економить час та зусилля для укладення договорів з використанням засобів електронної комунікації. Однак чим складніший алгоритм, тим більша вірогідність його непередбаченого функціонування, що ставить під загрозу дійсність договору в цілому. Особливо це стосується алгоритмів, заснованих на системах штучного інтелекту. У вітчизняній юридичній науці поняття алгоритмічних договорів фактично не досліджувалося, а в зарубіжній доктрині на сьогодні робляться перші спроби проаналізувати його й сформулювати підходи до регулювання відносин, що виникають у зв'язку з укладенням таких договорів. Тому метою цього дослідження є визначення поняття алгоритмічних договорів, з'ясування їхнього місця в сучасній договірній практиці, а також формулювання підходів до регулювання тих проблем, які виникають у зв'язку з укладенням таких договорів. У статті зроблено висновок, що алгоритмічний договір – це такий договір, укладення, виконання або визначення умов якого відбуваються за допомогою алгоритму, яким може бути цифровий асистент, бот або інша програма, що забезпечує автоматичне та/або автономне прийняття рішень у процесі такого укладення, виконання або визначення умов. З'ясовано основні проблеми, які виникають у практиці укладення алгоритмічних договорів та запропоновано шляхи їх вирішення з урахуванням підходів, сформульованих Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, а також Європейського інституту права. The article focuses on the use of various algorithms (digital assistants, bots, electronic agents, etc.) in contractual practice. The study is relevant because algorithmic contracts are becoming widespread in modern practice, since the involvement of an algorithm (computer program) in the formation or performance of contracts significantly saves time and efforts for concluding contracts using electronic communication. However, the more complex the algorithm, the greater the likelihood of its unforeseen functioning, which jeopardizes the validity of the contract as a whole. This is especially true for algorithms based on artificial intelligence systems.The concept of algorithmic contracts has not been studied in domestic legal science, and foreign doctrine is currently making its first attempts to analyze it and formulate approaches to regulating relations arising from the conclusion of such contracts. Therefore, the purpose of this study is to define the concept of algorithmic contracts, to clarify their place in modern contractual practice, and to formulate approaches to regulating the problems arising from the formation of such contracts. The article concludes that an algorithmic contract is a contract the formation, performance or determination of the terms of which is carried out by means of an algorithm, which may be a digital assistant, bot or other program that provides automatic and/or autonomous decision-making in the process of such formation, performance or determination of terms. The author identifies the main problems that arise in the practice of entering into algorithmic contracts and suggests ways to solve them, taking into account the approaches formulated by the United Nations Commission on International Trade Law and the European Law Institute.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Тенденції судової практики щодо захисту права власності на землі лісогосподарського призначення
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Липницька, Є. О.; Lypnytska, Ye.
    У статті досліджуються підходи до захисту права власності на землі лісогосподарського призначення, напрацьовані Верховним Судом за останні роки. Актуальність теми зумовлена значною кількістю судових справ щодо повернення у власність держави незаконно вилучених земель лісогосподарського призначення, а також наявністю різних підходів у вирішенні таких справ, в основному, пов’язаних із відсутністю єдності у визначенні належного та ефективного способу захисту. У результаті проведеного аналізу встановлено, що судова практика застосування таких способів захисту прав власника як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов) була усталеною протягом тривалого часу, однак із 2018 року зазнала змін, зокрема, у справах щодо земель водного фонду, а згодом і щодо земель лісогосподарського призначення. Узагальнення положень постанов Великої Палати Верховного Суду та касаційних судів дало підстави виявити наступні тенденції щодо вирішення таких спорів. У судовій практиці використовуються два протилежні підходи до питання про належний спосіб захисту права власності на землі різних категорій (віндикаційний чи негаторний). Перший підхід передбачає розмежування правового статусу земель водного фонду та лісогосподарського призначення за ознакою наявності законодавчих підстав для набуття їх у приватну власність. Згідно другого підходу має місце віднесення земель цих категорій до таких, що перебувають під особливою охороною держави, та наявність обмежень у отриманні титульного володіння приватною особою. Верховний Суд проводить чітке розмежування між «правом володіння» та «фактичним володінням» нерухомим майном, що є визначальним критерієм для вибору віндикаційного чи негаторного способу захисту. Право володіння завжди належить власникові майна і не може бути незаконним. Тому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. Особа, за якою зареєстровано право власності, визнається фактичним володільцем. Цей фактичний стан може бути правомірним або неправомірним. У випадку, коли власника незаконно усунуто від фактичного володіння земельною ділянкою та стосовно неї здійснено державну реєстрацію права власності за іншою особою, право власності має захищатися за допомогою віндикаційного позову. Цей підхід має застосовуватися й до земель лісогосподарського призначення. Важливим при розгляді судом вимог про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення, є встановлення відповідності трьом критеріям сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном. Застосування цього способу захисту потребує оцінки добросовісності дій її фактичного володільця. У справах щодо земель лісогосподарського призначення для оцінки добросовісності набувача земельної ділянки суд має враховувати наявність очевидних зовнішніх ознак (деревної рослинності), які вказують на приналежність ділянки до лісу. Надано пропозиції щодо удосконалення захисту права власності на землі лісогосподарського призначення. The article examines approaches to protecting property rights to forestry land developed by the Supreme Court in recent years. The relevance of the topic is due to the significant number of court cases concerning the return of illegally seized forestry land to state ownership, as well as the existence of different approaches to resolving such cases, mainly related to the lack of unity in determining the appropriate and effective means of protection.The analysis showed that the judicial practice of applying such methods of protecting the rights of the owner as reclamation of property from unlawful possession by another person (vindication claim) and removal of obstacles to the exercise of the right to use and dispose of property (negatory claim) had been established for a long time, but since 2018, it has undergone changes, in particular in cases concerning water fund lands and, subsequently, forestry lands.A summary of the provisions of the resolutions of the Grand Chamber of the Supreme Court and the courts of cassation gave grounds to identify the following trends in the resolution of such disputes.In judicial practice, two opposing approaches are used to address the issue of the appropriate method of protecting property rights to different categories of land (vindicatory or negative). The first approach involves distinguishing between the legal status of water fund lands and forestry lands based on the existence of legal grounds for acquiring them into private ownership. According to the second approach, lands in these categories are classified as being under special state protection, and there are restrictions on obtaining title ownership by a private individual.The Supreme Court makes a clear distinction between “right of ownership” and “actual possession” of immovable property, which is the decisive criterion for choosing between vindication and negatory remedies.The right of possession always belongs to the owner of the property and cannot be unlawful. Therefore, the owner has the right to reclaim their property from a person who has unlawfully taken possession of it without the appropriate legal basis. The person in whose name the ownership right is registered is recognized as the actual possessor. This actual situation may be lawful or unlawful. In cases where the owner has been unlawfully deprived of actual possession of a land plot and the state has registered the ownership rights of another person in relation to it, the ownership rights must be protected by means of a vindication claim. This approach should also apply to forestry land.When considering claims for the recovery of forestry land, it is important for the court to establish that the intervention in the right to peaceful possession of property meets three criteria of compatibility. The application of this method of protection requires an assessment of the good faith of the actions of the actual possessor.In cases concerning forestry land, in order to assess the good faith of the acquirer of the land plot, the court must take into account the presence of obvious external signs (tree vegetation) indicating that the plot belongs to the forest.Proposals have been made to improve the protection of property rights to forestry land.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Керування транспортним засобом у стані сп’яніння як підстава для звільнення з посади судді та прокурора
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Константий, О. В.; Konstantyi, O.
    У статті розглядаються питання судової практики звільнення суддів та прокурорів з посад з підстави допущення керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Відзначається, що у процесі європейської інтеграції України, протистояння збройній агресії російської федерації правники повинні дотримуватися високих стандартів професії, не вчиняти правопорушень та аморальних діянь під час виконання службових обов’язків і в особистому житті. На основі аналізу даних судової статистики і практики зроблено висновок про існування випадків керування суддями, прокурорами і державними службовцями різних категорій транспортними засобами у стані сп’яніння. Зазначається, що за таку несумісну з професійною етикою поведінку публічні службовці підлягають притягненню до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення та звільненню з посад на підставі приписів законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про державну службу». Аналізується судова практика вирішення справ, пов’язаних з оскарженням до Верховного Суду в порядку статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України рішень дисциплінарних органів про звільнення суддів і прокурорів з посад у зв’язку з допущенням керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Підсумовано, що згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду рішення дисциплінарних органів про звільнення позивачів з посад суддів та прокурорів з підстави допущення керування транспортними засобами у стані сп’яніння, як правило, не зазнають скасування. Наголошується на тому, що аморальні вчинки і злочини, керування транспортними засобами і появу у громадських місцях у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не повинні допускати також правники, які є дотичними до роботи органів, що проводять добори на посади суддів і прокурорів, оцінюють доброчесність інших. The article examines the judicial practice of dismissing judges and prosecutors from their positions on the grounds of driving a vehicle while intoxicated.It is noted that in the process of Ukraine’s European integration and resistance to the armed aggression of the Russian Federation, lawyers must adhere to high professional standards and not commit offenses and immoral acts while performing their official duties and in their personal lives.Based on the analysis of the data of judicial statistics and practice, a conclusion was made about the existence of cases of driving of vehicles by judges, prosecutors and civil servants of various categories while intoxicated. It is noted that for such behavior incompatible with professional ethics, public servants are subject to administrative liability in accordance with Article 130 of the Code of Ukraine on Administrative Offenses and dismissal from their positions based on the provisions of the Laws “On the Judicial System and the Status of Judges”, “On the Prosecutor’s Office”, “On the Civil Service”.The judicial practice of resolving cases related to appeals to the Supreme Court under Article 266 of the Code of Administrative Procedure of Ukraine against decisions of disciplinary bodies on the dismissal of judges and prosecutors from their positions in connection with the admission of driving while intoxicated is analyzed.It was concluded that according to the practice of the Grand Chamber of the Supreme Court, the decisions of disciplinary bodies on the dismissal of plaintiffs from the positions of judges and prosecutors on the grounds of driving vehicles while intoxicated, as a rule, are not overturned. It is emphasized that immoral acts and crimes, driving vehicles and appearing in public places under the influence of alcohol or drugs should also not be allowed by lawyers who are involved in the work of bodies that carry out selections for the positions of judges and prosecutors, and assess the integrity of others.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Типові слідчі ситуації та програми дій слідчого на початковому етапі розслідування колабораційної діяльності
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Скічко, І. А.; Skichko, I.; Капелюха, А. В.; Kapeliukha, A.
    Криміналістична методика виникла в результаті інтеграції та диференціації наукових знань та охоплює передові досягнення криміналістичної техніки й тактики, зокрема щодо оптимальної організації розслідування кримінальних правопорушень і судового розгляду певних категорій проваджень. Визначаючи, що наука криміналістика передбачає систематизацію характерних рис конкретному кримінальному правопорушенню та надання слідчому найбільш ефективного алгоритму дій, слід зауважити, що важливим є встановлення переліку й детальна систематизація цих характерних рис. Тож метою нашого дослідження є розгляд типових слідчих ситуацій та програми дій слідчого на початковому етапі розслідування такого кримінального правопорушення як колабораційна діяльність. На наш погляд, слід визначити, що типовою слідчою ситуацією під час здійснення досудового розслідування колабораційної діяльності є такі обставини, за яких особа-колабораціоніст є відомою, проте перебуває на окупованій території й відповідно фізичний доступ до неї є неможливим. Другою типовою слідчою ситуацією є вчинення колабораційної діяльності на підконтрольній Україні території, що зумовлює потребу в застосуванні слідчим іншого криміналістичного інструментарію для доведення вини злочинця та притягнення його до кримінальної відповідальності. Крім того, звернуто увагу на здійснення досудового розслідування щодо особи, яка залишила територію України (in absentia). На нашу думку, така типова слідча ситуація може розглядатися вченими й дослідниками як окремий вектор, що потребує нестандартного підходу слідчого до розв’язання поставлених криміналістичних завдань з метою забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила це діяння та залишила територію України. Також слід наголосити на тому, що в цьому разі важливу роль відіграє взаємодія слідчого й прокурора в досудовому розслідуванні, оскільки саме органи прокуратури є уповноваженими суб’єктами на міжнародну взаємодію під час здійснення досудового розслідування. Зроблено висновок, що зміст і сутність програмування дій слідчого на основі узагальнених рис і ознак типових слідчих ситуацій полягає в можливості ефективізації процесів здійснення досудового розслідування на основі діючої слідчої та судової практики з уникненням тих прорахунків і прогалин, що вже були допущені відповідними суб’єктами в інших кримінальних провадженнях. Слід звернути увагу на те, що використання досвіду здійснення досудового розслідування суміжних з колабораційною діяльністю кримінальних правопорушень (таких як державна зрада, шпигунство тощо) є доречним під час формування засад криміналістичної методики доказування в кримінальних провадженнях щодо колабораційної діяльності. Criminalistic methodology arose as a result of the integration and differentiation of scientific knowledge and covers the latest achievements in criminalistic techniques and tactics, in particular regarding the optimal organization of criminal investigations and court proceedings in certain categories of cases. Given that the science of criminalistics involves systematizing the characteristics of a specific criminal offense and providing investigators with the most effective algorithm of actions, it should be noted that it is important to establish a list and detailed systematization of these characteristics. Therefore, the purpose of our study is to consider typical investigative situations and the investigator’s program of actions at the initial stage of investigating such a criminal offense as collaboration. In our opinion, it should be determined that a typical investigative situation during a pre-trial investigation of collaboration is one in which the collaborator is known but is located in occupied territory and, accordingly, physical access to them is impossible. The second typical investigative situation is the commission of collaborationist activity in territory controlled by Ukraine, which necessitates the use of other forensic tools by the investigator to prove the guilt of the offender and bring them to criminal responsibility. In addition, attention is drawn to the conduct of a pre-trial investigation of a person who has left the territory of Ukraine (in absentia). In our view, it should be determined that a typical investigative situation during a pre-trial investigation of collaboration activities is one in which the collaborator is known but is located in occupied territory and, accordingly, physical access to them is impossible. The second typical investigative situation is the commission of collaborationist activities in territory controlled by Ukraine, which necessitates the use of other forensic tools by the investigator to prove the guilt of the criminal and bring them to criminal responsibility. In addition, attention is drawn to the conduct of a pre-trial investigation of a person who has left the territory of Ukraine (in absentia). In our opinion, such a typical investigative situation can be considered by scientists and researchers as a separate vector that requires a non-standard approach by the investigator to solving the forensic tasks set in order to ensure the criminal prosecution of the person who committed the act and left the territory of Ukraine. It should also be emphasized that in this case, the interaction between the investigator and the prosecutor in the pre-trial investigation plays an important role, since it is the prosecutor’s office that is authorized to engage in international cooperation during the pre-trial investigation.It was concluded that the content and essence of programming the actions of an investigator based on the generalized features and characteristics of typical investigative situations lies in the possibility of streamlining the processes of conducting a pre-trial investigation based on current investigative and judicial practice, avoiding the mistakes and omissions that have already been made by the relevant subjects in other criminal proceedings. in other criminal proceedings. It should be noted that the use of experience in conducting pre-trial investigations of criminal offenses related to collaboration (such as treason, espionage, etc.) is relevant when forming the principles of criminalistic methods of evidence in criminal proceedings concerning collaboration.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Правові наслідки серйозних порушень Женевських конвенцій у міжнародному гуманітарному праві
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Микитюк, С. О.; Mykytiuk, S.; Микитюк, В. О.; Mykytiuk, V.
    У статті акцентовано увагу на тісному взаємозв’язку норм міжнародного гуманітарного права з нормами міжнародного кримінального права та міжнародного права з прав людини. До серйозних порушень прав людини належать злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії. Особливу категорію становлять воєнні злочини, які, окрім положень Римського статуту, детально регламентуються Чотирма Женевськими конвенціями від 12 серпня 1949 року та Додатковими протоколами (І, ІІ, ІІІ) до них. Зазначені міжнародні акти покладають на держави обов’язок криміналізувати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права у національному законодавстві. В Україні ця вимога реалізована, зокрема, шляхом включення відповідних статей до Кримінального кодексу України. Воєнні злочини не мають строку давності, а їх безкарність є неприпустимою. Держава зобов’язана виявляти (розшукувати) осіб, які вчинили такі злочини, та притягати їх до суду незалежно від їхнього громадянства або передавати іншим державам разом із доказами для обвинувачення. При цьому має бути гарантовано справедливий судовий розгляд, що відповідає міжнародним стандартам належного судочинства. Держави несуть відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права у випадках, коли вони не виконують зобов’язань щодо захисту цивільного населення та обмеження методів ведення війни, а також коли надають допомогу чи підтримку сторонам, які порушують ці норми. У міжнародному гуманітарному праві серйозні порушення Женевських конвенцій визнаються воєнними злочинами. Важливу роль у забезпеченні невідворотності покарання відіграють механізми міжнародної юрисдикції, зокрема діяльність Міжнародного кримінального суду та національних судових органів. Правові наслідки таких злочинів спрямовані не лише на притягнення винних до відповідальності, а й на запобігання новим злочинам і зміцнення міжнародного правопорядку. The article emphasizes the close interrelation between the norms of international humanitarian law, international criminal law, and international human rights law. Serious human rights violations include the crime of genocide, crimes against humanity, war crimes, and the crime of aggression. A distinct category is constituted by war crimes, which, in addition to the provisions of the Rome Statute, are comprehensively regulated by the four Geneva Conventions of 12 August 1949 and the Additional Protocols (I, II, and III) thereto. These international instruments impose on states the obligation to criminalize grave breaches of international humanitarian law within their national legal systems. In Ukraine, this requirement has been implemented, in particular, by incorporating relevant provisions into the Criminal Code of Ukraine. War crimes are not subject to any statute of limitations, and their impunity is inadmissible. A state must identify (search for) individuals who have committed such crimes and bring them to justice, regardless of their nationality, or extradite them to other states together with the evidence required for prosecution. At the same time, a fair trial must be guaranteed in accordance with international standards of due process. States bear responsibility for violations of international humanitarian law when they fail to fulfill their obligations to protect the civilian population and to restrict the means and methods of warfare, as well as when they provide assistance or support to parties that breach these norms. Under international humanitarian law, serious violations of the Geneva Conventions are recognized as war crimes. Mechanisms of international jurisdiction, particularly the activities of the International Criminal Court and national judicial authorities, play a crucial role in ensuring the inevitability of punishment.The legal consequences of such crimes are aimed not only at holding perpetrators accountable but also at preventing future offenses and strengthening the international legal order.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Причини корупційних ризиків у кримінальному досудовому провадженні
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Бондаренко, В. В.; Bondarenko, V.
    У статті проаналізовано основні чинники, що зумовлюють виникнення корупційних ризиків у кримінальному досудовому провадженні в Україні. На підставі опрацювання наукових підходів, положень Кримінального процесуального кодексу України, судової практики та емпіричних спостережень встановлено, що ці ризики мають багатофакторний характер і формуються у взаємодії нормативних, правозастосовних та фінансово-технічних чинників. Одним із ключових джерел їх виникнення визначено нормативно-правову невизначеність, зокрема нечіткість регламентації меж повноважень слідчих, прокурорів і слідчих суддів, відсутність автоматизованого розподілу кримінальних проваджень, прогалини у процедурах визначення підслідності, затримання без ухвали слідчого судді та застосування запобіжних заходів. Такі недоліки створюють умови для ухвалення суб’єктивних і непрозорих рішень без належного правового обґрунтування та посилюють дискреційний характер процесуальної діяльності. Правозастосовні чинники охоплюють випадки вибіркового або упередженого застосування процесуальних норм, свідомого порушення встановлених процедур, зловживання повноваженнями з метою досягнення особистої вигоди чи захисту корпоративних інтересів, штучного формування доказів, а також неналежного виконання обов’язків через низький рівень професійної підготовки. До фінансово-технічних чинників віднесено недостатній рівень матеріального забезпечення слідчих і дізнавачів, надмірне службове навантаження, залежність органів досудового розслідування від фінансування з місцевих бюджетів, а також технічні обмеження цифровізації кримінального провадження й проблеми у сфері електронного декларування. Зроблено висновок, що корупційні ризики є проявом комплексної управлінсько-правової проблеми, усунення якої потребує одночасного вдосконалення законодавчого регулювання, підвищення професійної та етичної компетентності кадрів і запровадження ефективних механізмів незалежного контролю. The article analyzes the main factors that determine the emergence of corruption risks in criminal pre-trial proceedings in Ukraine. Based on the study of scholarly approaches, the provisions of the Criminal Procedure Code of Ukraine, judicial practice, and empirical observations, it is established that these risks have a multifactorial nature and are formed through the interaction of normative, law-enforcement, and financial- technical factors. One of the key sources of their emergence is identified as regulatory uncertainty, in particular the lack of clarity in defining the scope of powers of investigators, prosecutors, and investigative judges, the absence of an automated allocation of criminal cases, gaps in the procedures for determining jurisdiction, detention without a judge’s order, and the application of preventive measures. Such deficiencies create conditions for making subjective and non-transparent decisions without proper legal justification and reinforce the discretionary nature of procedural activities.Law-enforcement factors include instances of selective or biased application of procedural norms, deliberate violations of established procedures, abuse of powers to obtain personal gain or protect corporate interests, artificial fabrication of evidence, as well as inadequate performance of duties due to insufficient professional training.Financial-technical factors include the low level of material support for investigators and inquiry officers, excessive workload, the dependence of pre-trial investigation bodies on funding from local budgets, as well as technical limitations in the digitalization of criminal proceedings and problems in the field of electronic asset declaration. It is concluded that corruption risks are manifestations of a complex administrative and legal problem, the elimination of which requires simultaneous improvement of legislative regulation, enhancement of the professional and ethical competence of personnel, and the introduction of effective mechanisms of independent oversight.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Зловживання правом у сфері альтернативної (невійськової) служби
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Іванов, В. П.; Ivanov, V.
    У статті досліджується правова природа зловживання правом у контексті реалізації права на альтернативну (невійськову) службу. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану ця сфера набуває особливої чутливості, а тому потребує балансу між захистом свободи совісті та виконанням конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни. Проаналізовано міжнародно-правові стандарти (стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, стаття 9 Європейської конвенції з прав людини та стаття 18 Загальної декларації прав людини) та положення національного законодавства. З’ясовано, що практична реалізація права на альтернативну (невійськову) службу зіштовхується зі значними труднощами, зокрема через відсутність чітко визначених правових механізмів під час мобілізації. Обґрунтовано, що одним із ключових викликів є явище зловживання правом, яке може мати двосторонній характер: з боку громадян, у вигляді неправдивого декларування переконань з метою уникнення мобілізації; з боку посадових осіб, у формі безпідставного обмеження доступу до реалізації цього права. У статті наголошено на необхідності застосування загальноправового принципу добросовісності як критерію для розмежування легітимної реалізації права на альтернативну службу та його зловживання. Особливу увагу приділено судовій практиці, що демонструє як випадки добросовісного звернення до права на альтернативну службу, так і спроби його недобросовісного використання з метою уникнення мобілізації. Показано, що зловживання у цій сфері можливі не лише з боку громадян, а й посадовців територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, які чинять перешкоди у реалізації законного права. Запропоновано підходи до розмежування сумлінного використання права та зловживання ним на основі принципу добросовісності, а також окреслено механізми інституційного реагування. The article provides a comprehensive analysis of the issue of abuse of law in the exercise of the right to alternative (non-military) service in Ukraine under martial law. The citizen’s right to alternative service, guaranteed by Article 35 of the Constitution of Ukraine and several international instruments (Article 18 of the International Covenant on Civil and Political Rights, Article 9 of the European Convention on Human Rights, and Article 18 of the Universal Declaration of Human Rights), is examined as a specific form of freedom of conscience. However, its practical implementation faces significant challenges, particularly due to the lack of clearly defined legal mechanisms during mobilization.It is substantiated that one of the key challenges is the phenomenon of abuse of rights, which can be twofold: by citizens, through false declarations of beliefs to evade conscription; and by officials, through unjustified restrictions on access to this right. The article emphasizes the importance of applying the general legal principle of good faith as a criterion for distinguishing legitimate exercise of the right from its abuse.Recent case law is analyzed, including verdicts recognizing both bad-faith draft evasion and the protection of genuine conscientious objection based on deep and consistent religious beliefs.Special attention is given to actions of officials from Territorial Centers for Recruitment and Social Support (TCRSS), who sometimes obstruct the realization of the right, by refusing to accept applications, failing to explain procedures, withholding copies of submissions, or applying psychological pressure. These actions may constitute abuse of authority and qualify as administrative or criminal offenses. Appeals to courts, the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights, and law enforcement reflect institutional resistance to this right.It concludes that the legal framework for the exercise of the right to alternative service must be supported by institutional guarantees to prevent its erosion through abuse, by both individuals and state authorities.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Історичні передумови формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення положеннями сучасного земельного законодавства України
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Луцюк, О. В.; Lutsiuk, O.
    Стаття присвячена розгляду історичних передумов формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення положеннями сучасного земельного законодавства України. Автором аналізуються основні етапи розвитку правового регулювання земельних відносин у ХХ столітті на територіях, охоплених сучасним кордоном України. Окреслюються базові проблема межування земель та землеустрою, що пронизували усі етапи розвитку земельних відносин. Окреслюється такі аспекти проблеми масиву земель сільськогосподарського призначення як його єдність, обмеженість природними та/або штучними елементами рельєфу та телеологічність. В історичному ключі аналізуються землевпорядні, інфраструктурні та юридичні детермінанти формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення положеннями сучасного земельного законодавства України. Формується висновок, що формалізація масиву земель сільськогосподарського призначення на рівні положень чинного земельного законодавства України є закономірним результатом розвитку земельних відносин та земельного законодавства, проте в основі його виникнення як юридичного феномену і об’єкта земельних відносин лежить саме система межування та землеустрою, яка складалася століттями. У сутності «масив земель сільськогосподарського призначення» є певною мірою базовою одиницею – елементом землеустрою, об’єктом земельних відносин та одиницею сільськогосподарського виробництва – полем, який отримав повноцінне нормативно-правове забезпечення, формалізацію, а також просторові форми у першій половині XX століття, для найбільш ефективного використання якого формувалася сільськогосподарська інфраструктура (дороги, меліоративні системи, захисні насадження тощо) і який з початком процесу приватизації юридично фрагментувалася на менші за площею окремі земельні ділянки, що передавалися у власність різним особам, у зв’язку з чим втратив свою об’єктоздатність. У зв’язку з цим сучасний процес формалізації масиву земель сільськогосподарського призначення є спробою нормативно-правового забезпечення умов для найбільш ефективного використання усього масиву з урахуванням потенціалу сільськогосподарської інфраструктури, яка його обслуговує. The article is devoted to the consideration of historical prerequisites for the formalization of agricultural land array by the provisions of modern land legislation of Ukraine. The author analyzes the main stages of the development of legal regulation of land relations in the 20th century in the territories covered by the modern border of Ukraine. The basic problems of land demarcation and land management that permeated all stages of the development of land relations are outlined. It outlines such aspects of the problem of agricultural land array as its unity, limitation by natural and/or artificial elements of relief, and teleological nature. The article analyzes the historical land management, infrastructure, and legal determinants of the formalization of agricultural land array by the provisions of modern Ukrainian land legislation. The conclusion is that the formalization of agricultural land array by the provisions of the current land legislation of Ukraine is a natural result of the development of land relations and land legislation, but its emergence as a legal phenomenon and object of land relations is based on the system of demarcation and land management that has developed over centuries. In essence, an “agricultural land array” is, to a certain extent, a basic unit – an element of land management, an object of land relations, and a unit of agricultural production – a field that received full regulatory and legal support, formalization, and spatial forms in the first half of the 20th century, For its most effective use, agricultural infrastructure (roads, irrigation systems, protective plantings, etc.) was developed, and with the beginning of the privatization process, it was legally fragmented into smaller individual land plots that were transferred to the ownership of various persons, thereby losing its object capacity.In this regard, the current process of formalizing agricultural land array is an attempt to establish regulatory and legal conditions for the most efficient use of the entire land area, taking into account the potential of the agricultural infrastructure that serves it.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Зміст права осіб з інвалідністю на працю та зайнятість за конвенцією ООН з прав осіб з інвалідністю
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Варгуляк, О. Г.; Varhuliak, O.
    У статті здійснено комплексний аналіз співвідношення понять «праця» та «зайнятість». Розглянуто наукові підходи до визначення цих категорій: від традиційного у трудовому праві, де праця трактується як ширше поняття, до соціально-економічного, в межах якого ширшим визнається саме поняття «зайнятість». Доведено, що обсяг і зміст зазначених понять залежать від дослідницької парадигми, однак у сучасному міжнародному праві простежується тенденція до комплексного розуміння зайнятості, що охоплює працю та інші форми соціально-економічної активності. Особливу увагу приділено положенням Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю (CRPD), яка закріплює право на працю та зайнятість у взаємозалежному та нерозривному зв’язку. Наголошено, що міжнародний стандарт виходить за межі вузького уявлення про працю як лише оплачувану діяльність та охоплює право осіб з інвалідністю на всі форми зайнятості, включно з самозайнятістю, підприємництвом та іншими видами професійної активності. Визначено ключові зобов’язання держав-учасниць CRPD: забезпечення відкритості, інклюзивності та доступності ринку праці; запровадження ефективних механізмів протидії дискримінації; гарантування справедливих і безпечних умов праці; створення можливостей для професійної освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки осіб з інвалідністю; підтримку їхнього права на об’єднання у профспілки та участь у громадських організаціях. Зроблено висновок про необхідність гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами задля формування інклюзивного ринку праці, що забезпечить реальну можливість для осіб з інвалідністю реалізувати право на гідну працю та зайнятість. Підкреслюється, що виконання цих зобов’язань є ключовим чинником досягнення фактичної рівності, соціальної захищеності та повноцінної інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство. The article provides a comprehensive analysis of the correlation between the concepts of «labor» and «employment». The author examines the scientific approaches to the definition of these categories: from the traditional labor law approach, where labor is interpreted as a broader concept, to the socio-economic approach, within which the concept of «employment» is recognized as the broader one. It is proved that the scope and content of these concepts depend on the research paradigm, but in modern international law there is a tendency towards a comprehensive understanding of employment which includes labor and other forms of socio-economic activity. Particular attention is paid to the provisions of the UN Convention on the Rights of Persons with Disabilities (CRPD), which enshrines the right to work and employment in an interdependent and inseparable relationship. It is emphasized that the international standard goes beyond the narrow view of work as only paid activity and covers the right of persons with disabilities to all forms of employment, including self-employment, entrepreneurship and other types of professional activity. The author identifies the key obligations of the CRPD States Parties: ensuring openness, inclusiveness and accessibility of the labor market; introducing effective mechanisms to combat discrimination; guaranteeing fair and safe working conditions; creating opportunities for vocational education, training and retraining of persons with disabilities; supporting their right to join trade unions and participate in public organizations. The author concludes that it is necessary to harmonize Ukrainian legislation with international standards in order to form an inclusive labor market that will provide a real opportunity for persons with disabilities to realize the right to decent work and employment. It is emphasized that the fulfillment of these obligations is a key factor in achieving de facto equality, social protection and full integration of persons with disabilities into society.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Адміністративно-правові засоби контролю та нагляду за експертною діяльністю в Україні
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Тополя, Р. В.; Topolia, R.
    У статті проаналізовано адміністративно-правову природу контролю та нагляду у сфері судово-експертної діяльності як складових публічного адміністрування. Визначено сутність понять «контроль» і «нагляд» через їхнє тлумачення у правовій теорії та практиці. Контроль подається як ширший інститут, що охоплює перевірку виконання завдань і функцій підконтрольними суб’єктами, а також виконання інформаційно-аналітичної й корегувальної ролі. Нагляд має вужчий характер і застосовується у сферах підвищеної суспільної небезпеки, поєднуючи профілактику та можливість адміністративного примусу. Обґрунтовано, що судова експертиза є одним із ключових засобів доказування у кримінальному, цивільному та адміністративному процесах, тому результати експертних досліджень повинні перебувати під контролем. Незважаючи на гарантії незалежності експерта, законодавство передбачає низку організаційних і правових механізмів перевірки його діяльності. Проаналізовано порядок атестації та державної реєстрації методик проведення експертиз, ведення державного реєстру атестованих експертів, а також дисциплінарні заходи впливу. Особливу увагу приділено міжвідомчій координації та науково-методичному забезпеченню, які реалізуються через спеціально уповноважені органи. Судова практика підтверджує важливість контролю та нагляду у вигляді призначення експертиз, перевірки належності доказів, попередження експертів про відповідальність і зупинення провадження до отримання висновків. Зроблено висновок, що поєднання незалежності експерта з ефективними зовнішніми механізмами контролю створює оптимальний баланс між гарантіями професійної самостійності та забезпеченням об’єктивності результатів. Підкреслюється, що сучасна модель контролю й нагляду поєднує правові, організаційні та практичні засоби, які потребують подальшого розвитку, зокрема вдосконалення процедур рецензування, підвищення кваліфікації фахівців та запровадження єдиних стандартів оцінки якості. The article analyzes the administrative and legal nature of control and supervision in the field of forensic activity as components of public administration. The essence of the concepts “control” and “supervision” is defined through their interpretation in legal theory and practice. Control is presented as a broader institution covering the verification of the performance of tasks and functions by controlled entities, as well as the performance of informational-analytical and corrective roles. Supervision has a narrower character and is applied in areas of increased social danger, combining preventive measures and the possibility of administrative coercion. It is substantiated that forensic examination is one of the key means of proof in criminal, civil, and administrative proceedings; therefore, the results of expert research must be subject to control. Despite the guarantees of the expert’s independence, legislation provides a number of organizational and legal mechanisms for verifying his or her activity. The procedure for the certification and state registration of forensic methodologies, the maintenance of the state register of certified experts, as well as disciplinary measures, is analyzed. Special attention is paid to interdepartmental coordination and scientific-methodological support, which are implemented through specially authorized bodies. Judicial practice confirms the importance of control and supervision in the form of appointing examinations, verifying the admissibility of evidence, warning experts about liability, and suspending proceedings until conclusions are obtained. It is concluded that combining the independence of the expert with effective external control mechanisms creates an optimal balance between guarantees of professional autonomy and ensuring the objectivity of results. It is emphasized that the modern model of control and supervision combines legal, organizational, and practical tools, which require further development, particularly the improvement of review procedures, professional training, and the introduction of unified quality assessment standards.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Зміст правового статусу підрядників на будівництві в Україні
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Лозко, В. І.; Lozko, V.
    В статті з’ясовано зміст правового статусу підрядників на будівництві в Україні як системи цивільно-правових (основа) та адміністративно-правових (додаткових) прав та обов’язків а також підстав та порядку виникнення їхньої правосуб’єктності. Підрядник трактується як ключовий учасник господарських відносин, що діє на власний ризик для досягнення матеріалізованого результату робіт. Нормативну основу правового статусу підрядників становлять положення Цивільного кодексу України про підряд і спеціальні норми щодо будівельного підряду. Доповнюють її публічно-правові приписи містобудівного законодавства та підзаконні процедури допуску до робіт. Обґрунтовано, що саме інтеграція приватноправових і публічно-правових регуляторів формує цілісний статус підрядника. До прав віднесено свободу вибору технологій у межах норм, залучення субпідрядників із збереженням відповідальності, вимогу оплати та підписання актів, а також інструменти корекції ціни за непередбачуваних витрат. Підрядник володіє правом притримання результату робіт і матеріалів до розрахунку та правом вимагати приймання виконаного. Обов’язки охоплюють досягнення погодженого результату належної якості, дотримання проєктної і кошторисної документації, строків та гарантій. На нього покладено ризик випадкової загибелі результату до здачі, обов’язок усувати недоліки в межах гарантій і попереджати про загрози якості. Підрядник зобов’язаний отримати дозвіл або подати повідомлення про початок робіт, вносити дані до Реєстру будівельної діяльності та взаємодіяти з контролюючими органами. До його обов’язків належать допуск до перевірок, належне ведення виконавчої документації, забезпечення охорони праці, пожежної та екологічної безпеки. Окремо підкреслено роль генерального підрядника як координатора субпідрядної мережі з відповідальністю перед замовником за кінцевий результат. Наголошено на процесуальних аспектах прийняття об’єкта в експлуатацію і значенні судової практики для конкретизації стандартів належного виконання. Зроблено висновок, що ефективність правового статусу підрядника визначається спроможністю поєднати договірну автономію з дотриманням імперативних публічно-правових вимог. The article clarifies the content of the legal status of contractors in construction in Ukraine as a system of civil-law (basic) and administrative-law (additional) rights and obligations, as well as the grounds and procedure for the emergence of their legal personality. The contractor is interpreted as a key participant in economic relations who acts at their own risk to achieve a materialized result of the work. The normative basis of the legal status of contractors consists of the provisions of the Civil Code of Ukraine on contracts and special rules on construction contracts. It is supplemented by public-law provisions of urban planning legislation and subordinate procedures for admission to work. It is substantiated that it is precisely the integration of private- law and public-law regulators that forms the holistic status of the contractor. The rights include the freedom to choose technologies within established norms, the involvement of subcontractors while retaining responsibility, the demand for payment and signing of acceptance acts, as well as instruments for adjusting the price in case of unforeseen expenses. The contractor possesses the right of retention of the work result and materials until settlement and the right to demand acceptance of the completed work. The obligations include achieving the agreed result of appropriate quality, compliance with project and estimate documentation, deadlines, and guarantees. The contractor bears the risk of accidental loss of the result before delivery, the obligation to eliminate defects within the warranty period, and to warn of threats to quality. The contractor is obliged to obtain a permit or submit a notification of the start of work, enter data into the Register of Construction Activities, and interact with supervisory authorities. Their duties include allowing inspections, properly maintaining execution documentation, ensuring labor protection, fire and environmental safety. The role of the general contractor as the coordinator of the subcontracting network, with responsibility to the client for the final result, is emphasized separately. Attention is drawn to the procedural aspects of commissioning the facility and the importance of judicial practice in clarifying standards of proper performance. It is concluded that the effectiveness of the contractor’s legal status is determined by the ability to combine contractual autonomy with compliance with imperative public-law requirements.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Prohibition and restriction of the right to freedom of peaceful assembly: constitutional and international perspective
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Sinhaievska, O.; Сінгаєвська, О. І.
    This article examines the right to freedom of peaceful assembly as a fundamental human right in a democratic society, focusing on ECHR jurisprudence and the constitutional approaches of various states. Its aim is to analyze ECHR case law and national legal frameworks to clarify how “restrictions” and “prohibitions” on assembly are defined and enforced, especially under emergency conditions (the COVID-19 pandemic and martial law).Any interference with assembly must be lawful, pursue a legitimate aim (such as security, public health or others’ rights), and be “necessary in a democratic society”. In particular, the Court has emphasized that a blanket prohibition on public gatherings is an “extremely serious” interference that requires a particularly compelling justification (for example, the ECtHR found an indiscriminate ban on mass rallies without adequate justification to be a disproportionate restriction).Comparative analysis reveals significant variation among constitutions. Some states simply guarantee assembly rights with few details, while others enumerate specific grounds for limiting them. For example, in Ukraine or Germany a mere notification suffices to hold a spontaneous gathering (subject to ex post judicial review), whereas in other countries organizers must seek prior permission – making any unsanctioned event effectively unlawful.Crucially, the terminology matters: when a law speaks of a “prohibition,” authorities tend to bar an assembly outright, but when it speaks of a “restriction,” they generally mean imposing conditions (on time, place or conduct) without denying the right itself. These legal distinctions are reflected in practice and shape how democracies tolerate or constrain public demonstrations.The study pays particular attention to crisis situations. It notes that the COVID-19 pandemic and wartime emergencies prompted many governments to impose strict rules (participant limits, social distancing) or even temporary total bans on gatherings. Several states officially derogated from international assembly obligations during these emergencies. Throughout, the principle of proportionality remains paramount: measures may not exceed what is objectively necessary, and once the crisis abates any overly broad prohibitions should be lifted or eased. This analysis highlights the delicate balance between protecting public order or health and preserving civil liberties in times of crisis.By systematizing these comparative approaches, this article contributes to human rights theory and doctrine.It clarifies that authorities must weigh each restriction against its necessity and distinguishes permissible constraints from impermissible bans. This framework has practical implications: a clear distinction between valid restrictions and prohibited actions will facilitate correct implementation of Article 11 of the Convention at the national level.Looking ahead, these findings can guide courts and policymakers by clarifying criteria and terminology for assembly restrictions even under emergency powers. The study argues that striking a principled balance between security requirements and fundamental freedoms is achievable under the rule of law. Its insights are therefore poised to inform ongoing legal debates and the evolving doctrine on civil liberties during extraordinary times. У цій статті розглядається право на свободу мирних зібрань як одне з основних прав людини в демократичному суспільстві, з особливим акцентом на судовій практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та конституційних підходах різних держав. Мета статті – проаналізувати судову практику ЄСПЛ та національні правові рамки з метою з’ясування, як визначаються та застосовуються «обмеження» та «заборони» щодо зібрань, особливо в надзвичайних умовах (пандемія COVID-19 та воєнний стан). Будь-яке втручання у збори має бути законним, переслідувати законну мету (таку як безпека, охорона здоров’я населення або права інших осіб) і бути «необхідним у демократичному суспільстві». Зокрема, Суд наголосив, що загальна заборона публічних зібрань є «надзвичайно серйозним» втручанням, яке вимагає особливо переконливого обґрунтування (наприклад, ЄСПЛ визнав безрозбірливу заборону масових мітингів без належного обґрунтування непропорційним обмеженням).Порівняльний аналіз показує значні відмінності між конституціями. Деякі держави просто гарантують права на зібрання без деталізації, тоді як інші перелічують конкретні підстави для їх обмеження. Наприклад, в Україні чи Німеччині для проведення спонтанного зібрання достатньо простого повідомлення (з подальшим судовим переглядом), тоді як в інших країнах організатори повинні отримати попередній дозвіл, що фактично робить будь-яку несанкціоновану подію незаконною.Важливо, що термінологія має значення: коли в законі йдеться про «заборону», влада, як правило, повністю забороняє зібрання, але коли йдеться про «обмеження», зазвичай мається на увазі встановлення умов (щодо часу, місця або поведінки) без заперечення самого права. Ці юридичні відмінності відображаються на практиці і визначають, як демократичні держави толерують або обмежують публічні мирні зібрання.У дослідженні особлива увага приділяється кризовим ситуаціям. У ньому зазначається, що пандемія COVID-19 та надзвичайні ситуації воєнного часу спонукали багато урядів запровадити суворі правила (обмеження кількості учасників, соціальне дистанціювання) або навіть тимчасові повні заборони на зібрання. Декілька держав офіційно відступили від міжнародних зобов’язань щодо зібрань під час цих надзвичайних ситуацій. При цьому принцип пропорційності залишається найважливішим: заходи не можуть виходити за межі об’єктивно необхідного, а після закінчення кризи будь-які надмірно широкі заборони повинні бути скасовані або пом’якшені. Цей аналіз підкреслює делікатний баланс між захистом громадського порядку або здоров’я та збереженням громадянських свобод у кризові часи.Систематизуючи ці порівняльні підходи, ця стаття робить внесок у теорію та доктрину прав людини.Вона роз’яснює, що органи влади повинні зважувати кожне обмеження з огляду на його необхідність, та розрізняє допустимі обмеження від недопустимих заборон. Ця концепція має практичне значення: чітке розмежування між дійсними обмеженнями та забороненими діями сприятиме правильному виконанню статті 11 Конвенції на національному рівні. У перспективі ці висновки можуть слугувати орієнтиром для судів та політиків, прояснюючи критерії та термінологію щодо обмежень зібрань навіть у разі надзвичайних повноважень. У дослідженні стверджується, що досягнення принципового балансу між вимогами безпеки та основними свободами є можливим за умов верховенства права. Отже, його висновки можуть стати основою для поточних юридичних дебатів та розвитку доктрини щодо громадянських свобод у надзвичайних ситуаціях.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Судовий контроль в адміністративному судочинстві як конституційна гарантія захисту прав у публічно-правовій сфері
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Шкелебей, О. В.; Shkelebei, O.
    У статті розглянуто судовий контроль як одну з ключових функцій адміністративного судочинства, яка забезпечує дотримання принципів верховенства права, законності та справедливості у відносинах між публічною владою та приватними особами. Вказано, що у демократичній правовій державі судовий контроль слугує інструментом, що гарантує захист прав, свобод та інтересів громадян від можливих зловживань або перевищення повноважень органами державної влади, місцевого самоврядування чи іншими суб’єктами владних повноважень. Виокремлено проблеми меж судового контролю, до яких, зокрема віднесено: 1) розмежування дискреційних і недискреційних повноважень; 2) невизначеність у питаннях політичного характеру; 3) обмеженість доступу до інформації; 4) ризик надмірного втручання в діяльність органів влади. Звернуто увагу на те, що у своїй діяльності адміністративні суди керуються низкою принципів, які визначають межі та порядок здійснення судового контролю. До таких принципів, передусім, віднесено: принцип верховенства права, адже суд повинен забезпечувати відповідність рішень суб’єктів владних повноважень Конституції України та законам держави; принцип презумпції правомірності дій суб’єктів владних повноважень, оскільки судовий контроль не може перетворюватися на втручання в дискреційні повноваження органів влади, якщо такі дії здійснені в межах закону; принцип пропорційності – суд має обов’язково враховувати баланс між публічними інтересами та правами особи; принцип незалежності суду, з огляду на те, що адміністративний суд не підпорядковується органам виконавчої влади і діє виключно в межах законодавства. Зроблено висновок, що ефективність судового контролю залежить від дотримання низки принципів, зокрема названих нами вище, а також від готовності держави до постійного вдосконалення механізмів правового регулювання. У цьому контексті необхідно продовжувати дослідження теоретичних та практичних аспектів судового контролю для забезпечення його відповідності сучасним викликам і потребам суспільства. The article examines judicial review as one of the key functions of administrative justice, which ensures compliance with the principles of the rule of law, legality and justice in relations between public authorities and private individuals. It is indicated that in a democratic state governed by the rule of law, judicial review serves as a tool that guarantees the protection of the rights, freedoms and interests of citizens from possible abuse or excess of powers by state authorities, local governments or other subjects of power. The problems of the boundaries of judicial review are highlighted, which include, in particular: 1) the delimitation of discretionary and non-discretionary powers; 2) uncertainty in matters of a political nature;3) limited access to information; 4) the risk of excessive interference in the activities of government bodies. Attention is drawn to the fact that in their activities, administrative courts are guided by a number of principles that determine the boundaries and procedure for exercising judicial control. Such principles include, first of all, the following: the principle of the rule of law, since the court must ensure that the decisions of public authorities comply with the Constitution of Ukraine and the laws of the state; the principle of presumption of legality of the actions of public authorities, since judicial control cannot be transformed into interference with the discretionary powers of government bodies if such actions are carried out within the framework of the law; the principle of proportionality – the court must necessarily take into account the balance between public interests and individual rights; the principle of independence of the court, given that the administrative court is not subordinate to the executive authorities and acts exclusively within the framework of the legislation. The conclusion is made that the effectiveness of judicial review depends on compliance with a number of principles, in particular those mentioned above, as well as on the state’s readiness to constantly improve the mechanisms of legal regulation. In this context, it is necessary to continue research into the theoretical and practical aspects of judicial control to ensure its compliance with modern challenges and needs of society.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Окремі питання проблем кваліфікації насильства над населенням у районі воєнних дій
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Морозюк, Н. С.; Moroziuk, N.
    Стаття присвячена дослідженню кримінально-правових аспектів насильства над населенням у районі воєнних дій, передбаченого ст. 433 КК України. У контексті повномасштабної агресії російської федерації проти України актуалізується проблема кваліфікації таких злочинів, що вчиняються військовослужбовцями проти цивільного населення. Розкриваються об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, його співвідношення з іншими злочинами проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, зокрема зі ст. 438 КК України. Особлива увага приділяється аналізу міжнародних джерел права –Женевських конвенцій 1949 р. та Додаткових протоколів 1977 р., які формують міжнародно-правові стандарти захисту цивільного населення. Підкреслюється значення рішень Верховного Суду України щодо тлумачення диспозиції ст. 433 КК, зокрема в частині розмежування фізичного та психічного насильства, а також проблеми відмежування від злочинів проти власності. Акцентується увага на складнощах правозастосування, зумовлених широкою та узагальненою диспозицією статті, що створює проблеми для кваліфікації діянь. Запропоновано напрями вдосконалення кримінального законодавства: деталізація диспозиції ст. 433 ККУ, чітке визначення поняття «воєнна необхідність», введення кваліфікуючих ознак. Підсумовується те, що модернізація норми сприятиме юридичній визначеності, уніфікації правозастосовної практики, забезпеченню захисту прав людини в умовах війни та ефективному притягненню винних до відповідальності. Акцентується увага на тому, що подальше вдосконалення законодавства має бути спрямоване на конкретизацію диспозиції статті 433 Кримінального кодексу України. Наголошується на необхідності вдосконалення національного кримінального законодавства з метою забезпечення ефективного захисту цивільного населення, створення дієвих механізмів розслідування та притягнення винних до відповідальності. Запропоновано шляхи гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами, що дозволить гарантувати дотримання прав людини в умовах збройних конфліктів, а також посилить правові механізми протидії воєнним злочинам. The article is devoted to the study of the criminal law aspects of violence against the civilian population in the area of hostilities, as provided for in Article 433 of the Criminal Code of Ukraine. In the context of the full-scale aggression of the Russian Federation against Ukraine, the issue of qualifying such crimes committed by servicemen against civilians becomes particularly relevant. The article reveals the objective and subjective elements of the crime, its correlation with other crimes against peace, human security, and international legal order, in particular with Article 438 of the Criminal Code of Ukraine. Special attention is paid to the analysis of international legal sources – the Geneva Conventions of 1949 and the Additional Protocols of 1977, which establish international legal standards for the protection of civilians. The importance of the Supreme Court of Ukraine’s decisions regarding the interpretation of Article 433, in particular in distinguishing between physical and psychological violence, as well as the problems of delimitation from crimes against property, is emphasized. The focus is placed on the difficulties of law enforcement caused by the broad and generalized wording of the article, which creates challenges for the qualification of acts. The article proposes directions for improving criminal legislation: detailing the wording of Article 433 of the Criminal Code of Ukraine, clearly defining the concept of “military necessity,” and introducing qualifying elements. It is concluded that the modernization of the provision will contribute to legal certainty, unification of law enforcement practice, protection of human rights in wartime, and effective prosecution of offenders. It is emphasized that further improvement of legislation should be aimed at concretizing the wording of Article 433 of the Criminal Code of Ukraine. The necessity of improving national criminal legislation in order to ensure effective protection of the civilian population, creating effective mechanisms for investigation and prosecution of perpetrators, is highlighted. The article suggests ways of harmonizing Ukrainian legislation with international standards, which will guarantee respect for human rights in armed conflicts and strengthen legal mechanisms for countering war crimes.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Проблематика законодавчого оформлення та концептуалізації об’єкта «нанотехнологія» в Україні: теоретико-правовий аналіз
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Лисенко, А. В.; Lysenko, A.
    Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу законодавчого оформлення і концептуалізації об’єкта «нанотехнологія» в Україні. Встановлено, що перша широка дискусія, присвячена обговоренню нанотехнологій, відбулася в 2000 році в Національному науковому фонді США, в ході якої було зроблено висновок про їх міждисциплінарний характер і визнано стратегічно важливим ресурсом розвитку держави. Наведено дефініцію терміну «нанотехнологія». Зазначено, що метричною основою цієї категорії є одиниця величини «нанометр» і розкрито значення нанорозмірних параметрів. Констатовано, що розвиток нанотехнологій поставив перед правовою системою необхідність відійти від класичного сприйняття правових об’єктів. Наголошено на унікальності феномену «нанотехнологія», досліджено його аксіологію та акцентовано на масштабах ризиків його використання, що підкреслює антиномічність його потенціалу. Зазначено, що правове регулювання нанотехнологій в Україні, як і у всьому світі, залишається незначним та обмеженим. Проведено теоретико – правовий аналіз нормативної бази регулювання нанотехнологій в Україні. Проаналізовано Концепцію Державної цільової науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» на 2010–2014 роки від 02.04.2009 року. Зазначено, що цей документ містить досить важливі, концептуально виважені і змістовні положення, перераховано їх та оцінено концептуальне значення нормативного акту. Досліджено зміст Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року, прийнятої 10 липня 2019 року. Встановлено, що загальна мета Стратегії полягає у розбудові національної інноваційної екосистеми з метою забезпечення швидкого та якісного перетворення наукових ідей, досліджень і технологічних розробок у реально реалізовані продукти і послуги. Приділено увагу опрацюванню Стратегії цифрового розвитку інноваційної діяльності України (WINWIN) на період до 2030 року, схвалена 31 грудня 2024 року, що супроводжується Операційним планом заходів з її реалізації у 2025-2027 роках. Наголошено, що з позиції останніх законодавчих змін, цей документ є найактуальнішим. Проведено ґрунтовний аналіз нормативного акту, визначено його сильні сторони та недоліки. Окремо відзначено Закон України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності» як нормативно-правовий акт, який виконує незначну роль опосередкованого регулятора правовідносин, теоретично релевантних для нанотехнологій. Встановлено, що ефективне законодавче оформлення об’єкту «нанотехнологія» потребує комплексного підходу, реалізацію якого доцільно конкретизувати у семи ключових напрямках, зміст кожного з яких розкрито. Зроблено висновок, що на рівні національного законодавства України нанотехнології не стали пріоритетним напрямом для нормативного оформлення, але і не залишаються цілком поза увагою законодавця. Наголошено, що концептуалізація об’єкта «нанотехнологія» у правовому полі фактично відсутня, що ніяк не корелюється з сучасними викликами. Зазначено, що подальше оформлення та побудова нанотехнологічного законодавства має передбачати розроблення цілісної концепції правового регулювання цього об’єкта, з обов’язковим врахуванням його міждисциплінарного характеру, інноваційного потенціалу, можливих ризиків та загальних особливостей юридичної природи. The article is devoted to the theoretical and legal analysis of the legislative framework and conceptualization of the object “nanotechnology” in Ukraine. It has been established that the first broad discussion devoted to nanotechnologies took place in 2000 at the National Science Foundation of the USA, during which it was concluded that nanotechnologies are interdisciplinary in nature and recognized as a strategically important resource for national development.A definition of the term “nanotechnology” is provided. It is noted that the metric basis of this category is the unit of measurement “nanometer,” and the significance of nanoscale parameters is elaborated. It has been stated that the development of nanotechnologies has confronted the legal system with the necessity to depart from the classical perception of legal objects. The uniqueness of the phenomenon of ‘nanotechnology’ has been emphasized, its axiology explored, and the scale of risks associated with its application highlighted, which underscores the antinomic nature of its potential It is noted that the legal regulation of nanotechnologies in Ukraine, as well as worldwide, remains limited and insufficient. A theoretical and legal analysis of the regulatory framework governing nanotechnologies in Ukraine has been conducted.The Concept of the State Targeted Scientific and Technical Program ‘Nanotechnologies and Nanomaterials’ for 2010–2014, dated April 2, 2009, has been analyzed. It is noted that this document contains significant, conceptually balanced, and substantive provisions, which have been enumerated and whose conceptual importance as a normative act has been assessed. The content of the Strategy for the Development of the Innovation Activity Sphere until 2030, adopted on July 10, 2019, has been examined. It has been established that the overall goal of the Strategy is to build a national innovation ecosystem aimed at ensuring the rapid and effective transformation of scientific ideas, research, and technological developments into tangible products and services. Attention was given to the review of the Strategy for the Digital Development of Innovation Activity in Ukraine (WINWIN) for the period up to 2030, approved on December 31, 2024, accompanied by an Operational Plan for its implementation in 2025–2027. It is emphasized that, in light of recent legislative changes, this document is the most relevant. A thorough analysis of the normative act was conducted, identifying its strengths and weaknesses. The Law of Ukraine «On Technical Regulations and Conformity Assessment» is separately highlighted as a normative legal act that plays a minor role as an indirect regulator of legal relations theoretically relevant to nanotechnologies.It has been established that the effective legislative formalization of the object ‘nanotechnology’ requires a comprehensive approach, the implementation of which should be specified in seven key directions, each of which is elaborated in detail.It has been concluded that at the level of national legislation in Ukraine, nanotechnologies have not become a priority area for normative formalization, yet they are not entirely overlooked by the legislator. It is emphasized that the conceptualization of the object ‘nanotechnology’ within the legal framework is practically absent, which does not correspond to contemporary challenges. It is noted that the further development and structuring of nanotechnology legislation should involve the creation of a comprehensive concept for the legal regulation of this object, with mandatory consideration of its interdisciplinary nature, innovative potential, possible risks, and general characteristics of its legal status.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Родовий обʼєкт та класифікація кримінальних правопорушень, що вчиняються медичними працівниками в України
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Дякур, М. Д.; Diakur, M.
    В статті аналізується родовий об’єкт кримінальних правопорушень, що вчиняються у сфері медичної діяльності. Пропонується авторська класифікація кримінальних правопорушень, які вчиняються медичними працівниками. Вказується, що окремі кримінальні правопорушення, пов’язані із виконанням медичними працівниками своїх обов’язків розміщені в інших розділах національного кримінального законодавства, що свідчить про те, що їх родовим об’єктом законодавцем визначено суспільні відносини, які безпосередньо не пов’язані із захистом здоров’я населення. Відзначається, що непоодинокими є випадки, коли кримінальні правопорушення, які вчиняються медичними працівниками у сфері здійснення безпосередніх повноважень неправильно кваліфікуються за іншими статтями кримінального законодавства, зокрема – як протиправні діяння у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг. Така ситуація часто зумовлена тим, що родовим, а також обов’язковим безпосереднім об’єктом таких протиправних діянь не є здоров’я особи, а визначені інші суспільні відносини та блага, зокрема – воля (наприклад, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги), право на приватність особистого життя (наприклад, розголошення медичним працівником таємниці усиновлення (удочеріння)), особисті права (порушення права на безоплатну медичну допомогу), встановлений законом порядок обігу лікарських засобів (фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів) тощо. Підсумовується, що наявність диференційованих по різних розділах кримінального законодавства кримінальних правопорушень, що вчиняються у медичній сфері свідчить про те, що законодавець залишає за можливе вважати, що такі діяння можуть посягати не лише на суспільні відносини у сфері забезпечення права на отримання належної медичної допомоги. The article analyzes the generic object of criminal offenses committed in the field of medical activity. The author’s classification of criminal offenses committed by medical workers is proposed. It is indicated that individual criminal offenses related to the performance of their duties by medical workers are placed in other sections of the national criminal legislation, which indicates that the legislator has defined their generic object as public relations that are not directly related to the protection of public health. It is noted that there are frequent cases when criminal offenses committed by medical workers in the field of exercising direct powers are incorrectly classified under other articles of criminal legislation, in particular, as unlawful acts in the field of official activity and professional activity related to the provision of public services. This situation is often due to the fact that the generic and mandatory direct object of such unlawful acts is not the health of the person, but certain other social relations and benefits, in particular – the will (for example, illegal placement in a psychiatric care institution), the right to privacy of personal life (for example, disclosure by a medical professional of the secret of adoption), personal rights (violation of the right to free medical care), the procedure for the circulation of medicines established by law (falsification of medicines or circulation of falsified medicines), etc.It is summarized that the presence of differentiated criminal offenses committed in the medical field under different sections of the criminal legislation indicates that the legislator leaves it possible to believe that such acts may encroach not only on social relations in the field of ensuring the right to receive proper medical care.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Теоретико-правова характеристика поняття та сутності пробації у кримінальному процесі
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Розуменко, В. В.; Rozumenko, V.
    У статті проведено комплексне дослідження теоретико-правових засад поняття та сутності пробації у кримінальному процесі України. Пробація розглядається як відносно новий для вітчизняної правової системи інститут, який поєднує кримінально-правові, кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі механізми з метою забезпечення ресоціалізації правопорушників і запобігання рецидивній злочинності. Наголошено, що сутність пробації полягає у балансі між контролем і виховним впливом, а її запровадження відповідає загальноєвропейським тенденціям гуманізації кримінальної юстиції. Здійснено аналіз нормативного закріплення пробації у Кримінальному та Кримінальному процесуальному кодексах України, а також у Законі України «Про пробацію». Визначено місце пробації у системі кримінальних засобів впливу та окреслено її основні функції: ресоціалізаційну, превентивну, відновну та гуманістичну. Особливу увагу приділено міжнародним стандартам, зокрема Європейським правилам пробації (2010 р.), які суттєво вплинули на формування національної моделі. У роботі підкреслено проблемні аспекти реалізації пробації: відсутність єдності у науковому визначенні цього поняття, недостатню матеріально-технічну базу органів пробації, кадровий дефіцит та неповне використання потенціалу соціальних програм. Запропоновано шляхи удосконалення законодавства та практики, зокрема посилення координації між судами, органами пробації та соціальними службами. Робота має як теоретичне, так і практичне значення: теоретично вона сприяє уточненню категорійного апарату кримінального процесу, а практично – може бути використана для вдосконалення правозастосовної діяльності у сфері пробації. Доведено, що теоретико-правова характеристика поняття та сутності пробації у кримінальному процесі свідчить про її подвійний характер: з одного боку, як інструменту реалізації кримінальної відповідальності, а з іншого – як соціально-правового інституту, спрямованого на ресоціалізацію особи. Подальший розвиток української системи пробації повинен ґрунтуватися на гармонізації національних норм із європейськими стандартами, підвищенні ефективності практичної діяльності пробаційних органів та посиленні взаємодії з інституціями громадянського суспільства. The article provides a comprehensive study of the theoretical and legal foundations of the concept and essence of probation in the criminal process of Ukraine. Probation is considered a relatively new institution for the domestic legal system, combining criminal law, criminal procedure, and criminal enforcement mechanisms to ensure the resocialization of offenders and prevent recidivism. It is emphasized that the essence of probation lies in the balance between control and educational influence, and its introduction is in line with the general European trends of humanization of criminal justice.An analysis of the normative consolidation of probation in the Criminal and Criminal Procedure Codes of Ukraine, as well as in the Law of Ukraine “On Probation” has been carried out. The place of probation in the system of criminal measures of influence is determined and its main functions are outlined: resocialization, prevention, rehabilitation, and humanization. Particular attention is paid to international standards, in particular the European Probation Rules (2010), which have significantly influenced the formation of the national model.The paper highlights problematic aspects of probation implementation: lack of unity in the scientific definition of this concept, insufficient material and technical resources of probation authorities, staff shortages, and incomplete use of the potential of social programs. Ways to improve legislation and practice are proposed, in particular, strengthening coordination between courts, probation authorities, and social services. The work has both theoretical and practical significance: theoretically, it contributes to the clarification of the categorical apparatus of criminal procedure, and practically, it can be used to improve law enforcement activities in the field of probation.It is proven that the theoretical and legal characteristics of the concept and essence of probation in the criminal process indicate its dual nature: on the one hand, as a tool for implementing criminal responsibility, and on the other – as a socio-legal institution aimed at the resocialization of a person. Further development of the Ukrainian probation system should be based on the harmonization of national norms with European standards, increasing the effectiveness of the practical activities of probation bodies and strengthening interaction with civil society institutions.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Переконання та заохочення як інструменти публічного адміністрування молодіжної політики в Україні
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Горінов, П. В.; Horinov, P.
    У статті проаналізовано переконання та заохочення як вагомі інструменти публічного адміністрування у сфері молодіжної політики в Україні. Переконання розглядається як м’який, ненасильницький вплив, що ґрунтується на інформуванні, правовій просвіті, добровільності, участі молоді в ухваленні управлінських рішень, а також на активній комунікації між органами влади та молодіжними спільнотами. Цей інструмент реалізується через освітні заходи, публічні обговорення, консультації, інформаційні кампанії, соціальну рекламу та створення безпечного публічного простору для діалогу і взаємодії. Подібна практика формує високу правову культуру, громадянську свідомість і довіру до органів публічної влади серед молоді. Натомість заохочення визначено як активний стимул, спрямований на підтримку правомірної поведінки, громадської ініціативності та участі у соціально значущих процесах. Це проявляється через надання пільг, премій, грантів, відзнак та інших форм моральної або матеріальної винагороди. У статті підкреслено, що ці методи не повинні розглядатися як взаємовиключні, а навпаки, їх поєднання забезпечує системний, комплексний підхід до реалізації молодіжної політики. Переконання виконує роль мотиваційної ініціативи, тоді як заохочення закріплює бажаний результат, створюючи умови для повторення правомірної поведінки та ініціатив. Синергія цих інструментів дозволяє уникати адміністративного примусу, зміцнює соціальну згуртованість, забезпечує довгострокову активну участь молоді в розбудові демократичного суспільства. Особливо наголошується на важливості етичного підходу, прозорості процедур заохочення й адаптації змісту переконання до вікових і світоглядних особливостей молоді. Обґрунтовано, що в демократичній моделі публічного адміністрування саме переконання та заохочення забезпечують усвідомлену, добровільну та конструктивну участь молодих громадян у прийнятті рішень. Підкреслюється необхідність певного балансу між цими методами як формами позитивного впливу, що формують довіру до держави, стимулюють ініціативність та відповідальність молоді, а також зміцнюють цінності публічного служіння й громадянської участі. The article analyzes persuasion and incentivization as key instruments of public administration in the field of youth policy in Ukraine. Persuasion is understood as a soft, non-coercive influence based on information dissemination, legal education, voluntariness, youth participation in decision-making, and active communication between public authorities and youth communities. This instrument is implemented through educational events, public discussions, consultations, information campaigns, social advertising, and the creation of safe public spaces for dialogue and interaction. Such practices foster a high level of legal culture, civic awareness, and trust in public authorities among youth. In contrast, incentivization is defined as an active stimulus aimed at supporting lawful behavior, civic initiative, and participation in socially important processes. It is manifested through the provision of benefits, awards, grants, distinctions, and other forms of moral or material encouragement. The study emphasizes that these methods should not be viewed as mutually exclusive.On the contrary, their combination ensures a systematic and integrated approach to the implementation of youth policy. Persuasion plays the role of motivational initiation, while incentivization consolidates the desired outcome by creating conditions for the repetition of lawful behavior and initiatives. The synergy of these tools helps avoid administrative coercion, strengthens social cohesion, and ensures long-term active participation of youth in the development of a democratic society. Special attention is paid to the importance of ethical approaches, transparency in incentive procedures, and the adaptation of persuasion content to the age and worldview characteristics of youth. It is substantiated that in a democratic model of public administration, persuasion and incentivization guarantee conscious, voluntary, and constructive participation of young citizens in decision-making processes. The need for a strategic balance between these methods as forms of positive influence is underlined, as they build trust in the state, encourage initiative and responsibility among youth, and reinforce the values of public service and civic engagement.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Адвокат як суб’єкт процесуального представництва в адміністративному судочинстві: вітчизняний та зарубіжний досвід
    (Видавничий дім «Гельветика», 2025) Гольдберг, Н. О.; Holdberh, N.
    У статті досліджено правову природу та особливості статусу адвоката як суб’єкта процесуального представництва в адміністративному судочинстві. Розглянуто основні засади адвокатської діяльності, її роль у забезпеченні права на захист та ефективного доступу до правосуддя. Проаналізовано особливості реалізації функцій адвоката в адміністративних справах, окреслено проблемні аспекти нормативного регулювання та практичного застосування норм законодавства України і США. Метою статті є розкриття правової природи та особливостей правового статусу адвоката як суб’єкта процесуального представництва в адміністративному судочинстві, визначити його роль у забезпеченні права на захист та ефективного доступу до правосуддя, а також охарактеризувати основні принципи реалізації адвокатської діяльності у цій сфері в Україні та США. Зроблено висновок, що інститут процесуального представництва в адміністративному судочинстві є ключовим елементом забезпечення права на справедливий суд та ефективного доступу до право-суддя. В Україні нормативна модель представництва характеризується домінуванням принципу адвокатської монополії, який, хоча й сприяє підвищенню професійного рівня правничої допомоги, водночас обмежує можливості для альтернативних форм захисту прав громадян, особливо в умовах соціальної нерівності та обмеженого доступу до адвокатських послуг. Порівняльний аналіз із правовою системою США свідчить про наявність концептуально іншого підходу до організації процесуального представництва, що ґрунтується на принципі гнучкості та багаторівневості механізмів правничої допомоги. Американська модель характеризується відсутністю жорсткої адвокатської монополії, що дає змогу забезпечити більш широкий доступ громадян до правових послуг. У системі адміністративного судочинства США поряд з адвокатами активно функціонують інші суб’єкти, уповноважені наданням правової допомоги – зокрема, paralegals, legal assistants, administrative advocates та public interest representatives, які можуть здійснювати представництво у певних категоріях справ або на окремих стадіях процесу. Такий підхід не лише знижує вартість правничої допомоги для населення, але й сприяє розвантаженню адвокатури, зосереджуючи її потенціал на справах підвищеної складності та суспільної значущості. The article examines the legal nature and peculiarities of the status of a lawyer as a subject of procedural representation in administrative proceedings. The main principles of legal practice and its role in ensuring the right to defense and effective access to justice are considered. It analyzes the peculiarities of the implementation of the functions of a lawyer in administrative cases and outlines the problematic aspects of regulatory regulation and the practical application of the laws of Ukraine and the United States.The purpose of the article is to reveal the legal nature and peculiarities of the legal status of a lawyer as a subject of procedural representation in administrative proceedings, to determine his role in ensuring the right to defense and effective access to justice, as well as to characterize the basic principles of the implementation of legal practice in this area in Ukraine and the United States.It is concluded that the institution of procedural representation in administrative proceedings is a key element in ensuring the right to a fair trial and effective access to justice. In Ukraine, the regulatory model of representation is characterized by the dominance of the principle of the monopoly of lawyers, which, although it contributes to raising the professional level of legal assistance, at the same time limits the possibilities for alternative forms of protection of citizens’ rights, especially in conditions of social inequality and limited access to legal services.A comparative analysis with the US legal system shows a conceptually different approach to the organization of procedural representation, based on the principle of flexibility and multi-level mechanisms of legal assistance. The American model is characterized by the absence of a strict attorney monopoly, which allows for broader access to legal services for citizens. In the US administrative justice system, other entities authorized to provide legal assistance actively operate alongside lawyers, including paralegals, legal assistants, administrative advocates, and public interest representatives, who can provide representation in certain categories of cases or at certain stages of the process. This approach not only reduces the cost of legal assistance for the population, but also helps to relieve the burden on the legal profession, focusing its potential on cases of increased complexity and public significance.